Читати книгу - "Я заберу свою дочку, Олександра Багірова"

- Збирай свої манатки і забирайся геть з моєї квартири! - лунає голос чоловіка з коридору.

- Дорогий! Що в тебе за жарти? - виходжу з кухні, витираю рушником руки.

Я щойно закінчила готувати вечерю. Все як Веніамін любить, запечений лосось, рис, овочі на пару.

- Ти мені більше не потрібна, - заявляє з кривою усмішкою.

- Ти на мене образився? Чи я щось зробила не так? – питаю тремтячим голосом.

Нічого не розумію. Мій мозок відмовляється сприймати його моторошні слова. У грудях розповзається пекучий біль.

Ще вранці чоловік бажав мені доброго дня, цілував на прощання. Що могло статися протягом дня? Він мене розігрує? Чи зриває свою злість? У нього так іноді буває.

- Все, Любко. Ти суцільне непорозуміння у моєму житті, - відштовхує мене плечем і проходить на кухню.

Похитуюсь. Ледве стою на ногах. Хапаюся за стіну. До горла підступає гіркота, нудить. Але ж токсикоз уже позаду. Не можна втрачати свідомість. Потрібно розібратися і все з'ясувати.

- Веня, проблеми бувають у всіх пар, - голос тремтить, на очі навертаються сльози. - Ми впораємося…

- Не полощи мені мізки. До печінки мене дістала, – відмахується від мене. Сідає на стілець, байдужим поглядом окидає вечерю на столі.

Чоловік любить все гаряче, лише приготоване. Розігріте він не їсть. І я щоразу намагаюся його дивувати і балувати.

- Але ... у нас ... ж, - тремтяча рука лягає на живіт, що ледь округлився, - Діти ...

- І що? – нахабно заявляє.

- Ми сім'я, - з моїх губ зривається жалібний писк. – У вогонь та у воду завжди разом.

- Ідіотко, це була фразочка для журналістів, - закидає голову назад і регоче.

Боляче, як же боляче. За що такі приниження? Притуляюсь до холодильника, ноги ватяні, у голові гул.

- Що з тобою сталося, Веніамін? Де той чоловік, за якого я виходила заміж? – схлипую.

- Ти мені була потрібна для передвиборчої кампанії. А зараз прикидатися немає сенсу, - кривиться, - Все просто, Любаня, - у голосі зневага.

Дивиться на мене, як на пусте місце. Він не міг так змінитись за кілька годин? Так, мій чоловік не є ідеальним. Але зараз його поведінка – це за межею мого розуміння.

- А діти? Їх ти теж просто так викреслиш із життя? – дивлюся у його безсоромні очі.

- Діти ... пф, - морщить ніс. – Я можу запліднити сотню баб, так що мені кожну дитину визнавати? А ти навіть завагітніти по-людськи не змогла. А Надька ... я взагалі мовчу, - спльовує прямо в запеченого лосося, - Помилка природи.

- Як ти смієш?! - У мене очі кров'ю наливаються. Зуби стукають, холодний піт ллється по спині. – Дитина у лікарні! Вона нещодавно перенесла найскладнішу операцію!

- Яку сплатив я! Вважай, викинув бабки на вітер, - б'є кулаком по столу, аж тарілки підстрибують. – Вона все одно… ну того… скоро… - розводить руки убік, - Пшик…

Все моє терпіння лопається. Підлітаю і вліплюю йому дзвінкий ляпас.

- Не смій так говорити про мою дочку!

- Правда, Любаня, вона не завжди приємна, - відштовхує мене. Дивом виходить встояти на ногах.

- Чи не боїшся, що я цю правду журналістам викладу?

Мені до ломоти в тілі хочеться завдати йому болю. Будь-якого. Розтоптати, знищити! Його слова ріжуть живцем. Душа розривається на шматки. Де взяти сили це витримати?

- Викладай, - регоче. – Моя політична кар'єра обламалась. Усі старання коту під хвіст. А ще й тебе терпіти вагітну, із хворою дівкою – це конкретний перебір. Я пас.

- Тварюка! - мотаю головою.

Невже це був фарс? Весь наш шлюб добре відіграна вистава?

– Амеба! Навчилася біля плити стояти, а як чоловіка собою зацікавити – тут фіаско. Ти глянь на себе? Навіщо мені твоє куховарство, якщо від одного твого вигляду хочеться відвідати туалет?

- Заткнися! – кричу з надривом.

Мені треба піти. Бігти. А ноги не слухаються. Живіт тягне. Мені не можна нервувати, це шкодить дитині. Але істерику не вдається вгамувати.

- Зав'язуй із соплями. Вали. Манатки можеш забрати. Це все. Більше ні копійки від мене не отримаєш, - рукою змітає всю вечерю зі столу.

Мої старання летять на підлогу. Тарілки, фужери, кружки, все розбивається. Дивлюся на уламки. Ось він підсумок мого життя. Я така сама розбита чаша. Мене більше не склеїти.

- Мені від тебе нічого не треба... але діти... - жалібно схлипую.

Ненавиджу себе за це. Але в даному випадку я повинна думати про донечку та синочка у мене в животі. Чоловік нас повністю забезпечував. У мене нічого немає.

- Як підібрав тебе на смітнику, туди тобі і дорога. Може, хто й пошкодує вагітну й облізлу, - піднімається зі стільця і ​​проходить повз мене.

Дістає мобільний із кишені. Набирає номер.

- Янголе мій, як щодо романтика сьогодні ввечері? – щебече ніжним голосом.

Говорить голосно. Мені все чутно.

- Ооо! Чудово! А в мене якраз привід для свята є. Нарешті викинув сміття з хати.

Сповзаю на підлогу. Сиджу посеред осколків та розкиданої їжі. Майбутнє, плани, надії він розтоптав усе. Відчуваю себе цим самим сміттям. До всіх «сюрпризів» чоловік ще й знищив мою самооцінку. Хотів роздавити мене? У Веніаміна це добре вийшло.

Коханка... А скільки їх було за наше життя? Закушую губу. Він зраджував мені. Грав у свої ігри. Біль спазмами здавлює серце. Не можу рухатись. Сльози опалюють як кислота. Дихати нема чим. Повітря ніби отруєне.

- Чого розсілася! Ворушись, убоге створіння! - заглядає на кухню.

Звідки в людині стільки жорстокості?

- За що? – шепочу. Не йому, собі.

Навіть якщо почуття охололи. Хоче розлучитися. Можна ж зробити все нормально, як людина, а не тварина.

– За втрачені роки життя! - піднімає вказівний палець до стелі.

Кожна фраза як удар ножем. В серце. До криків, судом, синців.

- Іди! Мовчи! Не чіпай мене! – голос зривається.

- Ідеш ти, Люба, - голосно сміється.

Мене перекручує. Сміх по нервах проходить.