Читати книгу - "Сила маленької жінки, Муха Андріана"

СИЛА МАЛЕНЬКОЇ ЖІНКИ

[загублена пташка]

Присвячується моїм сестричкам [K. N. G. S]

Пролог

Сила маленької жінки…

"Сила"? І "жінка"? Невже ці слова можуть стояти поруч бодай у цьому рядку? Хтось називатиме це "фемінізмом", "емансипацією". Хтось кричатиме тобі в лице: "Це лише пусті жіночі примхи". Жінки слабкі! Вони нічого не варті. То вибрики їх багатої фантазії. Їх годують цитатами Вірджинії Вульф, але який у цьому сенс? Вони борються за рівноправ'я, але самі нічогісінько не тямлять у політиці, науці, філософії, психології, кулінарії, мистецтві... Цьому списку немає кінця. Це як уявна надбудова для панівного у світі патріархату.

Так кажуть... До болю гіркі слова для мене і тебе.

То хто вона — ця сильна жінка? Вона наділена вродою, чи, може, розумом? Які в неї таланти? Що вона відкрила світові? Які у неї недоліки, чи, як кажуть, вона — ідеал?

Відповідь набагато простіша, як і саме життя. Ти не шукай тут філософських задумів, бо дуже легко заблукати в лабіринтах давньогрецької міфології.

Вона — то ВСЕ.

То все, що тебе оточує. То сила внутрішньої боротьби, палкого кохання і душевного спокою. Їй не потрібне вбрання, бо впевненість дарує їй свободу й уміння не зважати на заздрісних перехожих. Її хода — то шедевр Мікеланджело, якого не встиг побачити світ на аукціоні. Всі продають себе, на жаль, занадто дешево. Вона — то простота, якої так зараз бракує. Той нікчемний пафос давно вже засліпив ясно-блакитні очі жіночої вроди. Простота думок: "чистих", "цнотливих" — їх ще не встиг зіпсувати матеріальний Всесвіт. Вона — то врода давньогрецької Афродіти, зовсім не шаблонна, як на обкладинках, то природна краса, що засліплює чоловічий погляд. Вона — то душа, замріяна, часом, схвильована. Не видає жодних звуків, коли всередині пече і рве на маленькі шматки. Чоловіки бачили її сльози, вона не ховає емоцій, бо повна життя. А навіщо? Вона — то глибина, в якій хочеться палко тонути. На дні мілина, заховані білі перлини, доплисти туди зуміють відважні Іхтіандри. Вона — то мудрість, якої не знайдеш на обкладинках старих книжок, бо схована дуже глибоко. То вчить її життя. Колись — фортуна, а деколи — гіркі обставини. Вона — то віра, віра в себе, бо ми звикли так часто нею нехтувати. Продаємо за якісь дешеві копійки. Вона — то (не)порочність душі, Марія Магдалина сьогодення. То жінка "царської крові", честь якої не змогли заплямувати завзяті єретики. Вона — то кохання, бо вміє віддавати тепло і приймати його. Вона — особлива, бо сама так себе відчуває.

Їй не потрібна хвалебна ода, бо вона спросоння наспівує пісню Любові. Як місячна соната Бетховена — її так просто не забути. Вона не тримається за чоловіків, не плаче і не ховається, бо живе однією миттю. Вона — то відвертість, як краплина, що біжить по спітнілому тілі. Давно вже зіграла трагедію Шекспіра, зняла всі амплуа, залишилося лише одкровення. Вона вміє бути слабкою і просити про допомогу, казати слова, від яких мліють вуха, підтримувати, коли то конче потрібно сильній статі. Вона не дорікає і вміє слухати. Її бентежать пусті балачки й лякає беззмістовне існування. Її вчинки — то рух життя. Вона, як молода коханка, що спокусливо не відпускає тебе з ліжка. Знайшла найпотаємніші схованки твого нутра, аби більше ніколи їх не покидати.

Вона — як Беатріче Данте.

Зараз тебе я познайомлю...

Та ж сама я

Та, що колись долала вершини, стоїть тепер на колінах,

вона втратила свої орієнтири

(загублена пташка)

Я давно вже сюди не заглядала…

Очі оповила товста темна стрічка. Стискалось серце. Німіли руки. Вуста не вимовляли жодних звуків. Мов приречена, я лежала на неприбраному ліжку. Моє голе понівечене тіло боялось говорити, воно, здавалось, зашите чорними нитками. Без снаги й віри, я втратила свої орієнтири…

Моя СПОВІДЬ.

Мій БІЛЬ.

Мої СПОГАДИ.

Вони вщент розбивались о скелі. Така собі, кольору зів'ялих квітів, я блукала порожніми вулицями, аби ніхто не бачив, не чув і не згадував. Мої цнотливі рухи не виказували жаги до життя, я була надто обпечена, покинута на острові печалі, сама-самісінька. Тривога, біль і відчуженість — я потопала в океані безглуздих думок і постійних сумнівів. Куди йти далі? Невже так триватиме вічно? Я стояла оголена посеред усього натовпу, але всі йшли собі далі, вони були далекими від моїх проблем і смутку. Приречена на таке існування, потихеньку втрачала запах своєї шкіри... ВСЕ, що колись мене нагадувало!

Така звичайна й непомітна я блукала порожніми вулицями.

Сором, безлад, відчай, страх і непокора — вони стали моїм другим ім'ям. Так сильно влились у мою неспокійну душу, що не залишили місця для випадкових перехожих. Занадто сміливі — вони швидко встановлювали свої правила. Необачні рухи, сміливі вчинки, жагучі слова і звуки, як якась примара, вони були забуті. Таке собі я не могла дозволити. Як тінь, моє тіло покривалося непристойно сірим смутком. Я вже собі не належала…

Загублена пташка, чи вистачить їй сил летіти далі?

Далі буде...

Силует жінки

Жінка...

Як багато змісту приховано в одному короткому слові. "Жінка". Якби я була чоловіком, то мені б не вистачило життя аби її зрозуміти. То складна дилема, яка дихає тобі в потилицю. То предмет одвічних суперечок: жінка в суспільстві, на роботі, за плитою, в ліжку, за кермом, у супермаркеті... Вона — то спокусниця Єва, неземна Афродіта, відьма у Середньовіччі, яку спалювали на вогні завзяті католики, з нею боролась церква, але тільки зуміла прикрити її оголене тіло синім полотном. Аж смішно стало, її нога не торкалась Афону, десь в глибинах Егейського моря, як русалка, вона манила всі субмарини на скелі. Їй навіть присвячена вся епоха Ренесансу. Вона — то "Мадонна з квіткою" да Вінчі, незалежна постать XXI століття, яка навчилась заробляти на рівні з чоловіками, навіть у чомусь їх перевершивши. Вона — то Моніка Беллуччі, чиєю красою милуєшся донині, постійно переглядаючи культову "Малену". Вона — то мудрість Ірини Хакамади, поезія Ліни Костенко, винахідливість Марії Кюрі, відважність Жанни д'Арк, непохитність Маргарет Тетчер, впертість Ангели Меркель, гра Марлен Дітріх, автопортрет Фріди Кало, а серце принцеси Діани. Хіба цього замало?

Так прикро стало, інколи хочеться закрити очі чорною стрічкою, аби не бачити такі болючі історії і життєві реалії Меггі Клірі й Ральфа де Брикассара, жіночі сльози й розбиті серця. Кого ми обманюємо? Жінка — то квітка: часом дика, польова, інколи з шипами, або якась хатня, що не любить пекуче сонце, їй потрібна тінь і спокій. Якусь не слід поливати водою, а інша помирає від спраги: втрачає свій аромат. Кожна особлива, до кожної своя інструкція, ти наважся запитати її у магазині, можуть не дати, бо ще до кінця не написана. Вона дуже рідкісна лілія, бо віднесена до Червоної книги.

Усі жінки люблять квіти — то їх споріднені душі... Ті, що не хочуть або не приймають — просто обманюють, бо ніхто не наважився зірвати в полі білу ромашку, а хтось відчуває, що прагне тільки до чорної троянди — тисячі й однієї…

Жінка…

Там усе заплутано, вона щодня міняє сценарії. На полотні пише свої пастельні лінії, які ніколи не переплітаються з чоловічими думками. Немов сюрреалізм Далі, там важко щось розгледіти. Її життя — то храм Святого Сімейства, серця Каталонії, побудова якого триватиме вічно. То як норовлива жінка, до якої ніколи не втратиш інтересу. Бо вона — все, що нагадує тобі свободу.

А тим часом силует жінки виднівся з вікна старої паризької квартири. Вона стояла оголена, у своїх думках, без зайвих рухів. На столику тліли цигарки, а у серці палала любов. Вона дивилася на свого коханого з балкона, він ніс їй оберемок квітів…

Усі жінки люблять квіти...

Запах осені

Чужі перехожі, незнайомі вулиці, потужний ритм шаленого міста. Цей ритм мені близький, але водночас зовсім незрозумілий, дуже сміливий, іноді просто нестерпний: забагато перцю і свободи... такої, що виходить за межі дозволеного.

Я сумую... за СВОЇМИ.

Серце розбивається на болючі уламки, яких так просто не склеїш, це вище моїх можливостей, наче якась нестерпна примха. Мені їх бракує... БЕЗМЕЖНО! Я відчуваю це кожною клітиною свого тіла, ніби якась неповноцінна пташка, сама-самісінька, у великому місті.

Спогади…

Так ллються в моїх заплутаних думках, досить складно тобі все пояснити. Це ніби опинитись між двома Всесвітами, роблячи крок вперед, але постійно обертаючись назад, ніби загубила якусь важливу річ, чогось не вистачає, чогось свого, розумієш?

Мені бракує живих розмов і щирих усмішок, таких невимушених, як зі СВОЇМИ, коли захлинаєшся від слів і звуків, а не можеш зупинитись.

Обійми…

Так хочеться їх знову відчути... Такі відверті, такі міцні, такі гарячі, що переймаєш тепло від кожного дотику СВОЇХ, рідних.

Наші серця б'ються в унісон, ви зі мною, я відчуваю вашу присутність, сила любові долає всі кордони. Так гучно сказано, знаю, але я пишу тільки те, що глибоко торкається стінок моїх внутрішніх страхів і переживань.

Моя неспокійна душа стає на коліна, я сумую за вами, інакше ви б цього не знали... У нас обмаль часу — треба змиритись.

Ці хаотичні рядки линуть до ваших сердець, телефонні лінії не в змозі їх донести, вони все псують. Абонент поза зоною... То пусте, це якась незначна перепона, ми й не таке долали.

Мої зізнання вам давно вже відомі, багато слів було сказано, десятки листів присвячено, але я невпинно кричу і далі казатиму, як сильно "люблю", так, як ніколи раніше... СВОЇХ.

Не відпущу!

Кохати

"Я тебе кохаю! Моя кохана! Люблю!"

Ці фрази втратили свій первинний сенс, як дешева біжутерія, їх продають у кіосках навпроти підземних переходів випадкові незнайомці. Як підробку. Ними торгують, на них дають велику знижку, не відриваючи жовту нейлонову етикетку. Це так, на майбутнє, аби не було жодних дорікань, коли знайдеш кращі сережки. Без сумніву, вони мають попит. Ніякі ринкові кризи не впливають на їхню собівартість. Чоловіки божеволіють, але швидко звикають... такі вибагливі стали.

А зараз відчини вікно. Буде злива. Доволі з мене цих помпезних алегорій, сідай ближче, бо не сила вже мовчати. Жінки, навіщо так дешево себе продавати? Ви — річ, яку треба купити? Чи, може, антикваріат, якого варто здихатись? Або книжка на блошиному ринку, яку потрібно нав'язати релігійному фанатику?

Кохайте без усіляких АЛЕ, бо ви створені для любові.