Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

Іван Лисяк-Рудницький

ІСТОРИЧНІ ЕСЕ

Том 2

ЧЕТВЕРТИЙ УНІВЕРСАЛ ТА ЙОГО ІДЕОЛОГІЧНІ ПОПЕРЕДНИКИ{1}

У Четвертому Універсалі, що його 25 січня 1918 р.[1] прийняла Центральна Рада, революційний парламент України, були такі урочисті й пам’ятні слова: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу”[2].

Мета цієї статті - розглянути Четвертий Універсал як документ суспільної думки на тлі української інтелектуальної історії та політичних обставин того часу. Хочу зосередитися на основному пункті Четвертого Універсалу - проголошенні самостійності України. Інших його аспектів, таких, як конституційний устрій та суспільно-економічний лад Української держави, торкнуся лише побіжно.

Перш за все, треба пригадати, що не Четвертий Універсал був тим актом, який покликав до життя українську державність. Це зробив на два місяці раніше, 20 листопада 1917 р., Третій Універсал, який стверджував: “Однині Україна стає Українською Народною Республікою”. Однак разом із цим Третій Універсал зберігав федеративний зв’язок між Україною й рештою земель колишньої Російської імперії та навіть обіцяв “твердо стати на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка російська стала федерацією рівних і вільних народів”[3]. На відміну від цього, Четвертий Універсал заявляв про повне державне відокремлення України від Росії.

Третій і Четвертий Універсали віддзеркалюють два послідовні етапи українського державного будівництва. Але їх можна розглядати і як вияви двох різних, альтернативних концепцій української державності: федералістичної й самостійницької. У той час, коли був проголошений Третій Універсал, центрального всеросійського уряду вже не існувало. Отже, федералістичне спрямування цього акта було не накинуте ззовні, а цілком добровільне. Але впродовж короткого часу, що відділяє обидва універсали, щодо цього питання настало радикальне пересунення в мисленні керівників Центральної Ради. Щоб вповні усвідомити значення цього епохального перевороту, доведеться нам кинути оком на генезу ідей федералізму та самостійництва[4] в українській політичній думці.

Початків федералістичної концепції слід дошукуватися в ідеях деяких відламів декабристського руху, що були чинні на Україні на початку 1820-х, - особливо Товариства об’єднаних слов’ян[5]. У дозрілій формі бачимо її в програмових документах Кирило-Мефодіївського братства наприкінці 1840-х[6]. Ідеї кирило-мефодіївців мали вирішальний вплив на ідеологію українського національно-визвольного руху другої половини XIX і початку XX ст. Своє класичне теоретичне оформлення знайшло федералістичне вчення у творах найвизначнішого українського дореволюційного політичного мислителя Михайла Драгоманова (1841-1895)[7]. Цієї концепції дотримувалися і дві головні політичні течії, активні серед наддніпрянського українського громадянства напередодні першої світової війни, - соціал-демократична, що мала за свого ідеолога Миколу Порша (1877-1944)[8], та ліберально-народницька, головним речником якої можна вважати видатного історика Михайла Грушевського (1866-1934). У своїй брошурі “Якої ми хочемо автономії і федерації”, виданій у Києві 1917 р., на самому початку революції, Грушевський писав:

“Українці в політичній справі хочуть: утворити широку національно-територіальну автономію України в складі федеративної російської республіки... Українці хочуть, щоб з українських земель російської держави... була утворена одна область, одна національна територія... Ся українська територія має бути зорганізована на основах широкого демократичного (не цензового) громадського самопорядкування, від самого споду (“дрібної земської одиниці”) аж до верху - до українського сойму. Вона має вершити в себе вдома всякі свої справи - економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд. Тільки в деяких справах, спільних для всієї російської держави, вона має приймати постанови її загального представництва, в котрім братимуть участь представники України, пропорціонально до її людности й людности всієї російської республіки”[9].

Політика Центральної Ради у перший період її існування повністю відповідала цій програмі.

Що стосується самостійницької концепції, то її перші літературно-публіцистичні формуляції знаходимо в писаннях “Україна irredenta” (1895)[10] Юліана Бачинського (1870-1934) та “Самостійна Україна” (1900)[11] Миколи Міхновського (1873-1924). Ці два автори прийшли до самостійництва незалежно один від одного та з різних вихідних позицій: Бачинський уживав економічних аргументів та марксистської термінології, а Міхновський послуговувався історично-правною аргументацією. Одним із перших прихильників самостійності України став також визначний галицький письменник і вчений Іван Франко, як це видно з його статті “Поза межами можливого” (1900)[12]. Трохи згодом, уже напередодні світової війни, самостійницька концепція знайшла талановитих оборонців в особі історика та соціолога Вячеслава Липинського (1882-1931) і публіциста та літературного критика Дмитра Донцова (1883-1973)[13].

Постулат самостійності ввели до своїх програм дві головні українські політичні партії Галичини - національно-демократична й радикальна. Прийнята у 1899 р. платформа національно-демократичної партії заявляла: “остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм”[14]. Це програмове гасло мало зразу радше декларативний, ніж реально-політичний характер, але загострення міжнародних відносин, зокрема зростаюче від 1908 р. російсько-австрійське напруження, наблизило його до сфери політичних реалітетів. Сепаратистська концепція знайшла свій яскравий вираз у маніфесті від 3 серпня 1914 р. Головної української ради - представницького органу, що його створили в момент вибуху війни лідери всіх українських партій Галичини:

“Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони обов’язалися були шанувати самостійність України, - і поневолили вільну Україну. Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відібрати поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частю російського народу. Царський уряд відобрав українському народові його найсвятіше право - право рідної мови. В царській Росії нинішнього дня найбільш поневолений - український нарід... І тому наша дорога ясна... Побіда Австро-Угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб’є година визволення України... Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!”[15]

Намагаючись оцінити відносний вплив федералістичної та сепаратистської альтернатив у дореволюційній українській політичній думці, мусимо визнати, що вплив першої був набагато вагоміший. Федералістична концепція була не тільки хронологічно старша, але також теоретично сильніше обгрунтована. Самостійництво не знайшло теоретика, який інтелектуальним масштабом і питомою вагою та обсягом своїх писань дорівнював би Драгоманову. Що ж стосується масової підтримки, то ідея самостійної державності до 1914 р. утвердилася лише в Галичині. Хоч між публіцистами, які боронили самостійницькі ідеї пером, бачимо кількох уродженців Наддніпрянської України - Миколу Міхновського, Вячеслава