Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

- Як ти дістала! Одні неприємності з тобою, - Вадим ходить туди-сюди по кабінету лікаря.

Останнім часом зле почуваюся, хочу спати, вранці нудить.

Чоловіка це дратує. У нас зараз напружені стосунки, він не втрачає нагоди мене вколоти, а я терплю… що мені ще залишається робити. Занадто я від нього залежу. Він затиснув у своїх величезних кулаках ті жалюгідні крихти, що залишилися від мого життя.

- Нічого страшного. Це минеться, я тобі казала, - опускаю очі, стискаю в онімілих руках поділ сукні.

Не залишає відчуття, що він ладен розірвати мене голими руками. Але чомусь терпить. Але скоро його терпець урветься. І тоді… мені страшно… це буде кінець усьому.

Лікарка входить до кабінету. Сива жінка посміхається.

- Недуга тимчасова. З дуже приємними наслідками, - сідає за стіл.

- Що з нею? – Вадим нависає над жінкою.

– Вагітність, – видає лікарка.

Мої очі округляються до болю. Не вірю. Фантастика! Занадто нереально, щоб бути правдою!

Мені багато років тому поставили діагноз – безпліддя. Після отриманих травм, перенесених операцій лікарі одноголосно підписали мені вирок – про дітей можна забути.

- Цього не може бути! Я безплідна! – дивлюсь із подивом на лікаря. Повторюю те, що кривавими літерами вибилося у свідомості.

- Вісім тижнів! Вітаю, матусю, - жінка поправляє окуляри в товстій оправі.

На Вадима не дивиться. Боїться його. Від чоловіка йде стільки негативу. Шкірою відчуваю, як він закипає.

А мене огортає хвилею ніжності. Дива трапляються! Навіть коли вже не віриш у них. Коли здається, що чорна смуга продовжуватиметься вічність.

- Неможливо, - притискаю руки до живота.

Важко зрозуміти. Боюся повірити.

Заповітна мрія, невже вона збулася... Невже доля змилостивилася наді мною!

У моєму животі дитя! Сльози щастя на очах.

Дивлюся з подякою на лікарку. Хочеться підбігти та розцілувати її.

За спиною виростають крила. І я на якийсь час забуваю, про те, хто поряд, про те, хто продовжуватиме мучити мене і мститись…

- Особливо, якщо зважати на те, що між нами нічого не було ці місяці, - гарчить чоловік. - Непорочне зачаття, дива та й годі, - голос просякнутий їдким сарказмом.

Повертає мене в пекельну реальність.

Він має рацію, нічого між нами не було після… І бути не могло.

Я бережу вірність єдиному... Нікого і ніколи до себе не підпущу.

Ворон… він все ж таки залишив свій слід… його дитина. Мого ката, мого монстра, єдиного кого продовжую любити незважаючи ні на що…

А тепер ще й плід нашої хворої казки… того солодкого та лякаючого божевілля, дикої привабливої ​​та болісної брехні. Але було щось справжнє, те, для чого це все просто необхідно – наша дитина.

Моє кохання триває, воно продовжує жити в нашому малюку.

- Вадим… пробач… – банально, безглуздо. Але я не знаю, що сказати чоловікові.

Що наш шлюб – це фарс.

Він це знає. І мучить мене. Дивитись на мої сльози – це своєрідна потреба Вадима. Карати мене день у день. І себе теж… Ми в пеклі… але тепер усе зміниться. Дитина – це нове життя. Моя надія. Моя опора. Мої сили.

- Потрібно позбутися цього непорозуміння, - голос злий, скажений, - Якнайшвидше.

Із задоволенням завдає мені болю. Дивиться мені в очі, п’є мій жах.

- Кохання творить дива, - втручається лікарка. – У випадку Каріни – це справді унікальний випадок. І аборт ... ви розумієте, що більше такого не повториться. Вона вже не зможе завагітніти.

- Заткнися! – нервово обриває її.

- Попрошу трохи поваги! - завідувачка відділенням піднімається зі стільця, дивиться на мене зі співчуттям.

- Ще одне слово, вилетиш із роботи як пробка. Що не зрозуміло? - Вадим повертається у її бік, свердлить її осатанілим поглядом.

– Я просто дала рекомендації, – жінка блідне, відходить на крок назад.

– Це не дитина! Це зараза у животі моєї дружини. І ви виріжете це негайно, будь-якими способами! – у нього утворюється піна у куточках рота, кулаки стиснуті, тремтять від гніву. - Поки ця гидота не розрослася і не завдала ще більше неприємностей.

Бридкі, ганебні слова. Безжальні. Вони встромляються в серце отруйними голками. Примушують тремтіти в агонії.

- Ні! - відчайдушний крик зривається з губ. Я не можу втратити свій скарб.

Навіть від Вадима я не очікувала такої жорсткості. Він не може забрати найдорожче.

Чоловік повертається у мій бік. Довго дивиться, спопеляє поглядом. Які ж у нього страшні очі, там клубиться ненависть, вона прагне виходу, прагне болю та страждань.

- У тебе немає вибору. Тільки аборт, або…