Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Лихе око 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихе око"

368
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лихе око" автора Андрій Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Лихе око» була написана автором - Андрій Кокотюха, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Детективи / 💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Лихе око" в соціальних мережах: 

Лора Кочубей їде до Житомира, щоб залагодити дрібну проблемку, яку створив охоронець банку Вадим. Його дружина Зоя переконана: колишня свекруха, Віра Домонтович, його зурочила. Декілька років тому Віра скоїла злочин і сіла до в’язниці. Поки жінка відбувала покарання, її син – перший Зоїн чоловік – трагічно загинув. І коли Віра вийшла на волю, пішли чутки: вона мститься кожному, кого вважає винним у смерті сина. Її лихе око прирікає на загибель. Усе це попервах видається маячнею, та під час першої і єдиної зустрічі Віра Домонтович устигла кинути своїм лихим оком і на Лору Кочубей…

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 16
Перейти на сторінку:

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»





Цикл «Павутиння мороку»

Книга ІІ







© Кокотюха А., 2021

© DepositPhotos.com / Deerphoto, motortion, alexkich, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

За місяць до першої смерті…

– От стара відьма!

– Їй п’ятдесят чотири. Сьогодні, якщо не забув. Не така вже й стара.

– На вигляд їй значно більше!

– Відсидиш стільки, скільки вона, – на себе в дзеркало глянеш.

– Тьху на тебе! І я тебе благаю, скільки вона там відсиділа!

– Коли зачинила тебе на добу, ти вив і кричав, що більше не витримаєш. Якби в колонії було добре, обмеження волі не було б покаранням.

– Ой, а на волі дуже добре! Живемо, наче в зоні.

– Ти сам довго в зоні жив? На смак її куштував? І взагалі, відколи це ти обзиваєш жінок старими, хлопчику?

Вадим Граф не любив, коли дружина так його називала. Зоя постійно підкреслювала їхню різницю у віці, не аж таку велику, на його думку. Подумаєш, якихось три роки. Щоразу, коли вона так дражнилася, Граф картав себе за нестриманість.

Ще коли їхні стосунки почалися і Зоя пояснювала стриманість і невпевненість у собі своєю нібито старістю, він у пориві сказав чисту правду. Давно помітив за собою: до ровесниць, а тим паче – до молодших за себе його не тягне, та й не тягнуло особливо. Навпаки: ще підлітком заглядався на старших жінок, називаючи їх зрілими.

Зою сповідь залицяльника не надто переконала. Проте згодом пояснила, оперуючи науковими, переважно медичними термінами: Вадим має комплекс, подібний до Едипового. Він не зрозумів, що мається на увазі, й вона витлумачила – це коли син відчуває статевий потяг до матері, а доця – до татуся. Граф тоді щиро образився. Зоя поспішила пояснити: висловилася фігурально. Ну його в баню, той секс. Якщо дивитися ширше, чоловік із такими налаштуваннями просто бачить у всіх жінках мамку. Легше не стало, Вадим уперто все заперечував. Наполягав на іншому трактуванні: цінує в жінках досвід – а досвід, у його розумінні, приходить із віком.

– Нехай. – Граф здав назад. – Не стара, о’кей. Але – відьма, тут не попреш. Так би й спалила мене на попіл! Бачила, як вона витріщалася!

– На мене так само, – парирувала Зоя. – І цей погляд, хлопчику…

– Знову ти за своє! – Вадим тупнув ногою.

– Зараз поводишся, мов хлопчисько переляканий, погодься.

– А ви всі не перелякані!

– О! – Зоя з переможним виглядом тицьнула пальцем йому в лоба. – А кажеш: телющила свої баньки на одного тебе. На всіх вона так гляділа. В кожному дірку пропалила. Мені досі отут пече.

Дружина взяла Вадимову руку, приклала між грудей.

– На нас дивляться оті твої. – Граф кивнув через плече, не повертаючи голови.

– Хай собі. – Зоя ще сильніше притиснула руку. – Б’юся об заклад, вони зараз одне від одного відвертаються. І ненавидять одне одного.

– В усьому ти винна, Зоє. Так Віра каже.

– Нє-а. Я винна лише в тому, що була одружена з її сином. Що носила його прізвище, а значить – і її. Ще більша моя провина – в тому, що гідно поховала свого чоловіка. Гляділа й далі навідую його могилу на новому кладовищі, а це їздити аж на «Дружбу»[1]. І не пішла в монастир, отой, на Мальованці[2]. Навпаки: зняла жалобу й одружилася вдруге. Найбільший злочин – узяти твоє прізвище, коханий.

– Ага. Вона називає тебе Графинею.

– Не лише вона. Та з Віриних вуст це звучить або звинуваченням, або вироком, або прокляттям.

– Я ж кажу – відьма!

– Без тебе знаю. Їдьмо звідси, тепер нас пропалюють очима родичі.

– Ой, які вони нам родичі!

– Тобі – справді ніякі. Мені – так. Гадюча сімейка.

Зоя не витримала, озирнулася.

Демонстративно взяла Вадима під руку, повела до їхнього червоного «камаро», «п’ятірки»[3], за смішною ціною купленої з рук. Та вже біля машини, взявшись за ручку водійських дверцят, Зоя на мить завмерла, ступила вбік, передала ключі чоловікові.

– Поведеш, у мене руки гуляють.

– Я навіть знаю, чому.

– Що такого радісного побачив? – Зоя підозріло звузила очі.

– Ти лише вдаєш байдужу. Тебе, кохана, все це зачепило дуже сильно.

– Радієш? Колишня свекруха облила помиями, вихлюпнула на мене всю накопичену в колонії жовч – а тобі радісно?

– Ми всі тепер в одному човні, Зоє.

– Я й не проти. Тобто, – тут же виправилася вона, – проти, але не заперечую, що Віра вибила всіх із колії. Доведеться з цим жити якийсь час.

– А я не хочу! – Вадим підкинув ключі, не піймав, вони впали в калюжку, розлетілися дрібні бризки. – Ніколи не бачив твого чоловіка! Ти навіть фоток не показувала, забула? Бач, делікатна яка! З ними усіма, – кивок за її плече, – я взагалі лиш тепер уперше познайомився!

Зоя закусила губу. Зберігала спокій. Їй це вдавалося, на диво, легко, бо поруч зі знервованим чоловіком відчувала себе сильнішою і більш упевненою. Відступила на крок, зміряла Вадима втомленим поглядом.

– Тобі вони й не треба. Ключі підніми.

Нахилившись і підхопивши двома пальцями, Вадим витер їх об шкіру куртки.

– Справді, хто мені всі ці прекрасні люди. І все одно я потрапив під роздачу. За чуже вигрібаю.

– Ще ніхто ні за що не вигрібає, – відрубала Зоя. – Ти бісишся, мене колотить, рідня огризається. Віра тільки того й хоче. У неї з головою не все гаразд.

– Кому від того легше? Тепер хай у решти голови болять, того вона хоче?

– Її мету ти зараз окреслив дуже точно.

Вадим сів за кермо, роздратовано стукнув долонями по «бублику».

– Дочекається вона. Я її вб’ю колись.

– Не кидався б ти такими словами, – завважила Зоя, далі зберігаючи спокій. – І щоб знав: доки Віра жива, жодному з нас боятися нема чого. Тож дай їй Боже здоров’я і довгих літ.

На цьому слові Зоя Граф обійшла авто, щоб сісти на пасажирське сидіння.

На ходу витягла з сумочки цигарки.

– Через неї все, – буркнув Ден, провівши поглядом «камаро».

– Аби тільки через Зойку, нас би тут не було, – відрізала Галина, глянула на інших, котрі товклися неподалік. – Ви теж так думаєте? Ну, що Графиня втягнула нас у це лайно?

– Хай кінь думає. В нього голова велика, – озвалася Ніна, сіпнула чоловіка за лікоть. – Ми тут довго ще будемо стояти?

– Я вважав, що треба поговорити, всім. – Романів голос звучав не надто впевнено. – Зрештою, нам висунули ультиматум…

– Хто? Твоя тітка-зечка? – визвірилася на чоловіка Ніна. – Нічого собі заявочки! Не так –

1 2 ... 16
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихе око», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихе око"