Книги Українською Мовою » Блог » Майже як вдома 📚 - Українською

Читати статтю - "Майже як вдома"

129
0
22.05.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно читати статті блогу українською мовою "Майже як вдома". Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
ReadUkrainianBooks.com - це унікальний веб-сайт, який пропонує безкоштовний доступ до електронних копій популярних книг українською мовою. Цей сайт працює 24/7 та дозволяє читачам зі всього світу читати будь-яку книгу в будь-який час. Незалежно від того, де ви знаходитесь, ви зможете насолоджуватися українською літературою та знайти книги на будь-який смак. Чи є у вас вже досвід читання українських книг, чи тільки починаєте знайомство з цією мовою, ReadUkrainianBooks.com допоможе вам поповнити свій культурний досвід.
Поділитися статтею блогу "Майже як вдома" в соціальних мережах: 

Ванько прокинувся в старій, занедбаній хаті й озирнувся довкола. Пил вкривав замурзані меблі, товстий шар багнюки простягався по підлозі, а на стелі висіло павутиння. Спочатку він подумав, що товариші витягли його з того пекла і перенесли до якоїсь закинутої хати в селі, але поряд стояв і посміхався справжнісінький чорт у класичному чорному фраку.

— Що, в біса..? — почав було він, але замовк. Голос звучав інакше, якось незвично. — Що, в біса, відбувається?

Чорт мовчав і лише посміхався, даючи Ванькові час прийти до тями. Ванько підвівся з підлоги і ще раз уважно оглянув приміщення. Груба, як у нього вдома в селі, хоча більш потріскана й давно не білена. Він визирнув у вікно. За заляпаним склом розгортався звичайний сільський двір. Поодаль стояв старий колодязь зі зламаним журавлем, біля хати кілька сараїв невідомого призначення, в одному з яких бракувало дверей, а метрів за десять виднілася вулична вбиральня.

— Чи я вдома? — запитав Ванько, повертаючись до чорта.

— Ні. Ви опинилися в пеклі, — відповів чорт і елегантним рухом відвернув край фрака. Блискучий новенький чорний костюм на тлі гнилої обстановки здавався диким і трохи нереальним.
— У пеклі? Господи… — почав було Ванько, але чорт його перебив.

— Ні, ні, ні. Тут краще утриматися від таких слів. Ми не дуже полюбляємо конкурентів, якщо ви розумієте, про що я говорю.

Ванько замовк і завмер. Останнє, що він пам’ятав, — це момент, коли до їхнього окопу прилетів снаряд і відкинув його на п’ятнадцять метрів, після чого все потемніло. Він не міг уявити, що помер, і почав куйовдити волосся, тихо завиваючи.

У кутку кімнати стояла стара радянська шафа з потемнілим дзеркалом на дверцятах. Він підійшов ближче. На ньому вже не було військової форми, лише синій спортивний костюм від Adidas 90-х років. Обличчя в дзеркалі було знайомим — густа щетина, червоні очі, мішки під ними, розкуйовджене чорне волосся. Але виглядало воно старшим на десять-п'ятнадцять років.

— Тобто ми все-таки попадаємо не в ра... — почав Ванько, але тут раптом почався землетрус, і його звалило на підлогу. Багнюка пом'якшила падіння, але підборіддя добряче замазалося вонючою грязюкою.

— Я ж вас попереджав, — посміхнувся чорт. Землетрус його ніяк не зачепив.

— Я поясню, — почав він, — це початок вашого персонального пекла. Я ваш особистий чорт-помічник. Моє ім’я вам нічого не скаже, тож просто називайте мене чортом, за професією. Ви стали переможцем для нашої команди розробників у цьому кварталі. І для вас було створено особисте експериментальне пекло, засноване, звісно, на ваших діяннях і прокльонах ваших ворогів.
— Команда розробників? — здивувався Ванько, піднімаючись з підлоги.

— Так. Ми одна з найвідоміших корпорацій потойбічного світу. У нас велика команда, організаційна структура, і, звісно, є кар’єрне зростання. Завдяки існуючій ситуації в Україні й кількості поставок з фронту з боку росіян ми навіть плануємо розширювати штат працівників, — чорт дійсно пишався своєю компанією, з гордістю піднімаючи підборіддя і посміхаючись.

Ванько помовчав кілька хвилин, а тоді, зважуючи кожне слово, запитав:

— Тобто через те, що я боронив свою країну, виконував накази, я опинився в пеклі? І до речі, чому я розмовляю українською мовою?

— Цікаве запитання, - широко посміхнувся чорт. - Це така родзинка, запропонована нашою командою. Мовляв, ви намагалися знищити українську мову, а тепер навіки будете нею послуговуватись. Гадаю, це влучне доповнення.

— Курва!- ошелешено вилаявся Ванько і ще раз прислухався до свого голосу - навіть лайка звучала по-іншому.

— Відповідаючи на ваше інше питання, мушу сказати, що ви воювали, убивали невинних, - на цих словах чорт розгорнув невідь-звідки довжелезний сувій. - Катування беззахисних, вбивство дітей і жінок...

— Досить, я зрозумів ідею, - урвав його Ванько.

— Гаразд. Тоді вам до послуг невелика екскурсія, - мовив чорт, ввічливо вказуючи на двері. Сувій магічним чином згорнувся і зник у його руках.

Будинок з вже почорнілого дерева ледве тримався до купи, але виглядав більш-менш нормально в порівнянні з дивами потойбічного світу. Туалет справді здавався знайомим. Поки чорт щось захоплено розповідав, Ванько підійшов ближче, відкрив двері туалету і одразу відвернувся, щоб вирвати. Саме так і було, сортир був рідним, з його рідного двору, де він виріс. Дверцята при відкриванні одразу злетіли з петель, всередині всі стіни аж до верху були вимазані фекаліями, з дірки потроху вилазило гімно, наче лава, і поступово затікало через поріг на подвір'я. Щоб скористатися нужником, треба було занурити ноги аж по щиколотки в гімняну рідину. Саме це сталося з його рідним туалетом років з десять тому. Тоді мати просила щось зробити з цим, почистити нужник чи викопати нову яму, але Ванько уперто відмовлявся, і гімно продовжувало витікати на двір по десять-п'ятнадцять сантиметрів на місяць. Коли він поїхав заробляти гроші на фронт, туалет таким і залишився. "Частка дому", - подумав Ванько, і його добряче знудило.

Подвір'я нічим особливим не вирізнялося з-поміж звичайних сільських обійсть. Аж ось лише під ногами не рідна земля стелилася, а гнилісне багно, перемішане з болотом. Ступати всюди Ваньку доводилося обережно, бо весь простір, окрім невеличких зелених островків, на яких росла трава завбільшки з долоню, безперервно ворушився і клекотів.

Час від часу над цим живим морем нечистот здіймалися пухирі, що враз лопалися, обдаючи все навколо брудними бризками гною. А з самих болотяних глибин, наче в агонії, повільно й невпинно підіймалися руки, покриті багном і кригою, завмираючи в безнадійному поклику про порятунок.

— Ось там - річка, - показав чорт убік. - Але купатися я б вам не радив, - глузливо посміхнувся він.

Справді, звідти линув швидкий, каламутний лавовий потік, що впадав у нескінченну стіну полум'я, яка оперізувала половину цього сумного поселення.

— Тут усього з десяток садиб, - мовив чорт, так само посміхаючись. - Але живих... Чи, вибачте, померлих душ налічується лиш п'ятеро.

З правого боку за такими ж похмурими хатинками, паралельно вогняній стіні, клекотів густий сірий морок, звідки долинали моторошні голоси.

— Тобто тут ще четверо нещасних? - Запитавши Ванько, обережно переступаючи на більш стійку ділянку землі.

— Так, зараз п'ятеро, - серйозно відповів чорт. - Але в разі потреби ми можемо додавати сюди нові душі.

Ванько мовчки йшов за своїм потойбічним провідником вузенькою дорогою, вкритою глибокими вибоїнами. Доводилося обережно перестрибувати з одного відносно стабільного клаптика на інший, щоб не провалитися в якусь мерзотну безодню.

Ванько й досі намарно намагався збагнути, чому ж його занапастили в це жахливе місце. З точки зору Ваньки він все робив більш менш правильно в житті. Ну бив інколи матір, але хто так не робить зараз. Колотив свою дружину, але жінка має знати своє місце. Інколи брехав, як всі, інколи крав де погано лежить, як всі. Але зовсім поганою людиною не був. Випивав по святам і ввечері, працював на заводі, як всі пішов на СВО. То чому з ним так?

— На цьому я вас залишу самого, - промовивши чорт, зі значним поглядом окинувши Ванька, - Якщо у вас виникнуть якісь питання, лише покличте мене, і я явлюсь.
Ті слова чорта, здавалося, так і повисли в нестерпному пекельному повітрі. А за мить диявольський супутник уже зник, ніби його й не було.
Ванька застиг посеред вулиці, оточений виритими ямами, і на мить розгубився. У найближчій до нього ямі почав формуватися вогняний вихор, і Ванька, відчуваючи небезпеку, поспішив додому. Сусіди його не зустріли, з дворів ніхто навіть не визирнув, тож Ванька вирішив поки що не знайомитися з іншими мешканцями.

В хаті стало ще похмуріше, ніж раніше. Здавалося, що чорт, своїм нав'язливим сміхом і дурнуватими жартами з "ВКонтакте", наповнював приміщення життям. Ванька ще раз обійшов свою кімнату – єдину в хаті – і зрозумів, що з вцілілого тут тільки він сам. З ледве чутним скрипом відчинилася шухляда під наспіх вмонтованим умивальником. Ванька підійшов і ахнув: шухлядка була повністю заставлена пляшками з горілкою і однією тарілкою з прокислою капустою та шматком зачерствілого хліба з пліснявою. Недовго думаючи, Ванька схопив тарілку, згріб пару пляшок і сів за стіл біля вікна. Пив він залишок дня і початок ночі, але жодного впливу благодатна рідина не мала. Він був тверезий, як спортсмен перед змаганнями. Горілка лилася рікою, під столом вже стояло близько двадцяти порожніх пляшок. За вікном добряче потемніло, і Ванька почув дике завивання десь здалеку.

Зненацька грізний дикий собачий рик, гучністю трактора, заревів під самими вікнами. Ванька злякався і впав зі стільця. Від жаху він рукою розкидав порожні пляшки і сховався під стіл, тремтячи від страху. Ревіння припинилося, і на декілька хвилин настала повна тиша. Потім хтось несміливо почав шкребти у вхідні двері. Через кілька секунд кігті почали роздирати двері, намагаючись прорубати собі шлях. Ванька лише клацав зубами, сидячи під столом, підігнувши коліна до підборіддя. Великий невідомий звір намагався увійти всю ніч, до самого ранку. Коли зовні почало світліти, звір зник. Ванька видихнув і одразу провалився в сон.

В пеклі нікому сни не сняться, тільки якщо це не жахи. Ванька прокинувся, мокрий від поту. Величезний звір із головою собаки, крилами дракона та щелепою розміром з танк роздирав його на частки всю ніч. Він виповз з-під столу і по-собачому підповз до запасів горілки. Шафа знову була повна під зав’язку горілкою, а перед пляшками знов стояла та сама тарілка з прокислою капустою, від смороду якої тільки нудило, і зацвілою скибкою хліба.

— Чорт, — покликав Ванька.

— До ваших послуг, — перед Ванькою прямо в повітрі матеріалізувався чорт, але вже в іншому, класичному чорному костюмі-трійці з елегантною краваткою темно-синього кольору.

— А це як? — Ванька показав на пляшки.

— А, це вам комплімент від нашої команди.

— Але ж вона не вставляє, — дивувався Ванька. — То навіщо?

— Так, але це вам, так би мовити, для психологічного комфорту, — посміхнувся помічник.

— Зрозуміло, — хоча насправді солдат мало що зрозумів. — А вночі то що було?

— Так, забув попередити. Хоча я нічого не забуваю, а-ха-ха, — сам пожартував і сам посміявся він, — По ночах наші песики гуляють.

— Песики?

— Цербери. Вони охороняють пекло, ви ж знаєте? Вночі прохолодно, і вони виходять на прогулянку. Але не рекомендую вам з ними знайомитися ближче, — знову посміхнувся чорт.

— Не збирався, — видихнув Ванька, схопив пляшку з нескінченного запасу і сів за стіл.

— Це все? — чортяка подивився на кишеньковий годинник на ланцюжку.

— І скільки мені тут бути? — спитав Ванька.

— Тут? А, то всього сто років.

— І все?

— І все, — посміхнувся чорт, склав годинник у спеціальну кишеню і зник, не прощаючись.

— Сто років, — промовив до себе Ванька і ковтнув прямо з горла.

Він пив днів десять, може й більше. Пляшки у нескінченній шафі оновлювались щоранку, але пуста тара нікуди не зникала. Він пробував посунути їх ногою, щоб зробити хоча б прохід до дверей, але доріжка весь час завалювалась свіжою тарою. Періодично пусті пляшки тріскалися самі по собі, обдаючи Ванька уламками, які впивалися в тіло. Його костюм був весь пошматований дрібним склом, обличчя розмальоване завжди свіжими маленькими порізами. Все боліло, тіло нило і ревло постійно. Рани тут загоювались не так швидко, як мало б бути. Щоночі цербери гучно сповіщали про свої прогулянки і подекуди ломилися в хату. Але кожного разу двері витримували.

Ванька страждав. Йому здавалося, що гірше бути нічого не може. З усіх сторін його оточував або вогонь, або гній, або лайно, або болото. Води, звісно, в пеклі не було. Одного разу Ванька хотів напитись свіженької і з великим зусиллям витягнув важке відро з колодязя. У ньому сиділа напів згнила ящірка, яка грізно на нього шикнула і стрибнула назад у колодязь. Води, звісно, у відрі не було ні краплі.

Жар пробирав до кісток, сморід завжди слідував за Ваньком, де б він не знаходився, але запахи відрізнялись різноманіттям. Протухлі яйця, болотна гниль, гній з гангрени, сморід гниючої плоті – Ванька вже міг розпізнати до п’ятдесяти різних відтінків смороду. Але звикнути до них він так і не зміг.

Він корив себе і жалів свою бідну душу. Одного разу він таки вирішив пройтись, щоб пошукати ще чотирьох побратимів по нещастю. Хоч горілка і не брала, але пожалітись за стаканом хотілося дуже сильно. Призвичаївшись перестрибувати через вириті ями, які без всякого порядку створювали в глибинах нові види вогняних і пекельних фонтанів, Ванька підійшов до будинку через дорогу. Така сама почорніла стара хата, такий самий вкритий гнійниками двір. Він гукнув, але ніхто не вийшов. Ванька обережно відкрив ворота і почав стрибати поміж гнилої землі, яка добряче обдавала його фонтанами гнию і нечистот. Постукав у двері — знов ніхто не відповів. Оскільки двері були незамкнені, Ванька впевнено штовхнув їх і по-хазяйськи зайшов всередину. 

Посеред кімнати, такої самої, як була приписана йому чортом, лежав чоловік років під п’ятдесяти у тільняшці. "Свій," — подумав Ванька і підійшов до чоловіка, розкидаючи сотні пустих пляшок на своєму шляху. 

— Гей! Ти живий? — Ванька пнув його ногою, і чоловік щось пробурчав. Поволі розліпивши очі, він намагався сфокусуватись на фігурі Ванька.

— Згинь, нечистий, — сказав він і повернувся на бік.

— Підіймайся, я свій, — сказав Ванька і пробурив собі шлях до столу. Якась пляшка вибухнула і обдала Ванька дрібними уламками, але росіянин звично прикрив обличчя рукою.

— Згинь, — ще раз пробурчав чоловік, не розкриваючи очі.

Ванька знайшов на столі залишки горілки у пляшці і випив.
— Ти звідки тут? — спробував почати розмову Ванька. — Я з-під Бахмута. Там мене ці гади й поклали. Не думав, що так швидко закінчиться життя. Але нічого, якщо пристосуватись, то тут також можна жити.

Чоловік нарешті відкрив очі. Довго роздивлявся Ванька і нарешті почав підніматись з підлоги. Потім підійшов до Ванька і недовірливо ткнув його пальцем у плече.

— Та тут я, — роздратовано сказав Ванька і озирнувся у пошуках наступної пляшки.

— Оце так так, — зрадів чоловік і обняв Ванька щосили. — Я й не думав, що тут хтось ще є. Чорт, звісно, казав, що у сусідах душі, але я й не думав навіть… — він ще раз міцно обійняв Ванька і побіг до свого нескінченного запасу горілки. Шафка з вогняною водою у нього була в іншому місці, але, як бачив Ванька, працювала за тим самим принципом.

— А я на кораблі був. Коли туди хохляцька ракета вдарила. Відкинуло у воду, я, звісно, думав, ну все, кінець мені грішному. Але потім наші рятувальники з’явились.

— Тоді як ти тут? — спитав Ванька, закусуючи звичним чорним гірким хлібом.

— Так вони самі нас усіх і поклали там, як дезертирів, — тяжко зітхнув чоловік і випив.

— Ваня.

— Женя.

Вони сиділи за столом, допивали залишки горілки і говорили про своє минуле, намагаючись знайти хоч якусь розраду в пекельній безодні, де навіть душі здавалися занедбаними і самотніми. Кожен ковток горілки, хоч і не п’янив, дарував їм хоч маленьку ілюзію тепла і зв’язку з колишнім життям.

Вони стукнулись стаканами і випили. Розмовляли весь день і всю ніч, вже не ховаючись від ревучого цербера, що так само намагався виламати двері хатини. Встигли обговорити всі подробиці життів, які виявилися досить короткими на подив, поговорити про політику, пліткували про своїх бувших командирів, побратимів і жінок. Наступного дня обидва зітхнули з деяким полегшенням.

Десь пообіді, закінчуючи вже невідомо яку по рахунку пляшку, вони відчули, що почали п'яніти. На радощах вливали по пляшці за один раз і посміхалися як дурні. Блаженне п'яне забуття було ось-ось на горизонті. Під вечір другого дня Ванька і Женя дійсно сп'яніли до свинячого стану, побилися через якусь дрібницю і обидва впали у таке бажане забуття. Але, звісно, прийшли жахіття. Ще більш вражаючий кошмар, ніж раніше, оповив Ванька і душив залізним ланцюгом шию. Дихати було важко, серце намагалося вирватись із грудей. В якийсь момент він відчув, як його прокручують крізь м'ясорубку, і він фаршем вивалюється прямо у лавову річку. Прокинувся Ванька у звичайному мокрому поту і з перебитим диханням.

Так день за днем, ніч по ночі Ванька і Женя стали майже друзями. Вони пили, говорили про різне, знову пили, провалювались у жахіття, і знов пили. Їх обох міцно єднала одна країна, загальна історія, схоже життя. Женя розумів відчай і жалість Ванька до себе, розділяв його погляди і ідеї, постійно підтримував новоспеченого друга у будь-якій ситуації. Вони разом здійснили коротку прогулянку вулицею вогню, але більше нікого з сусідів не зустріли.

Днів через десять після чергової пиятики Ванька прокинувся від жахіття і закричав. Товариша чомусь в хаті не було. Він спробував встати, але послизнувся і впав, розбивши декілька скляних пляшок. Правої ноги від коліна і нижче у нього не було, лише калюжа крові, що тонкою цівкою витікала з обірваної кінцівки. І тут Ванька згадав все. Коли вони з сусідом посварилися, Женя у пориві гніву відкрив вхідні двері і сказав «Фас!». Цербер, який ледве протиснувся своїми трьома головами у дверний отвір, важкою ходою увійшов всередину і відкусив Ваньку ногу.

Ванька дико закричав від болю, гніву, від зради. Як міг його побратим, його товариш, так гнило вчинити з ним? «Як він міг», — думав Ванька і кричав, розтираючи невидимі сльози з очей. Тріснула нова пляшка, і уламки впилися в свіжу рану на нозі.

— Чорт би тебе взяв, — сказав Ванька, і чорт з’явився прямо з повітря.

— Слухаю вас, — ввічливо відповів пекельний помічник і посміхнувся. Елегантного крою костюм темно-зеленого кольору в мілку сріблясту смужку личив чорту неймовірно. Кожного разу, як він з’являвся, Ванька здивовано витріщав очі від краси та витонченості його костюмів.

— Чорт би взяв тебе, того цербера, Женя нехай гниє в пеклі вічно. Курва! — Ванька дуже сильно намагався виматюкатись аж до болю в скронях, але у нього це ніяк не виходило в цій магічно-містичній місцині.

— Чорт мене вже взяв пару разів, але то не ваше діло, до речі, — широко посміхнувся помічник. — Цербера чорти не чіпають, бо то цуцики з характером. А Женя і так гниє, як бачите, тут.

— Я не це мав на увазі, — махнув рукою Ванька і трохи заспокоївся. Чорт був правий. Женька вже гниє в пеклі разом з ним. — І що тепер мені робити? — спитав Ванька, вказуючи на свій кровавий обрубок.

— Це? А! Не переживайте, скоро знайдеться, — чорт нахилився, провів своїм гострим кігтем по відкритій плоті так, що чоловік скрикнув від болю. — Зазвичай цуцики не переварюють гнилі душі, і скоро свою ногу ви відшукаєте.

— Знайду? — з надією в голосі перепитав Ванька.

— Так, — продовжив чорт, злегка піднявши брови. — Вона, напевно, вже десь тут. Головне — не панікуйте. Ваше тіло тут має властивість самовідновлюватись, хоч і трохи болісно.

З цими словами чорт зник. Ванька подумки виматюкав чорта, його матір, батька, всіх, кого він вважав родиною пекельного, сусіда, весь світ і всіх мешканців пекельного поселення на краю Всесвіту. Але вголос зміг вимовити лише милозвучне українське: «Курва!»

Стояти він не міг, костиля поблизу не було, тож чоловік поповз до своєї хати. Перестрибувати ями і гнійники у нього ні сил, ні можливості не було, тому додому дісталось лише «щось», що колись було Ваньком. Частина тіла була обпечена пекельним вогнем та кислотою, все вкрито товстим шаром гнилі, бруду, болотом. Вдома він просто розкидав залишками своїх рук пусті скляні пляшки на порозі, з важкістю зачинив двері і провалився в сон. Звісно, йому і цього разу наснилося жахіття. Найстрашніші жахіття світу Морфея приходили до нього кожної ночі. Він прокинувся наприкінці наступного дня, доповз до шухлядки, випив з десяток пляшок горілки і знову провалився у жахіття. Спасіння і покою не було ні у снах, ні наяву. Пекло.

Так він існував з тиждень. За весь час Женя так і не показався йому на очі. І одного разу, коли прокинувся, з подивом побачив, що рани почали поволі затягуватись на його тілі. Сморід, звісно, не проходив, і кожного разу, як він чув від себе запах гнилі і болота, його нудило на самого себе. Але опіки і розплавлені частини тіла почали потроху загоюватись. Десь через місяці зо два залишилось лише декілька відкритих ран, але вже без свіжої плоті — кістки були прикриті вирощеними м’язами. Біль був все ще нестерпний, але чоловік поволі починав вірити у майбутнє. Проте нога так і не відросла. Ванька вирішив вийти на вулицю для зміни обстановки і зламав єдиний стілець у кімнаті, наспіх зв’язав куски зламаного дерева шматками тканини з власного спортивного костюму і вийшов на двір.

Нова спроба виходу виявилася не менш важкою, ніж попередня. Кожен крок коштував Ваньку неймовірних зусиль. Його тимчасовий костиль не був ані надійним, ані зручним, але він не мав іншого вибору. Кожен рух викликав біль, але цей біль він вже вмів терпіти.
На дворі нічого не змінилося. Пекельні фонтани все ще вивергалися з глибини землі, гнильні ями випускали свої отруйні випари. Ванька озирнувся навколо, намагаючись розгледіти хоч якусь ознаку життя. Та, крім вічного полум'я і нескінченної гнилі, нічого не побачив.
— Женя! — крикнув він, не сподіваючись на відповідь. Лише відлуння його голосу відгукнулося в пустці.
Несподівано він почув кроки позаду себе. Озирнувшись, Ванька побачив постать, яка повільно наближалася до нього. Це був чорт. Тепер він був у ще елегантнішому костюмі, темно-синього кольору з сріблястими гудзиками, що блищали в пекельному полум'ї.
— Вітаю знову, — посміхнувся чорт. — Як ви себе почуваєте?
— Ти знущаєшся з мене? — розлючено запитав Ванька. — Що тобі ще потрібно?
— Нічого особливого, — відповів чорт, оглядаючи Ванька з цікавістю. — Просто прийшов перевірити, як ви адаптуєтесь. Бачу, що справляєтесь.
— Моя нога! Де моя нога? — майже кричав Ванька.
— Як я вже казав, цуцики не переварюють гнилі душі, — спокійно відповів чорт. 
— Вона десь тут, поблизу. Тільки треба добре пошукати.
Ванька відчував, як його гнів переростає в відчай. Він озирнувся навколо, намагаючись знайти хоч якийсь натяк на свою втрачену кінцівку. Але нічого, крім попелу та смороду, він не побачив.

Зненацька надія підігріла його гнилу душу: біля туалету, метрів за три, валялася його відгризена цербером нога. Оповита собачими випорожненнями, коліном вона лежала у свіжому гнійнику, який кипів і жадібно смакував Ванькову плоть. Чоловік довго думав, чи варто забирати свою ногу чи ні. Вигляд вона мала набагато гірший за нього самого. Але, враховуючи, що рани тут заживають, Ванька вирішив дати шанс своїй ходулі.

З великим трудом він дістався до своєї кінцівки і взяв її в руки. Його одразу знудило прямо на неї, але він її не відкинув, а примостив до культі. Як і планував, нога почала приростати самостійно. Правда, замість шраму у нього тепер оперізувала ногу гниюча рана. Під час всього дійства чоловік кричав, стогнав і матюкався страшно. Наче він не додає собі плоть, а здирає її тоненькими шматочками зі швидкістю равлика.

І саме коли він нарешті замовк, на границі поселення крізь вогняну стіну проступило сяюче біле світло.

— О! Ні фіга собі! - вигукнув Ванько і завмер на місці. Він обережно підкрався до парканчика й округлив очі. Крізь високу яскраву огорожу просіювалося сяюче біле світло, що переливалося перламутровими відтінками небесної блакиті. Коли отвір збільшився до розміру людини, через нього вийшов військовий у формі Збройних Сил України.

— Чорт би тебе взяв! - здивовано мовив Ванько, і, звісно, нечистий одразу з'явився поруч.

— До ваших послуг, посміхнувся той, перекидаючи ігрові кістки у правиці. Цього разу він красувався у яскраво-червоному дисковому костюмі з чорною шовковою сорочкою, розстебнутою аж до пупа.

Ванько зацікавлено подивився на нього й відразу вказав на новоприбулого.

— А вони, що, також сюди потрапляють? – запитав Ванька і навіть трохи посміхнувся.

— Вони? – нечистий зиркнув на українського військового, який повільно рухався вулицею, зацікавлено роздивляючись навколишні домівки. Він ступав обережно, не стрибаючи, бо перед ним під ногами поступово проростала золотава магічна стежина з тисяч переплетених шовкових ниток.

— Вони ні, - почав чорт, - Вони потрапляють лише туди, -  промовив нечистий, указуючи кігтем вгору і змружуючись - світло йому очевидно дошкуляло. - Вони потрапляють лише туди, - додав він, відвертаючись.

— Чого ти? Не полюбляєш ЗСУ? – спробував пожартувати Ванька і посміхнувся, радіючи що вперше зміг пожартувати над чортом.

— Ні, насправді ми всі дуже шануємо Збройні Сили України. Вони є найліпшими постачальниками матеріалів у наші краї. Просто у нього за спиною сяють такі яскраві крила, що аж очі сліпить, - відповів нечистий.

— Крила? - здивувався Ванько, пильно вдивляючись у військового.

— Хіба ти не бачиш? - запитав нечистий. - У всіх небесних воїнів за спиною крила, дароване їм ангелами, - і при слові "ангели" чорт аж сплюнув на землю та розтер копитом. Після цього він скривив свою потворну пику і почав шпортатися в кишені за планшетом.

Український вояк пройшов повз пліткарів, не звертаючи на них уваги, і вже наближався до віддаленої хатини в пекельному поселенні. Біля оселі на лавці сиділа стара бабуся і тихо скиглила. Солдат підійшов ближче, щось їй сказав і спробував обійняти стареньку. Проте вона відсахнулася, щось гукнула і впала перед ним на коліна, тулячись обличчям до самої землі. Щось промовляла крізь ридання, інколи піднімаючи змучені очі на військового. Той стояв поруч мовчки. Коли жінка закінчила своє довге причитання, солдат нахилився, підвів її з колін і тепло обняв.

"Я тебе прощаю", - мовив український вояк, і його слова відлунням прокотилися по всій околиці, відбиваючись від гнилих провалів і вогняних джерел, від багнюки та лавових потоків, від туману на тому боці села. Слова довго завмирали, з кожним разом стихаючи. Ванько зачаровано спостерігав за цим і мовчав. Чортяка перебирав кості та замислено щось переглядав у планшеті.

— Гм. Цікаво, - мовив нечистий, не зводячи погляду з екрана.

— А що ж там відбувається? - запитав Ванько, не відриваючи очей від подій, що розгорталися.

— А? - чорт так і не підвів голови. - А, він має право попрощатися.

Ванько здивовано втупився в нечистого.

— Вона ж його матір, - роздратовано пояснив той. - Але вона зреклася його, назвала зрадником і підтримала "руський мир". Голосувала там за вашого президента чи хто там у вас на землі зараз править, ще й підбурювала вбивати невинних. Взагалі, її не відразу й знайшли, - усміхнувся нечистий. - Коли вона померла, тіло вже почало розкладатися, і лише за три дні сусіди викликали аварійку... - Нечистий зупинився, помітивши, що Ванька не зацікавлений його поясненнями. - Але то вже інша історія. Син захищав країну від окупантів, а мати відреклася від нього, до речі, й офіційно. Гарний матеріал, одним словом.

— А він? - поцікавився Ванько.

— Шо "він"? - перепитав нечистий.

— То чого він тут?

— А. Так у нього є беззаперечне право. Він воїн світла, тому має право попрощатися з рідними, де б вони не були. Беззаперечне право, - категорично додав чорт і замовк. На його думку, розмова була вичерпаною.
Солдат і старенька попрощалися, він розвернувся і пішов геть. Вона стояла, дивлячись йому вслід, і гірко плакала чистими сльозами, які, падаючи на прокляту землю, миттєво перетворювалися на діаманти.

Український воїн повертався назад магічною золотавою стежиною й теж плакав, але його сльози належали лише йому, і жодна гірка краплина не впала на прокляту землю.

— Дуже цікаво. У нас, схоже, відбувається скорочення терміну! - сам у себе пробурмотів чорт, щось клацаючи на планшеті з подивом. Ванько зачаровано спостерігав за чоловіком, поки той не пройшов крізь яскравий портал.

— Яке саме скорочення? - автоматично запитав Ванько, зиркнувши на помічника.

— Суттєве, - тільки й відповів нечистий і почав стрімко розчинятися в повітрі, поспішаючи у своїх справах.

— Чорт забирай. Комусь щастить, а мені доводиться тут просиджувати ще сто років, - тяжко зітхнув Ванько. Чорт перестав танути в повітрі й знову матеріалізувався перед ним, широко посміхаючись.

— Ні-ні, що ви, ви тут не на сто років, - повеселішав помічник.

— А на скільки ж? - з надією запитав Ванько. Вперше за весь цей час у нього з'явилася надія.

— У цьому поселенні лише на сто років, - відповів чорт.

— А далі? - надія Ванька почала цьогодні, наче сніг навесні.

Нечистий склав планшет у внутрішню кишеню й дістав з іншої папірець, який одразу розгорнувся наче доріжка й простягнувся аж до будинку зрадника Женька навпроти.

— Ви перебуватимете саме тут, у цьому поселенні, сто років. А потім у вас інша програма, - мовив нечистий.

— Як "інша"? -  вигукнув Ванько, округливши очі.

— О, і не лише одна. У нас для вас заплановано безліч цікавих місць і процесів. Буде й тисячоліття горіння в котлі - в окропі, маслі, кислоті, інших цікавих речовинах. Тисячі років поступового здирання шкіри. Тисячі років безперервних різноманітних смертей - від утоплення, вогню, тисяч порізів, укусів мільйонів комах, роздирання тигром нутрощів. Вас будуть поїдати зсередини й ззовні, мучитимуть жахи та кошмари, яких ви й уявити собі не можете. І моє найулюбленіше - тисячоліття катувань людської цивілізації: від розтягування на дибі, видирання нігтів і зубів до насильства, ґвалтування, побиття палицями й усіх чудових форм, які ви та ваші побратими використовуєте зараз у вашій СВО. Тисячі, мій добрий друже, тисячі видів цікавих і безкінечних пригод на вас чекають у наступну вічність.

— Вічність? - Ванько вже зі страхом дивився на чорта, але тепер роззявив рота в смертельному жаху.

— Звісно. Вічність у муках - ось наш девіз, - з гордістю проказав нечистий і почав танути в повітрі, згортаючи список. - Бажаю щиро насолодитися перебуванням у пеклі.

— Вічність, - промовив Ванько і повільно осів на землю. 

Нога боліла, з рани постійно сочився гній, що смердів гірше за навколишнє середовище. З ями попереду вирувала пекельна вирва, обсмалюючи брови й волосся, в багнюці ліворуч тріснув величезний гнійний прищ, щедро облив Ванька гноєм.

— Вічність, - повторив він і заплакав сухими, безвільними сльозами. - За що ж мені це?

Коментарі та відгуки (0) до статті блогу "Майже як вдома"