Читати книгу - "Два в одному, Каміла Дані, Марі Керімей"

Ксюня
Кажуть, що можна дивитися вічно на три речі: вогонь, воду і, як твій хлопець задовольняє якусь блондинку на власному ж дивані.
Не правда: десять хвилин більше не можу.
— Кхе-кхе, — привертаю до себе увагу.
Сполохаються двоє. Дівчина прикриває груди блискучим катраном, який мирно лежав на спинці дивана. А мій суджений падає на підлогу й відкривши рота так, ніби чорта побачив, прикриває руками оголене місце нижче пояса.

Можна подумати я там чогось не бачила.
Мені б лаятись та кричати, тягти за волосся суперницю та проклинати, але це ж я. Зітхнула, пошкодувала сама себе й досить.
— Я, звісно, перепрошую, — горло стискає від болю, — не знала, що тут так цікаво.
Хочу, ще щось ляпнути, але не можу. Впевнено крокую до шафи, вивертаю все у валізу, яка завжди на готові й, ковтаючи від образи сльози повертаюся до виходу. На порозі не витримую й оглядаюся заглянувши в брехливі очі чорнявого хлопця.
— Ви продовжуйте…
Поглядом пробігаюся по орендованій квартирі, яка стала рідною домівкою за багато років. Обливаю презирством Вадима, від чого очі стають вологими, а повіки нестерпно важкими. І на такій ноті з гордо піднятою головою виходжу за двері.
Шок!
П’ять років кохання, і маєш тобі…
Добре Вірунчик казала, що він просто сидить на шиї. Зліз із маминої потилиці й пригрівся на моїй.
А чому б ні? Ксенія добра: приголубить, їсти приготує і сваритися майже не вміє. І роботу не змушує шукати, бо Вадима то спина болить, то температура.
Терпіла, бо кохала, але тепер, коли побачила все на власні очі — прозріла.
Під під’їздом присідаю на засніжену лавку.
Ох, Ксюню... Не дарма тебе дурепою називають. Стільки часу не могла зрозуміти, що носиш роги. Це ж не вперше, напевно.
Тітка Леся з першого поверху казала, що бачила, як мій суджений заходив до квартири з білявкою.
Пропустила через вуха. Тоді, закінчувала університет і не думала про таке. Навіть уявити не могла, що мій Вадим: тихий, лагідний, завжди ніжний може таке утнути.
Відчуваю, як сльози душить і випускаю їх на волю. Ридаю, накривши долонями обличчя і згадую наші побачення, пристрасні ночі і слова кохання.
Усе брехня…
— Ксю, а ти чого тут? — голос тітки Лесі змушує підняти голову.
Згадай…
— Дихаю свіжим повітрям, — нахабно брешу. Не хочу, щоб мене обговорювали й тицяли пальцем. Хоча яка зараз різниця, я вже тут не житиму.
— Так, я бачу, а плачеш від щастя, бо сніг випав?
Так дивиться, ніби сканує регентом тіло.
— Застукала таки? — зітхає стара жінка.
Присідає поруч і тільки зараз наважуюся подивитися сусідці в очі.
Одягнена в довгу, темну шубу, на голові шапка-вушанка, а на шиї перев’язаний плетений шарф, який жінка рік тому намагалася продати мені, ніби за пів ціни. Ніс та щічки почервоніли від морозу.
— Ви знали?
Тупе питання, враховуючи, що жінка вже давно мені натякала.
— Доказів у мене не було, — обіймає за плечі, — але відчувала, що щось не чисто. Одного разу, навіть запитала його, чи не соромно перед тобою, так він сказав, щоб я закрила рот. Невихований.
Підтискаю губки й слухаю про усі походеньки свого, точніше вже колишнього, хлопця.
— Нічого. Молодець, що пішла, а тепер він нехай думає чим платити за квартиру й що їсти, бо скинув все на твої плечі, а сам он що виробляє.
Знаю, що вона має рацію, тому мовчки все проковтую, ввічливо прощаюся і викликаю таксі.
Поїду до Віри. Декілька днів поживу в неї, і за цей час підберу житло.
Тепер можу собі дозволити їздити на таксі, і навіть улюблений торт купити. Не потрібно економити, і годувати ще одну брехливу морду.
Мутить від таких думок.
По дорозі стараюся тримати себе в руках, але думки одна за одною атакують звивини. А ще злість з образою та прагнення справедливості, або хоча б розслабитися за бокалом вина.
Прошу водія зупинитися біля невеликого магазинчика.

Гарний, до речі чоловік виявися: погодився почекати, і з пакетами допоміг, правда відразу сказав, що треба буде доплатити на п’ятдесят гривень більше. Розумію в кожного сім’я, діти.
Тільки я одна дожила до двадцяти п’яти років і нічого не маю. Усе чекала від Вадима пропозиції руки й серця, а потім мріяла народити маленьку крихітку.
Дочекалася…
Напевно окрім тварин, мене ніхто не розуміє. З чоловічої статі, звісно. З дівчатами я швидко знаходжу спільні теми.
Те, що в мені не бачать конкурентки не радує, а воно саме так, бо я не красуня. Проста дівчина з волоссям до плечей каштанового кольору, задертим маленьким носиком та виразними карими очима. Фігура зовсім не модельна, і дупка вже давно переросла за мірку дев’яносто, але мені начхати. Як казала моя мама:
— Тебе повинні прийняти такою, яка є.
От і нехай приймають, а кому до вподоби скелети — обходять стороною.
— Дякую, — розплачуюся за проїзд.
Повертаюся до хвіртки й тисну на кнопку дзвінка.
Сніжок знову опускається на землю. Підіймаю голову до сірого, затягнутого хмарами неба, притримуючи шапку, щоби не загубилася. Через два тижні новий рік, і цього разу доведеться й мені розпочати все з чистого аркуша.
— А-а, — верещить на порозі подруга. Біжить до мене в кімнатних капцях, охаючи від холодного снігу.
— Приймеш на декілька днів бездомну собачку? — опускаю очі.
Подруга фиркає, підхоплює пакети з продуктами й махає рукою, щоб заходила.
Затягую валізу в коридор, залишаю верхній одяг у шафі, роззуваюся і прямую на кухню за Вірою.
Подруга вже вибрала вміст пакетів і накриває на стіл.
— Привіт, розказуй, що сталося? — підходить ближче, міцно обіймає, цілує в щічку.
Переказую події двох годинної давності, схлипуючи.
— Так, не розкисати! — рявкає після мого плаксивого монологу. Відразу відкорковує пляшку, дістає з холодильника канапки й розливає в чашки які приготувала для кави.
Віра моя одногрупниця. Правда, дівчина роботу престижнішу знайшла, а я так і залишилася працювати в державній ветклініці. Теж могла, але не хотіла, уже звикла до колективу й ніхто баки не забиває, як це роблять у приватних клініках.
— Я не розкисаю, тільки образливо, що стільки років була козою.
Пояснюю і відразу спустошую чашку з білим напівсолодким. Подруга повторює — я випиваю, і відразу відчуваю, як тіло розслабляється й віддається у владу алкоголю разом з мізками.
— Сонце, з ким не буває. От я, сім років зустрічалася з Максимом, а одного дня на роботі отримала запрошення на його весілля з якоюсь Мар’яною, — фиркає подруга.
Мені подобається її оптимізм. Правда з зовнішністю дівчини я б, напевно теж крутила хвостом перед мужиками. Блондинки завжди на першому місці, а Віра саме, що справжня блонда із шовковистим волоссям до попереку, пухкими губами, блакитними, немов небо очима та кокетливим поглядом. А фігура дев’яносто шістдесят дев’яносто, чоловікам взагалі дах зносить.
— Та-а, Максим ще той козел, — констатую факт. Закидаю канапку зі шпротами до рота й запиваю рідиною з бульбашками.
— Не кажи, але подивись на мене: молода, красива, сексуальна, вільна! — закочує очі до стелі від задоволення. — А все решта підтягнеться. От дивися, — підсувається ближче до мене, кладе руку на плече, — у Європі люди взагалі одружуються у віці від тридцяти п’яти до п’ятдесяти років, — підморгує.
— Декілька років тому ти казала, що від тридцяти, — з недовірою дивлюся на Віру.
— Ну, статистика змінюється. Так, це все дурниці, — ляскає долонею по стільниці. — Ти мені скажи от що: хоч ляпаса залишила на пам’ять Вадиму?
— Ні, — опускаю очі.
Соромно зізнатися, але тепер я б врізала й не раз, а в той момент неначе всі сили відібрало.
— Тьху, — махає рукою на мене й підіймається з крісла. Дістає з холодильника ще одну пляшку й відкорковує.
— Не засмучуйся. Не залишила, так не залишила. Завжди можна написати повідомлення, або голосове, — якось дивно дивиться на мене.
— Не буду я нікому нічого писати, — обурилася.
Мовчить, не доказує, що дуже дивно, тільки заповнює чашки до країв і каже тост:
— За нас!
Після другої пляшки мій мозок починає перетравлювати інформацію.
— Знаєш, я тут подумала, — дую губки, піднявши вказівний палець вверх, — ти маєш рацію, ік. Треба написати козлу все, що я думаю, але… — відчуваю, як світ скажено крутиться й замовкаю.
— Але?! — з натиском повторює подруга.
Заплющую очі, декілька хвилин інтенсивно дихаю та продовжую:
— Я хочу піти з посади дівчини, як у кращих домах Парижа й Лондона.
— Це як? — зсуває брови до перенісся.
— Напишу на пошту офіційного листа! — підскакую зі стільчика.
Дивиться скептично на мене з низу вверх і теж встає на ноги.
— Геній, — обхоплює обличчя, чмокає в ніс і вибігаю з кухні.
Завтра зранку напишу на пошту офіційного листа й нехай гуляє Вася.
Козел.