Читати книгу - "Спробуй приборкати, Аріна Спел"

Я Абігель Візорт. Пʼята дитина і єдина донька Його Величності Кайлена Візорта і Айрін Візорт. Сім’я пантер , де всі мали другу сутність, що теж було рідкість.Думаю, навіть цих двох рядків вистачить, щоб ви зрозуміли мою значущість. У світі, де чистота крові і плідність жінки є основним критерієм, я була справжнім скарбом. Чи не з мого народження з батьком намагалися укласти контракт про заручини. А на сьогоднішній день, коли мені вже майже двадцять років, не знаю чи й залишився хтось , хто не спробував ощасливити себе і мене пропозицією. 
«Це тому, що вони не знають тебе особисто, інакше тікали б не оглядаючись» - кепкували мої брати. Ще чого видумали. Такий скарб як я пошукати треба. 
Батько в цьому плані на мене не тиснув. Вибір був повністю за мною. Лише скрушно хитав головою, коли я відхиляла дуже вдалого кандидата, на його думку. А як за них заміж йти? М? Дивишся на людину й не відчуваєш нічого. Нічогісінько. Хоч би дратували, чи що. Може справа в тому, що я звикла до чоловіків. Все моє дитинство пройшло в компанії хлопчаків. Мої четверо братів, два сини дядька Остіна, їх друзі. З дівчатами якось не склалося. Я не мала жодної точки перетину з ними. Про що спілкуватися? Рукоділля - не вмію, сукні й зачіски - байдуже, хлопці - як перемивати кісточки своїм друзям? Та й не долюблювали вони мене. Завжди відчувалася якась фальш і заздрість. Не те що хлопці. Ті зі мною не цяцькалися, поступок не робили, поводились чесно і відкрито.

Не думайте, що я виросла якоюсь нездарою. Я багато що вміла. «Зовсім не того, що треба» - причитав мій тато. Хоча тато, це окрема історія . Не знаю, з чим була повʼязана його безмежна любов до мене. Можливо тому, що я, як дві краплі води схожа на маму, можливо тому, що була наймолодшою, а можливо тому, що батько гідно оцінив дар богів в моїй особі. Хоч сам він запевняв , що кару небесну. 
Маніпулювати татусем було найлегше. Існувало декілька способів. «Татусю, мій коханий, найкращий татусю» - це перший, дуже дієвий, але в простих випадках. «Мені нічого не можна, бо я дівчинка? Так? Я другий сорт?» - це другий. Зачинитися в кімнаті і не розмовляти, демонструючи глибину образи - третій. Ну і останній найдієвіший - сльози. Він був сто відсотковий, але застосовувала я його в крайніх випадках, бо такою зброєю зловживати не можна. 
Так, з татового дозволу, умовно-добровільного, і мовчазної маминої згоди, я все своє дитинство і юність провела в хлопчачій компанії. На рівних навчилася їздити верхи на коні, тренувалася в володінні зброєю і рукопашних боях. Про такі дрібниці, як лазити по деревах, гасати по лісі й потрапляти в різні пригоди, взагалі мовчу. Навіть зараз, в свої девʼятнадцять , коліна збиті і синці на тілі від тренувань. Що вже казати за малу шибеницю. 

Отже , як ми зʼясували, з батьком було легко. А от з братами…. Тут ні сльози ні лестощі не допомагали. Їм було абсолютно байдуже, як на одне , так і на друге. І це навчило мене ще однієї стратегії - домовлятися, інакше ніяк. 
Що ж до мами, вона любила нас всіх, не виділяла нікого. Підтримувала, давала поради, огортала ніжністю й турботою. Але її «Ні», було непробивне. 
Довго розповідати не буду . У патріархальному світі, де роль жінки - материнство і покірність, я виросла «справжнім скарбом на чиюсь голову». Це знову ж таки цитата моїх братів.

———————————————————————————-

Дорогі дівчата. Дякую вам за підтримку в попередній історії. Спробую викласти й цю. Одразу прошу вибачення за помилки, така вже я є))) якщо вам важко і це дратує вас, краще не читайте. Велика подяка за сердечко. Знати, що комусь подобається і все це не марно, дуже важливо.