Читати книгу - "Два в одному, Каміла Дані, Марі Керімей"

«Я повинна постояти за себе, нехай не думає, що я тупа овечка» — літає десь у підсвідомості, поки Віра не з’являється з ноутбуком переді мною.
— Пиши, — ледве заплітає язиком.
— Зараз? — жахаюся, завмерши від шоку.
— А кого чекати? І, знаю я тебе: сьогодні обіцяєш, а завтра протверезієш і відмовишся, тому пиши, — тицяє пальцем у клавіатуру.
— Ха-х, от візьму й напишу!
Хапаю комп’ютер, намагаючись сконцентруватися на клавіатурі. З жахом розумію, що всі літері одинакові й зітхаю.
— А давай завтра?!
Не хочу набратися сорому й написати з помилками.
— Вже! — настоює на своєму Віра.
— Вірун, я не можу, літер не бачу.
— Не придумуй, цикай по пам’яті, клавіатура завжди однакова, — фиркає. Знову направляється до холодильника й витягує третю пляшку.
— Добре, — скрегочу і відпускаю себе.
Курсором мишки наводжу на ярлик електронної пошти й беруся до писанини:
«Шановний Вадиме Івановичу, хочу донести до вашого відома, що від сьогодні ми з вами чужі люди. Я взагалі не можу зрозуміти, як я цілих п’ять років терпіла такого козла, як ти. З повагою Ксеня Мартинівна.»
— Як? — віддаю ноут подрузі, яка злісно блискає очима.
— Шановний? З повагою? Серйозно?! Ні, так не піде, зараз я сама напишу.
Видирає з моїх рук ноут, вмощується на кріслі, навіть рукави чорного гольфа закочує до ліктів і потерши долоні одна об одну приступає до роботи.
Десять хвилин щось натхненно пише — видаляє, потім знову пише, і нарешті нагороджує мене честю побачити шедевр.
«Сподіваюся ти зараз гризеш собі коліна, козел. Не підходить до мене ближче ніж на метр, бо вирву причандали й підсмажу яєчню. Сподіваюся твоя блондиночка нагородить тебе не одною зірочкою. Не смій мені дзвонити, козел!
Уже не твоя Ксюня»
— Вірун, ти загнула, — стискаю губи в тонку лінію, намагаючись сконцентруватися на літерах на екрані.
— Нічого я не загнула, це третій варіант, найлагідніший. Повір, у першому варіанті з нормальних слів було тільки «козел», — хіхікає подруга. — Давай адресу.
— Ні я таке не відправлятиму, — схрещую руки на грудях, відвертаючи голову в бік.
— А тебе ніхто й не змушує, я сама відправлю, — гордовито випалює.
Диктую адресу, яку знаю напам’ять. А що мені втрачати? Правильно — нічого!
Хвилин десять чекаємо відповіді, а потім забиваємо, відставляємо ноут у бік і беремося до третьої пляшки.
— Тепер тобі знаєш, що треба, — муркоче подруга розглядаючи дно порожньої пляшки. — Зміни роботу й у мене є для тебе пропозиція.
— Яка?
Екран ноутбука загоряється яскравим світлом, сповістивши про поповнення пошти.
Переглядаймося з подругою й відразу відкриваємо свіженьке повідомлення. І з кожним прочитаним словом моє серце випаровується з тіла:
«Не знаю, що ви курили КСЮНЮ, але адресу перед відправкою листа раджу перевіряти двічі!»
— Бліна! — випалюємо двоє.