Читати книгу - "Листи до Адама Міцкевича, Полтава Леонід"

Чи і в твоєму краї
Препильні цензори? Мені, хоч як хотів —
Прибили не значка, а вето до листів,
Що їх писав колись до нашого Пророка.
Він біля Києва, де мчить Дніпро широкий,
Та де ще ширші ланцюги навкруг,
Такі, що вже й на хвилях видно пруг.
Там є крута гора, і ген над нею — крила:
Поліція колись ті крила сторожила,
Сьогодні вже гармати! Що ж, хвала:
Модернізація і Схід не обійшла!..

Тепер я жду порад іще лише від тебе,
Мислителю й поете. Нижча небо:
Схиляється до бань, до вицвілих дахів.
Ті вицвілі дахи!.. Яких лише гріхів
Не сховано під вами! Скільки взяток,
Печаточок, печатищ і печаток,
Паперів, справ, рахунків і крутійств,
Фальшивих підписів і каламарних дійств,
Бюркових нахвалянь розграфленого чванства
До крісел приростаючого панства!.. Енею!
Ти б сюди забрів колись, нівроку,
Ти в пеклі побував, у тебе звичне око, —
Та марно б приглядавсь, бо вся пекельна гра
Тут тільки на кінці чорнильного пера!
Наївний, хто шука у мотлосі паперу
До справедливости бодай вузенькі двері,
Хто вірить, що життя оберіга закон! —
"Закон" вже над життям! Він сів на вищий трон,
Він викрадає хліб, він топче людське право,
Він спалює листи, він спопеляє славу,
Він відбира дітей у матері; йому —
Не школу б ставити, а ставити — тюрму!
Він судить нації, накреслює кордони
(Байдуже, що вони супроти всіх законів
Природи мудрої) — приймає скрізь парад
Прирослий до стільця Законний Бюрократ!

Я марно жду листів. Вони — в руках закону.
Учителю, і ти підпав під заборону:
Даремно Лебедя трудилося перо,
Могутнє й чесне, людям на добро!
Дарма, що на Землі тебе давно нема,
Що ти давно — де хрест кінцями чотирма
Указує шляхи до віри і надії,
До чесної Душі, яка у нас ржавіє.
Тому я і чекав листів, щоб ту іржу
Відчистити з душі, яку ще бережу.
Та на прохання й це уже упало вето:
"Ти хто такий? Поет? — є й для поетів гетто —
Є табір, фабрика, замовчування, крик,
Є ярлики: "фашист, совєт, кон’юнктурист"…

І все таки я шлю з ржавіючого світу
У твій прозорий світ поклона і привіта
І вперто жду листів, що з Богом на межі —
Порадять: як Землі позбутися іржі?
Підводять рими знов, цезура шкутильгає
І Гордий Критик вже на мене поглядає
Прижмурено… Та як серед нелюдських бур
Уникнути цензур й дотриматись цезур?..
Лист 8
Колиско розуму! Гойдаєшся ти й досі,
Але виховуєш кого? Якій епосі
Передала ти свій щоденний календар,
Де замість перемог — пузатий каламар?!
Європо стомлена! Пощо твоє гойдання,
Коли свій кращий цвіт — ти вислала в вигнання,
Коли все меншає до дна, до пустоти,
Того, що так колись гойдала ніжно ти!..

Із мрією удвох я становлюсь на плити
Пліснявих сходів: мох, якісь склянки розбиті,
Уламки каменю, складний квадрат полиць,
Реторти, кольби, стіл… Пред ними, впавши ниць,
Хтось молиться. Встає. Бере реторту нову,
Вливає рідину, розпочина розмову
З металом, цифрами, із кольбами й вогнем.
Натхненний книжнику! Життя твоє трудне
Кому ти віддаєш? Кому добра шукаєш
В льоху, в якім сама любов витає?
Похмурий книжнику із ясною душею,
Ти хочеш вивести на золоту алею
Добра і щастя тих, що більші за добро…
Учителю, на цім я надломив перо.

А коли інше взяв — то і нова картина
Намалювалась: там скло, машина,
І павутина ґрат на вікнах, щоб ніхто
Не знав, що робить тут лихий інкогніто!
Моргають лямпочки, гудуть швидкі мотори;
Б’ють гострі спалахи, неначе метеори,
Біліють рури, виповнені вщерть
Тим, чого шукано, чому імення — смерть.
Це новий книжник, в новім кабінеті,
У новій радості,— хоч на старій планеті,
На місці тім, де льох давно стояв,
Де книжник для людей — життя, життя шукав!
А далі — ще огидніше, їй-богу:
Краваток тисячі, щоб душу скрить убогу,
Мільйони баночок — щоб знищити красу,
Мільярди гострих пер — щоб спити і росу!..
Колиско розуму! Гойдаєшся ти й досі
Пощо гойдаєшся? Скажи, якій епосі
Передала ти свій щоденний календар:
На нім лише сліди згугнявілих бездар!

Поете, подивись, лиш зійде сонце вгору:
Як мило й радісно у золотих просторах,
Як сонце заціловує поля!..
Та, ніби чорний пліт, пливе смутна Земля.
Лист 9
Нема й нема листів. А я ще все надіюсь,
Не вірячи ніяк, що лапоть із Росії
Вже й Сену перейшов. Я, стиснувши уста,
Пишу передостаннього листа.

Не рими і сюжет — передостання тема,
Хоч я ввесь час хотів…— Прийшла нова проблема.
Уже підходить ніч, лютішає мороз,
І вітер сніговий, зачавши від погроз,
У бурю перейшов. А я стою із сином
На темній вулиці. В сльозах моя дружина.
Ось ночі простяглась кощіюча рука,—
Нема для нас кутка. Маленького кутка
Нема на всій землі! Замкнуто двері всюди,
У теплих ліжках сплять — не вигнані ще люди,—
Ми ж, як старці, у ніч, у бурю ідемо.
Бо ми осмілились мережане ярмо
Із себе скинути і вийти з Батьківщини,
Що стала тяжчою тяжкої домовини.
Пораднику, порадь, куди з Землі подітись,
Бо нас не троє! Нас — мільйони йдуть у світі,
Мільйони вигнаних із рідних берегів
В ім’я нелюдяних, в ім’я людських богів!
В ту ніч на вулиці ми стріли волоцюгу:
Не хтось!— то він повів нас у глуху барлогу,
В ядушний мокрий льох, де спав не тільки він,
А люди всіх племен, народів і країн…
Там спала архітект — прекрасна ніжна жінка,
Надхненно, як поет — возводила будинки,
Доми і палаци! — і ось вона сьогодні
В печері давнини — бездомна і голодна,
їй чесно ні одна не простяглась рука,
Крім волоцюги рук з печерного кутка;
Там сивий русскій спав, проклявши ту країну,
Що достоєвський дім зробивши з батьківщини,
Народів біль і гнів на нього навела —
Нещасний лапотник з рязанського села…
По тих глухих льохах, в диму проклять і крику,
Ми розлучилися з дружиною навіки,
Як і зійшлись зненацька… Все тепер
Таке раптове: і життя, і смерть,
І зустрічі, і щастя, і наруга…
Як тяжко на землі зустріти справді Друга!
Порадь, пораднику! Ось ширшає печера,
І бачу я ввесь світ, немов страшну химеру,
І бачу нації, що йдуть у бурю й сніг —
Бо вигнано і їх за предківський поріг!
Не дарма на воді, на кораблі хиткому,
Писали "Хартію" про шлях до свого дому, —
Даремні підписи, нечіткі та малі! —
Той право підписав, Хто дав життя Землі,
Тобі, людино!.. Ви ж, які ще в теплій хаті,
У власній ще спите — ви будете вмирати,
Як умираєм ми! Просніться і прозріть,
Ударте лунко в дзвін! — вже й ваш куток горить,
Вже розростається підступно і поволі
Червоне полум’я запроданої волі!
О, націє моя! Ти мов бездомна мати
Ідеш по пустирях, не хочеш умирати,
Ти моря Чорного намарно хоругов
Підносиш: світ свою перетоптав любов!
Поете! Польща йде… І скільки їх у ранах,
Дорогами в Сибір мандрують у кайданах!..
Чому ж мовчиш, чому? Я, стиснувши уста,
До тебе шлю тепер — останнього листа.
Лист 10
Хвала вам, цензори! Не встиг я дописати
Цих найщиріших дум — прийшов наказ: віддати!
І не лише листи — адресу і перо!
Щоб не писав тобі про Вислу та Дніпро,
Щоб не нагадував Шевченкові прокльони…
Я змушений, як всі, молитись до ікони
Тієї, що на ній — ні Бога, ні небес,
Лише підписано під Демоном: воскрес.
Я хочу жити ще! Свого любити друга,
Радіти сонцем, йти за правди вічним плугом!
Я відточу перо, що буде, як терпуг, —
Обпилювать іржу, гострити вічний плуг,
Бо ще — одна нога на Вислі і Дніпрові,
І хоч із двох сердець — та слід один від крови,
І тінь труни одна, і Гробовщик один
Рова викопує для наших батьківщин!
Іще моя душа не стоптана цим світом,
Ще є мільйони душ, готових загорітись,
Лиш віщого вогню їм треба до свічі,
Вогню, що блискає, як блискають мечі!
Тому, учителю, звертався я до тебе.
Та тяжко відіслать листа не те що в небо,
А й на землі тепер. І все ж таки пишу,
І цензорам на злість — я серця не згашу, —
Аж правда станеться: замає сонце волі,
І стане мій народ в народі вольнім колі,
Летітиме Земля над хмарами орлом,
Що клітку перебив напруженим крилом!

Прощай, учителю! До зустрічі в алеях
На Білих Островах, на сонячних!.. Але я
Хотів би стрітися — коли воскресне світ…
Учителю, прийми поклін мій і привіт!