Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

2022

ISBN 978-966-982-961-0 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Серія «Біографії та мемуари»

Уперше видано у Великій Британії 2014 року Hodder & Stoughton, An Hachette UK company Опубліковано за сприяння Churchill Heritage Ltd.

Перекладено за виданням:

Johnson B. The Churchill Factor : How One Man Made History / Boris Johnson. — London : Hodder & Stoughton, 2014. — 432 p.

Переклад з англійської Юрія Гірича

Дизайнер обкладинки Віктор Засипкін

Джонсон Б.

Д42 Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію / Боріс Джонсон ; пер. з англ. Ю. Гірича. — Х. : Віват, 2021. — 400 с. — (Серія «Біографії та мемуари», ISBN 978-966-942-829-5).

ISBN 978-966-942-796-0 (укр.)

ISBN 978-1-444-78305-6 (англ.)

Книжка Боріса Джонсона — це історія про те, як ексцентричний геній Черчилля, прем’єр-міністра Великої Британії, одного з найвизначніших лідерів ХХ століття, формував світову політику. Аналізуючи досягнення й помилки, а також міфи, які супроводжували цю видатну постать, Джонсон зобразив Черчилля як незрівнянного стратега, людину надзвичайно сміливу, красномовну й глибоко гуманну. Безстрашний на полі бою, один із найкращих ораторів усіх часів, лауреат Нобелівської премії з літератури, Вінстон Черчилль спростував думку, що історія — це місце дії великих знеособлених сил. Життя цього чоловіка є доказом того, що одна людина — відважна, геніальна, визначна — може впливати на світовий лад.

УДК 94(100-87)+929Черчилль

ББК 63.3(4Вел)-8

© Boris Johnson, 2014

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2021

Присвячується Лео Ф. Джонсону

Вступ

Пес на ім’я Черчилль

Ще зовсім малим я був абсолютно переконаний у тому, що Черчилля цілком можна вважати найвеличнішим державним діячем з усіх, кого породила Британія. Уже з ранніх літ у мене сформувалося чітке уявлення щодо його досягнень: усупереч усьому, подолавши одну з найогидніших тираній в історії світу, він привів мою країну до перемоги.

Мені були добре відомі основні факти його життєвої історії. Ми з братом Лео так виштудіювали його біографію «Життя у фотографіях» («Life in Pictures») Мартіна Ґілберта, що пам’ятали підписи буквально під кожним фото.

Я знав про його ораторську майстерність, а мій батько (як і батьки багатьох із нас) постійно цитував його знамениті фрази. Та вже тоді мені було відомо, що цей рід мистецтва відмирає. Знав я і про його схильність до жартівливих та геть безпардонних висловів, що навіть на тогочасні стандарти не були політкоректними.

Вечорами нам розповідали неймовірні історії, наприклад ту, де Черчилль сидить собі у вбиральні і тут йому повідомляють, що з ним бажає побачитися Лорд-Хранитель Малої печатки. А він відповідає: «Я зайнятий, бо власне збираюся захоронити свою малу печатку». Також ми пам’ятали ту, де Бессі Бреддок, член парламенту від соціалістів, якось дорікнула Черчиллю, що він п’яний, на що той з неабиякою грубістю відповів: «Принаймні я вже завтра вранці буду тверезий, а ви так і залишитесь потворна».

Здається, ми навіть краєм вуха чули історію про міністра-торі та гвардійця… Ось її канонічна версія, котру мені якось за ланчем у ресторані готелю «Савой»1 повідав сер Ніколас Соумз, онук Черчилля.

Навіть якщо зробити поправку на пишномовність Соумза, частка правди в його розповіді все ж таки є, вона й відкриє нам трохи завісу над основною темою цієї книжки — величчю серця Черчилля.

«Один із його міністрів-консерваторів був із “цих”, коли розумієте, про що я… — сказав Соумз настільки голосно, що його почула більшість відвідувачів “Ґриль рум”, — хоча також був хорошим другом мого діда. Його постійно ловили на гарячому, але, звичайно ж, у ті дні преса не була такою всюдисущою, та про це не дуже й повідомляли. Проте одного дня везіння скінчилося: його застукали, коли на лавці в Гайд-парку о третій ранку він злягався з гвардійцем. А це, зверніть увагу, був місяць лютий.

Про це негайно доповіли Головному Батогу2, який зателефонував Джокові Колвілю, особистому секретареві мого дідуся.

— Джоку, — сказав головний парламентський організатор. — На жаль, у мене дуже погані новини про те та се. Нічого нового, але про це довідалася преса, й історія неодмінно випливе на поверхню.

— От лихо, — промовив Колвіль.

— Думаю, мені варто поїхати й особисто розповісти про це прем’єр-міністрові.

— Мабуть, так.

Отож, Головний Батіг поїхав до Чартвеллу [заміський будинок Черчилля в Кенті] й увійшов у кабінет мого діда, де той працював за письмовим столом.

— Слухаю, Головний Батоже, — сказав він, злегка повернувшись. — У чому річ?

Головний Батіг детально розповів про неприємний інцидент і резюмував:

— Він має піти.

Зависла довга пауза, поки Черчилль неспішно розкурив сигару. А затим промовив:

— Чи правильно я вас зрозумів: того-то застукали з гвардійцем?

— Так, прем’єр-міністре.

— У Гайд-парку?

— Так, прем’єр-міністре.

— На лавці?

— Саме так, прем’єр-міністре.

— О третій ранку?

— Правильно, прем’єр-міністре.

— В отаку погоду! Боже милостивий, це так по-британськи, аж гордість пробирає!»

***

Відомо мені було і те, що замолоду він відзначався дивовижною хоробрістю, не з чужих слів знав, що таке кровопролиття; стріляли в нього на чотирьох континентах; він одним із перших сів за штурвал літака. Знав я й про те, що зі зростом 170 см та обхватом грудей 80 см він, можна сказати, був у Герроу3 коротуном; та попри це і попри затинання, депресію і жахливого батька йому все ж таки вдалося стати найвеличнішим англійцем.

Гадаю, в образі його було щось ніби магічне, святе, тому що мої бабуся й дідусь до дев’яноста років зберігали першу шпальту «Дейлі Експрес», де повідомлялося про його смерть. Мені завжди було приємно усвідомлювати, що я народився за рік до того: що більше я про нього дізнавався, то більше пишався тим, що жив в один час із ним. Тому мені сумно й дивно бути свідком того, як сьогодні (через майже п’ятдесят років після його смерті) його образ ризикує бути цілком забутим або ж уявлення про нього хибні.

Якось я купував сигару у крамничці в аеропорту близькосхідної країни, яка, мабуть, завдяки Черчиллю й існує на мапі світу. Серед асортименту на вітрині в дьюті-фрі я помітив сигари марки «San Antonio Churchill» та спитав у продавця, чи знає він, хто такий той Черчилль. Він уважно прочитав, а я йому озвучив це ім’я.