Читати книгу - "Райкині гороскопи, Мінович Олександр"

Рая Мелаща працює на малому підприємстві. Всього троє працівників. Всі при високих посадах. Генеральний директор, його заступник і головний бухгалтер. Рая якраз і є головним бухгалтером. Воно б то, коли головний, то треба ніби, аби були й неголовні. Бо ж над ким тоді головний. Але так краще – форсу більше. Престижніше. Візитку людям не соромно показати. Хоча роботи – кіт наплакав. На спрощеній системі – раз в місяць здав звіт у податкову, з'їздив кілька разів у банк і майже нічим не заморочуйся. Правда, Генеральний "припахує". Бачить, що Раї нічим зайнятися. То ж головний, неголовний, а якщо треба, то й вантажити щось приходиться, або й підлогу помити. Куди дінешся…

Бізнес у підприємства невеликий. Щось куплять оптом, а потім продають в роздріб зі своєю націнкою. Жирувати не виходить, проте якась копійка на рахунок падає. Більш-менш жити можна. Навіть службову машину тримають в оренді. Одну на всіх, однак і це добре. Коли треба кудись поїхати – ноги можна поберегти.

Рая Мелаща – незаміжня дівчина. Не красуня, але щось має в собі привабливе. Часто ловить на собі хтиві чоловічі погляди. Та далі цього чомусь справа не йде. Якось стороною проходять повз неї ті, з якими хотіла б ділити ночі й вихідні. Це – коли не на роботі. Проте надії не втрачає. Вірить, що знайде собі пару. Та й циганка колись нагадала: буде у неї "чорнявий, стройний" і дітей двоє. Залишилось тільки чекати.

Аби щасливого моменту не прогавити, Рая щодня читає гороскопи. Цілий день в голові тримає прочитане. З пам'яті на мить не випускає. Потрібно ж знати, коли пильність не послабити. Коли треба бути у формі й бойовій готовності.

Привчившись звірятись з гороскопами, дівчина кроку не може ступити, щоб не зважити на прочитані заборони-перестороги, або ж на обнадійливо-спонукаючі обіцянки тих гороскопів. Якщо сказано: чогось сьогодні не можна – ніколи не зважиться переступити. А якщо радять чимось зайнятися – все кине, а буде йти за вказівкою. Мовби планове радянське господарство веде. Як написано, так і виконує. Твердо і неухильно.

Колега по роботі, Андрій Смолик – "дуже умний очкарик", який в заступниках числиться, пробував відбивати головного бухгалтера од шкідливих, на його думку, звичок. Казав, що не потрібно вже аж так довірятися цим гаданням-передбаченням. Бо, бачите, не можуть вони всім на світі ледь не щодня долю визначати.

– Згодіться, Раю… Хіба ж може таке бути, шоб мільйони людей, допустимо "овенів" чи "риб", мали, приміром, в певну середу фінансовий успіх. А хто ж тоді буде в "прольоті"?

– Не знаю… Знаків ше багато. Комусь не повезе.

– Добре-добре… Хай буде по-вашому!.. Але ж ви чогось до цієї пори не розбагатіли. А скільки-то раз вам було обіцяно, скільки раз пропонувалось-передбачалось. Як же так?

– Може шось не так робила.

– Стоп-стоп! При чому тут "не так"?.. Гороскоп же не зважає на вашу поведінку. Він каже безумовно: якшо ви "риба" – сьогодні ваш день, підуть гроші. А вони у вас чомусь не йдуть. Я ж бачу… Це ж не треба у гаманець до вас лізти. Визнайте: не йдуть. І ніколи не йшли. Де ж той ваш фінансовий успіх?.. Який мало не раз на тиждень вам пророчать... Де він?

– Знаєте, тут ваші розумні рассуждєнія – ні до чого. Потрібно вірити і все прийде. У мене вже не один раз збувалося.

– Хай так… Але візьмемо конкретне вчора. Вам пророчили гроші. Знайшлися?

– А то!.. Вчора ж зарплата була.

– Та вона ж завжди у нас цим числом. При чому гороскоп? Її ж отримали всі: хто, як ви – "риба", й хто не "риба".

– А може, якби не було мені таке призначено, то не отримала б. Мало чого… Захворіла б… Чи грошей в банку не дали б.

– Ха! Он воно, значить, як… Ну, тоді мої аргументи безсилі. Ви, напевно, бачите те, у шо мені ніколи не в'їхати.

На тому й розійшлися.

Може й зупинили б на цьому свої сперечання, однак головний бухгалтер дала новий привід для колег по роботі. Відмовилася сплатити кошти партнерам. Сказала – день несприятливий для такого. Скільки не вмовляли – не погодилась, не здалася. Так себе переконала, так поставила – і не підходь. Взавтра, – каже. Й хоч на коліна падай перед нею. Не згоджується – і все тут.

Мабуть із-за цього, через якусь днину розумник Андрій знову почав приставати зі своїми доводами.

– Я тут, Раю, довго думав і, здається, знайшов, як посіяти у вас сумніви. Розумієте, хочеться, аби ви правильніше дивилися на світ.

– А по-вашому неправильно дивлюся?

– Ну, не так, шоб… Але послухайте… Хочу вам такий приклад… Візьмемо двійнят. Це ж відомо: вони завжди різні за характерами – антиподи. Якшо один жвавий, темпераментний, часом різкий, то інший, зазвичай, млявий, спокійний, врівноважений, інколи вайлуватий. То є – факт. Таке можна частенько бачити. І як же в цьому разі приткнути до них ваші гороскопи?.. Як?.. Двійнята родились в один день, в один місяць і рік. Під одним знаком. Виходить, мають бути однаковими за характерами. Бо ж саме так віщують гороскопи. А вони різні… Чому?.. Питається в задачі: чому?… Як таке пояснити?

– Може якесь виключення з правил є для таких випадків… Я не знаю…

– Стійте-стійте… Якшо виключення, то потрібно прямо сказати: гороскопи не діють для всіх людей. Може й ше для когось, треба подумати. Бо то ж я на ходу придумав для вас "заморочку". Питання дуже глибоко не вивчав. Однак потрібно було б в такім разі вказати: на кого гороскопи не розповсюджуються. А такої вказівки не має… Значить – вже обман. Хоча б для тих двійників. Скільки-то їх довіряє вашим пророцтвам… Даремно довіряє, не задумуючись.

– Відстаньте! Все рівно не зіб'єте мене з толку. Сказала ж: не раз у мене збувалося. Більше нічого слухати не хочу.

Одного разу, вихідними, Рая з подружкою поїхали за місто відпочити. На берегу озера стояли чепурненькі сучасні будиночки. Трави, квіти, недалекий ліс, верби над водою так втішали душу, що хотілося в цьому затишку зостатися надовго. Лірично-романтичний настрій спонукав до співу, до потаємних бажань та ще до чогось невизначеного. Напевне, найбільш до довгоочікуваної зустрічі з гарним незнайомцем. З яким можна разом споживати навколишню красу й ділитися романтичним навіюванням.

І зустріч відбулася… Неначе на замовлення... Коли пішла збирати квіти, побачила у траві вужика. Знала, що не йде од нього небезпека, пам'ятала про жовті цяточки над очима, як у дитинстві вчили, аби не переплутати з гадюкою, однак переляком раптово вдарило-проникло. Закричала, що є сили й так дременула в бік озера, мовби привид побачила.

Незчулася, як потрапила до когось в обійми. В міцні надійні руки. Які обхватили всю мов давню знайому, сильно стиснули й миттю зупинили переляк. Спохватилася й запручалась. Зніяковіла-зашарілася.

– Пустіть! Пустіть!

Руки розімкнулися. Чоловік рибалив коло грядки зеленого очерету. Мабуть сам не чекав на таку пригоду. Здається, теж трохи знітився.

– Вуж там! Побачила – ледь серце з грудей не вискочило. Вибачте! Налетіла на вас зі страху.

– Ви так закричали, шо я теж злякався. Думав: тоне хтось. Навіть не встиг розгледітися, як ви на мене налетіли.

– Ше раз вибачте! Якось само так вийшло.

– Нічо-нічо... Не треба вибачень... Ніякої шкоди не зазнав... Більше того – таку гарну дівчину вдалося спіймати, в руках потримати. Мені на рибалці ше так ніколи не везло. Різну рибу ловив, але так-у-у!

Від цього жарту обоє почали реготіти. Довго не могли втихомиритися. Між нападами заливного сміху згадували, як все відбулося.

– А я лечу прямо в озеро, нічого не бачу й не чую. Аби подальше від того місця, де злякалась. І тут немов стіна. Ні-ні – не стіна, а шось велике й тепле мене ловить і неначе од землі відриває. Досі не можу в себе прийти.

– Я ж: сиджу на березі куняючи, одним оком на вудку поглядаю, коли, як верескне, як набіжить, як наскочить, думав у воду звалюся. На повну очі відкрив – а тут – ви. Немов з хмари. Й така!..

– Яка така?

– Ну, така, яку приємно було в руках потримати-зловити. Дуже приємно! І ше б раз не відмовився.

– Ні, хватить… Не збираюся далі нікуди бігти.

– От і добре! Посидьте біля мене. Розкажіть шось. Хочеться побути у вашій компанії. Якшо не спішите, якшо вас ніхто не чекає.

– Із задоволенням посиджу. Особливо, коли светра свого дасте підстелити, аби сидіти було зручніше. Ви собі вудьте, а я буду дивитися.

– Забули сказати про те, чи…

– Чи ніхто не жде?.. Ніхто-ніхто... Не переймайтеся. І спішити не збираюся. Десь там подружка є, але їй і без мене добре. Сусіди на шашлик запросили. Думаю, їй з ними хороше.

Просиділи на берегу аж до самого вечора. З бази відпочинку долинали крики, співи, голосна музика. Потім спокусливо-приємно повіяло димком, запахом смаженого м'яса. Згодом вчулося, що там почалися танці. Запальні мелодії відбивалися од розлогих верб і шугали далеко над водою. На озері інколи показувалися човни з дітьми, з парами в обіймах.

Якось це не обходило, не зачіпало. Зовсім не хотілося до гурту. Навіть до їжі не тягло, хоч запахи настійливо лоскотали в носі.

Розмова була ні про що. І про все… Розпитували, цікавилися, знайомили зі своїм, старалися стільки всього сказати, немов боялися щось важливе пропустити. Таке буває тільки тоді, коли співрозмовники відчувають схожість душ. Коли хочеться словами вжитися-вплестися в долю іншого. Зайняти місце в його чи її біографії, аби вже ніколи не можна було звідти випасти.

Таке непомітно зближало. З кожним словом.

Спати не хотілося. Ходили під високою зоряною безоднею, чарувались літньою ніччю, слухали цвіркунів, чули, як зрідка б'ється-сплескує велика риба в озері. І розповідали, розповідали, розповідали…

Їй захотілося походити босоніж – втомилися ноги. Роса виявилась холодною і шкіра скоро відгукнулася дрижаками. Він запропонував скупнутися, аби вернути ногам тепло.

– Та, ну! Ще холодніше буде. Не хочеться у воду лізти.

– Повірте: вода тепла. Значно тепліша ніж роса. Довіртеся.

Легко довірилась. На контрасті – після холодної роси вода дійсно була теплою. Вийшло – маленьке блаженство.

Вирішили кілька разів повторити. Вискакували на берег, бігли студеною травою, а потім знову у воду – наче у ванну.

Літні ночі короткі. Посіріло… На якусь мить притихло, а там і жбурнуло першим щебетом, першим сонцем.

Йому потрібно було терміново їхати у справах.