Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Вероніка

Я стояла перед дзеркалом і вдивлялася в дівчину, яку навряд чи впізнають старі друзі, адже я сама її ледве впізнаю. Чорна спідниця і біла блузка — мої постійні супутники протягом усього навчання в школі безформенною купкою валялися біля ліжка. Я так звикла, що мене сприймають як зразкову ученицю, ввічливу сусідку та виховану дочку, що навчилася отримувати задоволення прикидаючись. Я ніколи не доставляла клопоту ні батькам, ні вчителям. Починаючи з п’ятого класу і до випускного була незмінною ведучою шкільних свят. І весь цей час я намагалася позбутися цього почесного обов’язку, та статус дочки директорки не давав таких привілей. Я робила все, що від мене вимагали і так добре, як від мене чекали. Люди часто роблять помилку, судячи виключно за зовнішнім виглядом, забуваючи спитати, а що всередині?. Наще життя — це гра, де кожен із нас змушений грати роль.

 Невпевненість у собі поглинає багатьох підлітків, особливо таких, які змушені прикидатися. Я обмежила себе рамками, які мені не підходили. Я поводилася так, щоб подобатися іншим.  Приховувала свої музичні смаки та інтереси, дозволяла собі бути справжньою лише  вдома, у безпеці своєї спальні. Це було огидно. На щастя, це в минулому. Повірити не можу, що я студентка. Колись це була мрія, а тепер реальність. Разом зі зміною статусу я отримала безліч переваг. Один із головних — звільнення від тотального батьківського контролю. Нарешті я досягла віку, коли мені дозволили самій нести відповідальність за свої вчинки.

Затягуючи чорно-білу фланелеву сорочку на талії, я наказую собі не боятися. Замість вишуканих білих ботильйонів на підборах, які я носила раніше, взуваю червоні Converse з бризками відбілювача і чорний пуховик — oversized, який повністю приховує мою фігуру. Я дотримуюся свого невимушеного стилю, не обтяженого необхідністю слідувати останнім тенденціям моди.

 Трохи хвилююся, коли наближаюся до входу на площу, не впевнена, чи мої долоні липкі від поту, чи то конденсат з упаковки морозива. За барвистими прапорами і “чортовим” колесом стоїть неймовірний галас - сміх, дзижчання дитячіх автомобілів, гучна музика та навіть гітара. Ця какафонія звуків — обов’язковий атрибут недільної Контрактової площі. 

Я поспішала на зустріч з подругами. Ми домовилися погуляти в улюбленому місці Києва, коли всі з’їдуться на канікули після першої сесії. З нашої компанії тільки я залишилася в Києві. Решта роз’їхалися навчатися хто куди. Жахлива думка, як блискавка, прострілює мозок: а що, коли наша дружба вже не буде такою міцною, як раніше? Частина мене відкидає цю думку як безглузду. Я боролася з нею весь той час, поки не бачилася з подругами. Я знаю цих дівчат з дитинства. Ми разом дорослішали, переживали перший досвід спілкування з хлопцями, експеременти із зачісками і кольором волосся. Вони залишилися моїми подругами, незалежно від одягу чи вподобань. І те, що в мені відбулися зовнішні зміни, не означає, що я стала іншою людиною. Справжні друзі не повинні перейматися тим, як ти вдягаєшся чи яка музика тобі подобається.

Проте тінь сумнівів залишається - невпевненість у собі, страх перед невідомим. Це відлуння шкільного минулого, яке навчило мене вписуватися в рамки, нав’язані суспільством. Щоб не бути ізгоєм, я не повинна була виділятися із маси красивих та успішних ліцеїстів. Какофонія продовжує звучати в моїй голові. Страх гризе, викрадаючи фрагменти моєї ідентичності щоразу, коли хтось насміхався з музичного гурту, яким я потай захоплювалася, або висміював моє нестандартне вбрання.

Так, ніби шкільна драма має значення тепер, коли вона закінчилася. Навчання в Могилянці показало, наскільки це все неважливе. З’явилися нові друзі, які навчили мене бути собою, не озиратися, у пошуках схвалення оточення. Однак, чекаючи зустрічі з минулим в особі найкращих подруг, я згадую, як сильно мене колись хвилювала думка інших. 

— Ніко! —  Карина енергійно змахує обома руками над головою і підстрибує вгору-вниз, її світле волосся розвівається пухнастою хмаркою. Навіть у холод вона не носить шапку. Я бачу її здалеку, бо вона підстрибує так високо, що я дивуюся, як їй це вдається з таким невисоким зростом. 

Незважаючи на нерви, я сором'язливо махаю їй у відповідь, мої губи розтягуються в посмішці. Лана і Карина стоять біля пам’ятника, широко посміхаючись. Хоча ми підтримуємо зв'язок і постійно переписуємося в нашому чаті, бачимося вперше за пів року.

— Ти змінила зачіску, - зауважує Карина, коли я наближаюся. Моя рука інстинктивно летить до мого русявого волосся, і я поправляю його під шапко. Я вирішила повернутися до природного кольору після багатьох років омбре. Тепер подовжене каре відросло і його важко назвати зачіскою, бо частіше за все волосся стягнуте резинкою, а я радію, що не доводиться кожного дня вигадувати нову укладку. 

— Мій стиліст поїхав закордон, а нового ще не встигла знайти, — брешу я. Лана з Кариною обмінюються поглядами, які я не можу повністю розшифрувати. Лана переводить погляд від картатої фланелевої сорочки, зав'язаної навколо моєї талії, що виглядає з-під пуховика, до дірки на моєму коліні - свідчення недавнього падіння під час катання на роликах. Нарешті я втілила у життя свою мрію і навчилася кататися. Коли хороша погода і я не запізнююся, взуваю ролики і мчу щодуху на пари, лякаючи перехожих. Обожнюю це відчуття, коли вітер свище у вухах, а серце завмирає кожного разу, коли перелітаю чере бровку. 

На відміну від мене, дівчата вдягнені так, щоб справити враження. Волосся Карини укладене крупними локонами, на обличчі ідеальний макіяж. На Лані - білі модні джинси-кльош і замшові козаки. Її волосся каскадом спадає на в’язаний білий шарф. Я впізнаю дві переплетені підкови — емблему дорогого бренду, який навряд чи можна купити в Києві. Незалежно від того, чи проводять вони день, гуляючи по міських вулицях, чи вирушають в центр на шопінг, вони завжди виглядають так, наче збираються на модний показ.