Читати книгу - "Два в одному, Каміла Дані, Марі Керімей"

Ян

Сідаю на  крісло і важко зітхаю. Хочеться, нарешті, змінити обставини. Поїхати кудись. Втекти від галасливого міста — клієнтів, які не дають спокою. Від проблем, які вічно сиплються на голову. Хочу, нарешті, побачити сніг. Відчути життя та спокій. Втомився від буденності. Награних усмішок. Хочеться затишку та тепла.
— Привіт, друже, — підіймаю голову, коли чую голос свого вічно знахабнілого приятеля.
— Привіт. Чого припхався? — питаю сідаючи рівно. Коли цей, жук, приходить, йому точно щось потрібно. Зіщулюю очі та сканую цього лицеміра прискіпливим поглядом.
— Що? — відразу фиркає. — Я до тебе у справі.
Ну, звичайно, він, у справі. Коли це хитра морда приходила просто так. А ніколи.
— Знову потрібно з кимось зустрічатись із сайту знайомств замість тебе? — хмикаю.
Знаю я вже таке. Проходив. Він, бач, боїться, а мені за нього йти. А потім ледь можу відліпити від себе потенційних наречених. Нажив собі друга.
— Ні. Сьогодні явно не за цим, — усміхається так, немов у лотерею виграв блондинку.

Я закриваю очі та зітхаю з полегшенням. Слава богу не за цим по мою душу припхався.
— Та ти, що?! Ти не захворів? — сміюсь із його скривленого обличчя. Щось аж самому не віриться в те, що чують мої вуха.
— Не захворів. Та перестань ти вже сміятись, — ображається він.
— Добре, добре, — підіймаю руки в гору. — Кажи вже, що хотів.
— Мені запропонували роботу у відпочивальному центрі. Десь у горах, а я не можу поїхати, бо нову дівчину знайшов. Не хочу кидати. Сам розумієш. Ти не міг би…
— Не міг, — випалюю перебиваючи тираду свого ліпшого друга.
Сам задумуюсь. Можливо, варто поїхати? А, що? Мене це крісло директора вже дістало. А так, хоч відпочину. Гори, тиша, затишок і я. Ммм… Мрії. Чудова думка.
— Що потрібно робити? І скільки мені там бути? — запитую з ентузіазмом.
— Оце інша справа, — усміхається. — Два місяці. Теж директором, але вже в приватну ветклініку. Досить тобі в державній працювати, — підморгує мені.
— Та знаю, що досить, але тут спокійно. Ніхто мозки не виїдає. Та оцих фіф нафарбованих немає.
Ми починаємо сміятись. Я згадую, що приходила до мене одна дама із собачкою, від неї було стільки шуму, що я готовий був собі вуха відірвати.
— От і добре, я тоді піду. Спішу на побачення, — встає з крісла, а мій погляд падає на екран ноутбука, який починає світитись. Дивлюсь на повідомлення, яке щойно прийшло та доводить мене до шоку. Я навіть забув, що хотів запитати в друга.
«Сподіваюсь ти зараз гризеш собі коліна, козел. Не підходь до мене ближче, ніж на метр, бо вирву причандали й підсмажу яєчню. Сподіваюсь твоя блондиночка нагородила тебе не одною зірочкою. Не смій мені дзвонити, козел! Уже не твоя Ксюня»
Я очманів на місці. Очі поповзли вгору. Стас застиг, дивлячись, на мене.
— Що там таке? — підходить та починає читати, поки я сиджу повністю спантеличений. — Твою ж… І кого це ти так розізлив? — запитує переводячи на мене погляд.
— В тому, то й річ, що нікого. Це моя співробітниця, — шоковано вказую поглядом в екран.
— Йоханий бабай. Оце от? — тицяє пальцем у монітора. — Та ти жартуєш? І чого вона тебе так? — сміється, ледь не зігнувшись у двоє.
— Якби ж я знав, — видихаю.
А й дійсно? За, що? Ми ніколи не бачились. Знаю, що таке неможливо, адже ми працюємо разом. Напевно, мені було ніколи розглядатися по боках. Я навіть імені її не знаю. Підписана вона в мене просто, як співробітниця. От і все. А тут таке…
— Так дізнайся, — тицяє мені в екран поглядом.

Я хмурюсь і не знаю, що перше зробити: випровадити цього паскудника, чи відписати дівчині. Обираю оптимальний варіант і свердлю друга поглядом.
— Та нащо воно мені. Стасе, ти кудись йшов? То йди давай, — починаю злитися та махаю рукою на вихід.
— Чого відразу пінитись. Вічно ти обламуєш весь кайф. Я пішов, — дивиться на мене з-під лоба та йде до дверей. — Я подзвоню завтра.
— Ага, — киваю не відводячи погляду від монітора.
Що ж ти Ксюню курила такого, що наважилася написати начальнику? Посміхаюся, мов дурень. А, як себе назвала… Ксюня… М-м-м…
Що ж тобі відповісти? Думки розлетілись на дрібні шматочки. У голові тільки її «Ксюню» От же вляпався. І, чому тільки такий скарб пропустив? Диви, які тиради пише. Аж шкода стало парубка, що дівчину так розізлив. Як же гарно заспівала… «гризи собі коліна» А, аж вмлів — скоріше від сміху, бо всередині лікую.
Напевно, її хлопець кинув. Так. По-іншому ж не може, бути. Рідко буває, що жінки кидають когось. Швидше навпаки.
Добре. Досить думок. Пишу:
«Не знаю, що ви курили Ксюню, але адресу перед відправкою раджу перевіряти двічі!»
Відправляю та сиджу очікуючи, що б почитати відповідь, але вона не приходить. Певно, злякалась. Що ж поробиш. Таке написати, ще й невідомо, кому. Я б на її місці згорів від сорому.
Добре тоді.

***

Я встаю із крісла та йду до своєї кімнати. Потрібно лягати спати, щоби завтра зібратись у дорогу.
Ніяк не можу заснути. Думки про Ксюню не виходять із моєї голови. Нещастя, то яке. Це ж треба було так заблукати, щоби я пів вечора тепер про неї думав.
Вранці встаю запухлий та не виспаний. Усе дратує. Шум води, телевізор, гаркання сусідів зверху.
Приймаю кволо душ. Чищу зуби та вдягнувся. Потрібно поспішати, бо хочу, чим швидше перевестися на іншу роботу.
Не снідаючи, я спустився до своєї машини, вмостився на сидіння водія та поставив телефон на тримач. Набрав номер Стаса, та завів двигун. Виїхав на трасу під довгі гудки, від яких уже скрипів зубами. Злий бос, це горе в компанії. Сподіваюсь, що настрій мій покращиться.
— Так, — сонно підіймає слухавку.
— Не говори, що ти ще спиш? Узяв собі вихідний? — ледь не гаркаю на всю машину.
— Так. Вирішив відпочити. А ти чого телефонуєш так рано? — чую його позіхання й самому хочеться спати. Я ж не виспався через Ксюню. Тепер буду згадувати її до кінця робочого дня. Потрібно буде якось із нею зустрітися. Якщо буде така нагода вирватися та перевірити.
— Ти забув, що повинен мені скинути папери, що до твоєї роботи. Чи, хоча б адресу. Напевно, вже сам вирішив махнути та втекти від своєї чергової пасії, — сміюсь, хоч і не дуже смішно.
— Так я ще вчора відправив. Знав, що погодишся. Начальство зверху вже все знає. Твої дані я теж надіслав. Тобі тільки потрібно приїхати завтра і вони самі все розкажуть, — важко зітхає хитрий лис.
— Тобто, ти вже вчора все надіслав? — зсуваю брови на перенісся.
— О, так. Тобі лишилося повідомити своїм і все. Постав там когось замість себе. Хоча б Галину з третім розміром, — сміється.
— Який ти розумний. Може, я сам буду вирішувати, кого мені лишати замість себе? М? — кривлюсь. — Бувай тоді, — кидаю слухавку, недослухавши його тиради.