Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Андрій Кокотюха

Називай мене Мері...

«Те, для чого тебе можна використати». Так говорив його дід. Все, що тобі треба — це те, для чого тебе можна використати.

Ю Несбьо «Спрага»

Частина перша

Називай мене Мері

1

Чекав у машині біля будинку.

Місце для засідки не ідеальне. Важко лишатися непоміченим, коли машина стоїть у дворі, просто навпроти дитячого майданчику. Там, як у роки його юності та юності батьків, за невідомо ким закладеною традицією, збиралися під вечір люди. Парочки, — цілуватися. Невеличкі компанії з пивом або чимось міцнішим. Ось і зараз у сутінках на лавці поруч із низенькою пластмасовою гіркою, які ставлять у дворах новобудов, гуртувалася трійця.

Не мужики.

Дзвінкі жіночі голоси чулися навіть через підняте віконне скло. Він міг визначити вік на слух. Лишень з уривків розмови, що долітали до нього, вирахував: зібралися подруги, плюс-мінус ровесниці його колишньої дружини. Жіночки до сорока. Хто б іще називав одна одну дівчата, нещадно, добіла, перемивав кісточки чоловікам, котрі нічого не роблять по життю й від яких усі давно втомилися, обговорював котрусь четверту, що нарешті пішла від свого, та згадував всує незнайомі йому, але, мабуть, популярні телешоу. Запросто міняли тему, перестрибували на кусючі ціни за комуналку — й так само легко верталися до телевізора.

Компанія, по маківку зайнята собою.

Але для поліції це — свідки.

Свого часу, жуючи глевкий сищицький хліб, найперше шукав таких людей, коли опергрупа виїздила на черговий убій. Сюди, на місце, після всього теж примчить поліція. Нехай телебачення, інтернет і соціальні мережі скільки завгодно розводяться про відтік професіоналів із органів, загальне зниження якісного рівня особового складу та системне нищення карного розшуку як структури. Так, це все має місце. Почалося вже на його пам’яті. Коли спитають — сам може багато розказати про те, що в розшуку справді нема кому працювати, зі злочинністю ніхто не бореться, процент розкриття найнижчий за останніх двадцять років.

Тим не менш, розслаблятися не радив би нікому й ніколи.

Собі — передусім.

Бо оперативники разом із дільничним усе одно зобов’язані закидати найбільшу, найгустішу сітку. Тому будуть вишукувати й детально опитувати всіх можливих та неможливих очевидців пригоди. Не конче бачити. Достатньо чути крики, звуки пострілів чи ударів, шум мотору.

Подібні компанії — завжди знахідка для розшуку.

Так, у березневих сутінках його навряд хтось розгледить, аби потім упізнати.

Проте колективний розум, яким є будь-який розшук, неодмінно складе розрізнені деталі в цілісну картину. Рано чи пізно поліція візьме слід. Професійний рівень тут ні до чого.

Спрацює Система.

Вона лише здається громіздкою та на позір неповороткою, кондовою.

Ще за часів своєї служби в органах встиг переконатися: найкращі злочини планують лише міліціонери. Від того, що їх уже скоро три роки, як переназвали поліцейськими, нічого не міняється. Можливо, Система поповнилася. Та не очистилася.

Цього вечора він збирався зробити в процес очищення посильний внесок.

Той, на кого чатував, затримувався. Хоча його розпорядок дня не був аж таким насиченим. Зранку на службі, потім виходив кудись на обід, міг затриматися для приватної розмови з солідного вигляду чоловіками в дорогих костюмах. Повертався й не виходив з управління раніше сьомої вечора. Далі катався центром, завертаючи тепер уже в невеличкі дорогі ресторани. Сторонні там впадали в око відразу, тож він щораз лишався в машині й чекав, поки об’єкт вийде. Міг лише припускати: у тиші подібних ресторанчиків вирішувалися питання серйозніші, ніж за обідом.

Удома не чекали. Тож вертався близько одинадцятої.

Сьогодні він провів свого підопічного до маленького клубу на Подолі, залишив там і покотив сюди, попід будинок. Все одно приїде, не той, хто міняє звички.

22:30

Він торкнувся бейсбольної біти, що лежала поруч на пасажирському кріслі.

Жіночки, схоже, не збиралися розходитися. Чи їх теж ніхто не чекав удома, чи, скорше за все, подруги давно не бачилися, не ділились наболілим. Роки оперативної роботи навчили читати незнайомців по манері спілкування, інтонаціях, навіть уживаних наголосах. Тож він міг битися об заклад: усі троє працювали десь тут поруч.

Швидше за все, на великому базарі, одному з тих, що дають робочі місця двом третинам мешканців будь-якого київського мікрорайону. Тим більше, спального, тій частині Оболоні, яка межує з метро, названим на честь Героїв Дніпра, й плавно перетікає в одну з міських околиць. Дівчата напевне трудилися до дев’ятої. Потім ще якийсь час прибирали робочі місця, замикали їх. І ось тепер знімали стрес після дванадцяти годин невдячної, ще й малооплачуваної роботи.

Якщо той, кого він зачекався, з’явиться, а вони ще не розійдуться, — доведеться на ходу міняти план.

Там метрів тридцять до майданчика, навряд більше.

Не розгледять, але налякаються.

22:37

Здається, вже все, насиділися.

Полегшено видихнув, проводжаючи поглядом невеличку жіночу компанію, яка нарешті наговорилася й розбрідається. Одна з них зібралася викинути сміття в найближчий контейнер просто з пакетом. Інша зупинила, видерла в подруги кульок, висипала вміст у смітник, а тару акуратно потрусила, згорнула, запхала собі в сумку. Мимоволі зиркнула на його машину, ковзнула поглядом без жодної мети й цікавості, посунула далі, інтимно взявши приятельку під лікоть.

Двір спорожнів.

Він знову лапнув біту.

22:45

Темряву розітнули фари.

Неквапом заїхав знайомий джип.

Зупинився.

Прочинилися дверцята з боку водія.

Час!

У таких випадках краще діяти відразу.