Книги Українською Мовою » Блог » Червона кнопка 📚 - Українською

Читати статтю - "Червона кнопка"

89
0
22.05.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно читати статті блогу українською мовою "Червона кнопка". Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
ReadUkrainianBooks.com - це унікальний веб-сайт, який пропонує безкоштовний доступ до електронних копій популярних книг українською мовою. Цей сайт працює 24/7 та дозволяє читачам зі всього світу читати будь-яку книгу в будь-який час. Незалежно від того, де ви знаходитесь, ви зможете насолоджуватися українською літературою та знайти книги на будь-який смак. Чи є у вас вже досвід читання українських книг, чи тільки починаєте знайомство з цією мовою, ReadUkrainianBooks.com допоможе вам поповнити свій культурний досвід.
Поділитися статтею блогу "Червона кнопка" в соціальних мережах: 

Усі персонажі цього оповідання вигадані та не мають реального підґрунтя. Місце подій було засекречене указом президента України у 2024 році.

 

З великою вагою на душі можна сказати, що українці вже понад двох років війни, пристосувалися до звуків повітряної тривоги. Молитви в серці, нервове напруження — все це вже не новина. І хоча держава докладає зусиль для забезпечення безпеки своїх громадян, іноді дякувати доводиться звичайним людям, як Юрію, місцевому "панікеру", який кожного разу, під час тривоги, наполегливо наполягає, щоб усі відвідувачі та працівники кафе швидко втекли до підвального приміщення. Не через його благородні наміри, а через невірогідний дефіцит безпечних місць у недавно збудованому районі міста.

- Тривога! Чого стоїте? Бігом, біжімо! Тривога! - Юрій миттю прогнав між скупою чергою повз прилавок, по-хазяйськи відкрив задні двері на кухню та швидким кроком подався вглиб складських приміщень.

- От, гади! Знову тривога! - промовив другий у черзі чоловік у темно-синьому класичному костюмі і бузковій сорочці.

- Будь ласка, покупці та відвідувачі, ви можете спокійно пройти до нашого укриття через складські приміщення, - ввічливо та висловив голосно касир і почав махати рукою у бік закритих вже дверей на кухню.

- А ви що, не працюєте під час тривоги? - запитала жінка, що була першою в черзі, у спортивному рожевому костюмі. - Може, спочатку розрахуєте, а потім підете у своє укриття, - додала вона демонстративно піднімаючи густі накладні вії.

- Тривога! Ви всі що, подуріли?! - Юра, який раптово з'явився з-за кухонних дверей, злякав усіх не стільки своєю новою появою, скільки проникливим психічним криком, який майже перейшов на фальцет.

- Так, давайте всі пройдемо в укриття! Прошу вас, пані, - касир раптово вибіг з-за прилавку і вже наполегливо вів відвідувачів до кухонних дверей, де Юра впевнено проштовхував їх до входу у сховище.

- Швидше! Швидше! - кричав Юрій.

- Ой, господи, звідки стільки паніки? Зараз ППО все зіб’є, - промовила жінка у рожевому спортивному костюмі, намагаючись вирватися з рук Юрія.

- Просто злетів МІГ, скоро приземлиться, - пробував пояснити чоловік у синьому костюмі.

- Сяде він, йди вже! Ця молодь ні себе, ні когось не вбереже, - буркотів якийсь дідусь, штовхаючи чоловіка у синьому костюмі всередину приміщення.

 

Ще десь тридцять секунд галасувало з усіх сторін.

  • Та МіГ, що ви...
  • А можна я з собою капучино заберу в укриття?
  • Господи, спаси і схорони всіх нас.
  • Що ви молитесь? Нас тільки ЗСУ врятує, а не якийсь Боженько, знайшлась набожна.
  • Спаси і схорони...
  • Капучино...
  • Та МІГ...
  • Швидше...
  • Проходьте швидше...

 

Дивним і абсолютно організованим чином під галас і шум сирени, касиру та Юрію вдалося заштовхати без боротьби і досить швидко всіх: себе, жіночку у рожевому спортивному костюмі, дідуся, чоловіка у синьому діловому костюмі, набожну жіночку за п’ятдесят, двох працівників кухні та бабусю Галю, яка якраз ставила на своє місце відро з брудною водою і швабру.

Коли двері в укриття зачинились наглухо, прогримів перший вибух, і стіни затремтіли від удару. Звучали крики, і люди почали падати на підлогу, і настала абсолютна тиша. Через хвилину пролунав другий вибух, від удару двері, стіни та стеля розпочали тріскатися на мільйони кусочків та обсипати людей крихтами зі стелі. Всі мовчали і просто лежали на підлозі. Хтось молився, здається, що це був чоловік у синьому костюмі, тихенько хтось підвивав, хтось голосно сопів, чи від страху, чи від паніки, невідомо. Але більше нічого не сталося. Вони ще пролежали так щонайменше п'ять хвилин, дочекалися поки вся пилюка вляжеться.

  • Як думаєте, все в порядку? - сказав чоловік у синьому костюмі і обережно почав підніматися з підлоги.
  • Зараз дізнаємося, - зробив бізнесовий тон Юрій і, не піднімаючись, простягнувшись на животі, дістав телефон і відкрив Telegram.
  • Всі цілі? - перепитав дідусь, поступово розминати старі коліна.
  • Ніби так, - після короткої паузи касир відповів, ретельно перевіривши, що всі на місці.
  • Поранених немає? - спитав дідусь.
  • Немає… мабуть… - невпевнено продовжив касир. – Чи є хтось поранений? Скажіть? - звернувся до сірих, вкритих пилом людей, і знову уважно оглянув присутніх. Лампи миготіли часто, але не різко. Але всі, здавалося, були живі й неушкоджені, тож поступово почали підніматись з підлоги.
  • Кацапи, щоб їм погоріло, - вигукнув дідусь. Ніхто не сперечався, більшість мала ще різкіші думки.
  • Ще може бути загроза, - спокійно сказав Юрій, досі лежачи на животі.
  • А що пишуть? - запитала жінка в рожевому спортивному костюмі.
  • Щоб їм погоріло, - спокійно повторив Юрій, розглядаючи її знизу вгору. Зі сторони це виглядало досить комічно: 150 кг живого тіла з пузом розміром з каструлю, сивина на скронях і старий потертий спортивний костюм на фоні худої, але навіть симпатичної жінки в сучасному рожевому костюмі від відомого бренду. Сірі сталеві очі на круглому обличчі холостяка за сорок не виглядали небезпечними, але голос, сталлю проходив по хребту жінки і вона навіть перестала миготіти накладними віями.
  • Ну думаю, скоро все налагодиться, - сказав чоловік у синьому діловому костюмі, діставши з карману цигарку та залізну запальничку з якимось філігранним малюнком.
  • Тут курити не можна, - машинально сказав касир.
  • Думаю, зараз ніхто не буде проти, - жінка з віями простягнула руку до пачки цигарок, поглядом питаючи дозволу приєднатися. Чоловік кивнув у знак згоди і вже зібрався підкурити дамі, коли пролунав вибух прямо над їх головами. Стеля склалася як картковий будиночок, підлога пішла з під ніг і всі присутні провалились у бездонну чорну прірву.

 

Скільки часу минуло, знав тільки Бог, може, ще й Юрій, але він мовчав як риба і тільки інколи трошки посапував, коли його запитували про таке. Жінка, що молилась Богові перед самим початком, відкрила першою очі, і, здається, вона єдина залишилася цілком неушкодженою, навіть не мала жодного синця. Всі вирішили, що Бог інколи все-таки допомагає, і більшість навіть планували відвідати місцеву церкву. Оскільки справи були не найкращими, і ніхто не знав, наскільки вони застрягли в новому місці, вирішили на всяк випадок познайомитися. Жінку звали Людмила Петрівна, вона була вчителькою англійської до війни, та 24 лютого залишила навчання дітей і тепер щодня плете сітки на фронт. І не лише через те, що туди пішли обидва її сини, але й через те, що вона вважала перемогу важливішою за perfect continuous для середніх класів.

- Яка англійська, коли половина країни не знає навіть рідної мови, - сказала вона, перехрестившись.

 

Після неї прокинувся Юрій, з дрібними порізами, синцями та трошки підверненою ногою. Юрій коротко представився і зазначив, що живе в цьому будинку на третьому поверсі, потім вийняв телефон із кишені. Коли стало відомо, що немає ні зв'язку, ні Інтернету, він просто перечитував вже завантажені раніше новини в Telegram -каналах. Мовчки.

- Треба переглянути новини, - вимовив Юрій і замовк.

 

Чоловік у синьому костюмі з бузковою сорочкою виявився місцевим бізнесменом невеликого масштабу з двома продуктовими магазинами, одним сигаретним кіоском та кав'ярнею десь на іншому кінці міста. Він прибув сюди зустріч з партнером за 15 хвилин до тривоги.

- Підтримуємо один одного, так? - невпевнено посміхнувся Микола та почав розтирати своє вивихнуте плече.

 

Жінка з накладними віями щойно повернулась додому, супроводжуючи сина до кружка в центрі міста. Її чоловік працює в галузі IT, сім'я, звичайно, донатить. Її звали Світлана, і вона жила в сусідньому будинку. Вона приходила сюди на манікюр до Люди, зайшла випити каву з тортом, адже манікюр завжди був з п'ятої години.

- Нас же звідси витягнуть?- з надією спитала Світлана, обережно оглядаючи всіх вцілілих.

 

Дідусь спочатку філігранно побрехав кацапів так, що у всіх присутніх не було чого додати до його красномовного висловлювання. Неначе всі їх думки за останні півроку, а може, навіть за всі два роки, були виражені в його словах. Дмитро Ілліч коротко доповнив.

- Зла на них вже більше немає, -  видихнув Дмитро Ілліч і приклав свіжий відірваний шматок тканини від юбки Лідії Петрівни до рани на голові.

 

Від початкового сховища у підвалі кафе вціліло всього п'ятеро. Принаймні, тут було їх п'ятеро. Куди ділись інші побратими по нещастю було невідомо, на щастя тіл вони не знайшли. Залишається надія, що якось вони там на горі і вижили. Світло зі зламаного світильника мерехтіло психоделічним чином, але, принаймні, воно було. Бачити всіх чітко було важко, але коли хтось говорив чи рухав рукою чи ногою, то було принаймні видно з якої сторони зруйнованого приміщення ворушіння.

  • Як скоро нас знайдуть? - знов запитала Світлана. Це питання звучало у різних варіаціях вже разів з двадцять, але цікавило всіх не менше, ніж її.
  • Мають знайти скоро, - відповів дідусь.
  • Я читала, що одного разу після двох днів пошуків з-під завалів витягнули чоловіка, він був зневоднений, але живий, - підтримала безнадійну розмову Світлана. Лідія Петрівна тихо сіпнула, потупила очі, але промовчала.
  • А води у нас і немає.. - тихо промовив Микола і прикусив язика.
  • Ми ж не будемо один одного їсти, як у тих фільмах? - з деяким жахом у голосі спитала Світлана.
  • Ви що, американських бойовиків надивились? Що за маячня? Ми не в Америці, яке людожерство? - відповів дідусь і засопів ледь чутно від болі. Рана на голові боліла сильно.
  • Світлано, не переживайте, ніхто нікого їсти не буде, - заспокійливо відповів Микола.
  • Витягнуть, наші можуть вже все, з Божою допомогою витягнуть, - посміхнулась Лідія Петрівна. І хоч під мерехтливим світлом можливо було побачити лише обрис людини навпроти, Світлані здалося, що вона побачила теплу і рідну посмішку Лідії Петрівни, сама посміхнулась у відповідь і опустила очі.
  • А ви чого мовчите весь час? - Микола спитав Юрія, єдиний чиє обличчя було видно досить чітко у синьому світлі екрану смартфона. - Зв’язок з’явився? Можемо покликати на допомогу?
  • Ні, - коротко і спокійно відповів Юрій і продовжив монотонно передивлятись і перечитувати новини за минулі дні, тижні, місяці, все, що зміг загрузити Telegram до того, як пропав інтернет.
  • Я прошу вибачення, але я хочу в туалет, - промовила Світлана тихесенько, але у гробовій тиші її почули всі дуже голосно.
  • Ви не одна, - відповів дідусь, - простата штука не радісна, - доповнив він і зітхнув.
  • Як рана? - поцікавилась Лідія Петрівна.
  • Наче вже не кровить, - відповів Дмитро Ілліч і знов тяжко зітхнув.
  • Лідія Петрівна почала відривати новий шмат від своєї спідниці, тихо читаючи молитву чи до Святого Миколая, чи до Архангела Михаїла, було не розібрати.
  • Так, а скільки ми вже тут знаходимося? - питання було точнісінько до Юрія, бо лише його смартфон переніс тяжке падіння у безодню.
  • Десь три години майже, - абсолютно спокійним, наче робот, голосом промовив Юрій, не відриваючи очей від екрану.
  • Раз ми тут вже досить довго і ще невідомо, коли буде допомога,… - почав Микола.
  • Скоро буде. - сказала Лідія Петрівна.
  • Так, скоро буде вже, не репетуй, юначе. - підтримав її дідусь.
  • Так, так, я знаю, що вже скоро. Але оскільки поки що невідомо, скільки чекати, то я все ж таки пропоную визначити місце для … хм ... туалетних потреб. Ми ж цивілізовані люди, чи не так?

Всі переглянулися, але промовчали, бо сечовий міхур підпирав вже у кожного з різною ступенем тяжкості.

  • Тож визначимо якийсь дальній закуток, я пошукаю. Юрій, світло на твоєму апараті ще працює, підсвіти сюди, - Юрій мовчки встав, підійшов до кутка, який показував Микола, і включив ліхтарик.
  • Але давай швидше шукати, у мене всього дванадцять відсотків залишилося.
  • Так, може ти вимкнеш телефон, щоб у нас була можливість потім зв’язатись з пошуковою командою? Нащо ти в нього очі витріщаєш, інтернету ж немає.
  • Швидше шукай, кажу, - трішки підвищив голос Юрій. Микола осікся, але не став заводити сварку. Всі і так були на нервах, були втомлені і з острахом озиралися на кожен звук.

Швидкий огляд невеликого приміщення, з оглядом на зіпсовані балки та бетонні уламки, вони вибрали куток у самому кінці кімнати, під двома великими балками, що були засипані уламками. Кімната була маленька, приблизно п'ять на десять метрів, але з будівельним сміттям та обваленою частиною приміщення каменюками та уламками для візуального розміщення залишилося майже два на три метри майданчика з єдиним вільним місцем за цими кусками бетону. Так вони і вирішили.

 

Після двох годин спостереження за зовнішніми звуками і приглушеними розмовами ситуація залишалась незмінною. Ззовні була тиша. Кожен рух, крок і навіть шепіт здавався криком у замкнутому приміщенні. Не було чутно жодних пошукових робіт, сирен або машин. Наче вони опинилися абсолютно в іншому світі темряви та безнадії.

Туалетним кутком скористалися поступово всі, окрім Юрія. Чи він соромився, чи мав фобію — не відомо, але він терпів до останнього. І лише коли Юрій сповістив, що у нього залишилося заряду всього на один відсоток на "цьому куску китайського гімна", він пішов до туалетного кутка, підсвічуючи собі останніми синіми відблисками екрану.

  • Ого! - крикнув Юрій і всі підскочили наче пролунав новий вибух.
  • Ні фіга собі! – продовжив Юрій вже трошки спокійніше.
  • Що? Шо сталося!

Метал заскрипів голосно, викликаючи паніку серед присутніх і Микола кинувся до туалетного кутка.

  • …. мать, живі віка! - висловився Микола і всі поступово стали підходити до місця подій.
  • Йой! - дідусь не зміг нічого більше сказати, у нього підкосились коліна.
  • Боже спаси нас усіх! - вимовила Лідія Петрівна.

Світлана тільки скрикнула і прочитала вслід за усіма у майже гаснучому світлі смартфону напис на залізних товстих дверях:

 

“ Осторожно! Вход только для персонала!» - і посередині дверей вже не яскравий але майже неоновий у голубуватому світлі китайського смартфону малюнок - жовтий трикутник з чорними вкрапленнями по трьом сторонам. Трикутник смерті - загроза ураження ядерними матеріалами. І коли вже всі встигли подумки прожити все своє життя знову тільки задом на перед, Юра ще раз пихнув з останніх сил двері і вони з скрипом відкрились у чорноту. В цей момент смартфон повністю розрядився.

 

  • Можливо, нам слід повернутись? - знов запитала Лідія Петрівна.
  • Ми там уже сидимо, Бог знає, скільки годин, а тут можливо знайдемо якийсь чорний вихід або щось, - відповів Микола.
  • А може, й ні. - доповнив Юрій. Світлана тихенько йойкнула і подивилась на Миколу круглими зляканими очима.
  • Не лякай людей, Юрію. Чи є тут вихід, чи ні, сидіти у тому зруйнованому приміщенні вже немає сил.. Йдемо далі, все буде добре, - спробував храбритись Дмитро Ілліч, ласкаво посміхнувся жінкам і поправив квітасту пов’язку на голові.
  • А як на рахунок знаку? Чи ніхто не вважає, що тут може бути небезпечніше, ніж там? Чому, здається, тільки мені боязко? - спитала Світлана.
  • Тут все давно покинуте, подивіться на ці стіни. Певно тут і немає вже давно ні небезпечних матеріалів, ні нічого важливого. Забутий бункер часів холодної війни, - невпевнено почав Юрій.
  • А як є? - спитала Лідія Петрівна.
  • Та як тут може щось бути? Ви бачили ці двері, краска облупилась, позначок ніяких, видно ж, - додав Дмитро Ілліч і знов без успіху штовхнув наступні по коридору двері.

Стіни справді виглядали, ніби час динозаврів, кусками звисаюча краска вже давно втратила свій колір. Не можна було навіть уявити, якими вони були колись, - синіми, зеленими чи білими. Коридори були досить довгими, метрів по 30-40 кожен, постійно звертали на ліво і направо, і здавалось, що вцілілі блукають лабіринтом з фільму жахів. По обидві сторони коридорів завжди були двері, старі, стальні і без розпізнавальних знаків, тільки з почорнілими плямами десь посередині зверху. Подекуди зустрічались залишки кабінетних номерів, цифри яких, на диво, досі трималися на одній з чотирьох чорних плям. Просто двері в нікуди. І абсолютно всі двері були замкнені. Юрій йшов першим і пробував кожну на своєму шляху, але без успіху.

  • - Як у комп’ютерній грі, - подав голос Микола.
  • Що? - незрозуміла Лідія Петрівна.
  • Ну як у грі, типу Сталкер, Фолаут чи щось подібне. Де гравець бродить без кінця коридорами старого бункеру, збирає артефакти, вбиває зомбі.
  • Зомбі? - недовірливо спитала Світлана.
  • Ну не зомбі, інколи просто якихось бандитів або чудовиськ, - невпевнено продовжив Микола. Юрій в цей час штовхнув чергові двері, що навіть не рипнулись.
  • Таке помаранчеве лампове світло, гнітюча атмосфера, сірі стіни без кінця. Бункер одним словом, закинутий і забутий на десятиріччя.
  • А зомбі там вони…ну…за задумом гри звідки в бункері? - Лідія Петрівна поцікавилась. Дмитро Ілліч здивовано глянув на жіночку, на що вона скромно додала, - внук у мене, грав у схожу гру, то… просто цікаво.
  • Зомбі то були результати закинутих експериментів радянських часів. Типу десь у п’ятдесятих створили підземну секретну лабораторію, де експериментували над людьми і під час якогось інциденту у бункері стався вибух, вхід завалило і всі залишились замкнуті всередині, включно з піддослідними і вченими. Але там було більше крові на стінах, ніж тут.

Юрій повернувся і здивовано подивився на Миколу. Світлана сіпнула, а Лідія Петрівна перехрестилась.

  • Звісно тут зовсім немає крові і скелетів і всього іншого… - почав заспокоювати всіх Микола.
  • Да і Слава всім Святим, - вимовила Лідія Петрівна.
  • Тут взагалі нічого немає, - додав Юрій і продовжив обережно і повільно підходити до чергового повороту.
  • А чому тоді був той знак? Ну, радіаційної небезпеки, - спитала Світлана.
  • Бункер же, як ще їх позначали раніше? - відповів дідусь, - чи ви думаєте у п’ятдесятих писали українською “Укриття”?

Всі замовкли і продовжили несміливий рух за Юрієм. Пройшли вони небагато, поворотів з 5-6, але так нічого нового і не зустріли. Ті ж самі сталеві закриті двері без табличок і знаків, та сама зеленувата подекуди пліснява на стінах, вицвіла краска та подекуди зрідка мерехтливе помаранчеве світло здоровенних ламп під стелею. Микола був ростом з метр 85 і чомусь майже пригинався, страхаючись головою задіти чергову лампу. Хоча вони висіли досить високо, але працювали через одну-дві і тому з кожним новим світилом здавалось, що вони нависають над самою маківкою. Світлана голосно чхнула і спіткнулась об виступаючий провід на підлозі. Микола миттю підтримав жінку, заспокійливо погладив за плечі і пропустив її вперед. Скрип. Якісь двері піддалися напору ведучого. Юра несміливо штовхнув двері ще раз і побачив прошарок світла крізь просвіт.

 

- Нарешті щось, - сказав Дмитро Ілліч  та впевнено подався до Юрія.

- А якщо там..ну..зомбі, - невпевнено спитала Лідія Петрівна.

- Ви що здуріли? Які ще зомбі? Ви ж наче доросла людина, - додав дідусь і штовхнув двері з усієї сили.

Приміщення дійсно нагадувало якусь стару комп’ютерну гру з бункером п’ятдесятих-шістдесятих радянських часів. Але Дмитро Ілліч розвіяв останні фантастичні думки групи і заявив що схоже на апаратну на заводі де він колись працював.

  • У нас було щось схоже, правда недовго я там працював, всього років з дванадцять, потім дев’яності, перебудова і все інше, - махнув рукою дідусь.

Кімната була не більше тієї де група опинилась на початку своєї пригоди, тільки майже половину займали різні прилади, маленькі екрани, термінали з безліччю різноманітних кнопок і важелів. Крісла не було перед робочим місцем, його залишки і ще якесь невпізнане сміття валялось посеред кімнати у розброді і хаосі. Але на подив пилу і павутиння майже не було, наче прийшла білосніжна і спробувала провести генеральне прибирання, але в останній момент згадала що бункер то не її історія. Прилади дійсно нагадували старі радянські фільми п’ятдесятих років, коли комп’ютер був розміром з кімнату або навіть цілий поверх. Звісно жоден з них не працював. Юрій як істинний дослідник спробував поклацати якісь кнопки та покрутити важелі, але нічого не відбулося.

-          АААА! - закричала Світлана і відскочила від свого місця. Всі повернулися до неї і теж заголосили з питаннями “що сталося””. Микола підскочив до жінки відкриваючи руки наче збирався її схопити, Лідія Петрівна скрикнула також і автоматично перехрестилась, дідусь підібрався готовий зустріти будь яку небезпеку. Під час кілька секундного хаосу і криків хтось ненароком штовхнув відкриті двері у кімнату і вони з гуркотом зачинились,  водночас вимкнулось світло.

Вже через кілька секунд темряви світло знов ввімкнулось, двері були закриті. Дідусь спробував відкрити двері, бо був до них ближче всіх, але вони не піддалися. Юрій підійшов і також спробував потягнути сталеві ворота на себе, марно. Чоловіки зібрались разом і з усієї своєї чоловічої сили потягнули на себе ручку. Результат був невтішний. Вони знов опинились у замкнутій кімнаті вкритій пилом у тьмяному світлі старої лампи.

  • Чого кричати так? - нарешті спитав Юрій.
  • Там щось було, - злякано відповіла Світлана.
  • Що?! - Микола підібрався.
  • Щось ворухнулось, воно ворухнулось. Я побачила, як зі сміття щось намагається вибратись... воно зненацька... таке чорне, знаєте.
  • Пацюк, чи шо? - спитав Юрій.
  • Не знаю, воно ворухнулось, і я злякалась, - Світлана перевела подих. - Просто я не можу вже, розумієте? Не можу. Воно ворухнулось, і я подумала, що там щось є... а цей бункер, шоб його, і ракета, - її голос став голосніше, - і цей вибух, Бог його знає, що сталося, потім ми провалилися... і тепер це... і той знак... Мені страшно... - і вона заплакала, навзрид, голосно, опустивши безсиллям руки і розмазуючи сльози по брудному від пилу обличчю.

Микола підійшов і обняв її обережно за плечі, але вона не заспокоювалась. Після декількох хвилин надривного плачу вона підняла очі на Миколу і подивилась на нього змученими розпухлими очима. Доріжки від сліз ніби річні канали спускались від широких змучених очей до підборіддя, і брудна вода каплями падала вниз на підлогу.

  • Він відмовляється їхати, - почала Світлана. Ніхто не відповів, всі спантеличено дивились на Світлану затаївши подих. Вона ж дивилась тільки в очі Миколи, але наче розфокусованим поглядом, крізь його голову кудись у далечінь і продовжила говорити.
  • Він рішуче відмовляється. Каже: "Куди я поїду в свої сімдесят з хвостиком, тут і хата і хазяйство. Нормально все буде". А як нормально? Як, я вас питаю? Коли майже кожного дня прилітає десь поруч, коли там смерть і біль на кожній вулиці. Як скажіть мені, буде все нормально?!

Всі мовчки дивились і стояли, наче кожен з них був лише декорацією у цьому спектаклі болю і відчаю.

  • Я кажу, знайду хто привезе, хочеш заберемо твоїх нещасних курей навіть, скільки їх там залишилось, п’ять? Шість? Знайдемо, як привезти, тато, просто приїзди. Є ж волонтери, люди, що досі їздять по окупованим територіям. Тільки будь ласка, приїзди, тут твій внук, він дуже сумує за дідусем, дуже хоче тебе бачити. А він каже тільки - все буде добре, дочка, не переживай. І я кожного дня молюся, щоб ракети, що летять, вбили когось іншого, але не його. Нехай попадуть на сусідню вулицю чи кудись далі, нехай Боженька забере когось іншого, а мій тато залишиться живим. Це егоїстично, да?

Ніхто не відповів.

  • Я розумію, що так не можна, - продовжила Світлана, і голос її ставав все спокійнішим з кожним реченням, - що кожна людина має право жити, що багато у кого є свій тато, своя дитина, дім, але не можу, просто не можу... не можу інакше, - і вона знову залилась тихими сльозами, тихіше і тихіше, поки не заспокоїлась зовсім.

Всі мовчали. Ніхто не міг вимовити і слова. Бо у кожного з них була своя історія болю і гніву, розпачу і марної надії. У кожного було що розповісти іншим, але всі розуміли, що зараз не треба втручатись, зараз треба лише мовчки підтримати та заспокоїти товаришку. Лідія Петрівна також підійшла ближче і поклала руку на плече Світлани.

-          Ну, ну... Тихіше, зараз все пройде... тихіше... - вона щось ще тихо примовляла і заспокоювала, Микола намагався знайти теж якісь слова. І через деякий час Світлана, наче виплакавши всі очі, викинувши те напруження, що стискало груди давно, перестала лити солону воду. Вона стиснула руку Лідії Петрівни, яка досі лежала на її плечі, та з вдячністю подивилась в очі Миколі, потім встала і спокійним, майже спокійним вже голосом запитала.

-          І що ми тепер будемо робити?

-          Будемо, звісно, вибиратись звідси, - відповів Юрій та знов спробував потягнути на себе двері. Мертве залізо не відповіло на поштовх, двері не відчинились і цього разу, ніякої магії, ніякого чуда. Тільки п’ятеро вцілілих товаришів після бомбардування, які ще мали маленьку надію на якийсь порятунок. Юра все продовжував тягнути двері, грюкаючи інколи по ній ногою та тихо матюкаючись. Світлана обняла себе за плечі та тихо стояла в кутку, уважно спостерігаючи за Юрієм. Микола інколи допомагав Юрію з дверима, пропонуючи якісь способи і методи, щоб її відкрити. А тим часом Дмитро Ілліч протирав термінали і уважно роздивлявся надписи під ними.

-          Дивіться, я щось знайшла, - мовила Лідія Петрівна, витрушуючи якусь книжку від пилу.

-          Журнал якийсь, - подав голос Дмитро Ілліч, беручи з рук жіночки пожовтілі сторінки, прошите товстою вже сірою ниткою.

-          Журнал чого? - запитав Микола і підійшов ближче.

Титульної сторінки не було, але це дійсно було схоже на своєрідний журнал експериментів. Розлініяна вручну сторінка мала дату, час, прізвище, потім йшов широкий стовпчик заповнений якимись цифрами та незрозумілими позначками, а в кінці кожної строчки стояв підпис. Сторінок було багато і всі вони походили одна на одну, змінювались дати та цифри, але нічого більше.

  • Де ви це взяли, може там ще щось є? - запитав Дмитро Ілліч.
  • Тут у кутку, - Лідія вказала на напівтемний куток кімнати зі зваленим паперовим сміттям. Дідусь подався туди копошитись у папері.
  • Може тут проводили якісь експерименти? - запитав Микола.
  • Звісно проводили, - Дідусь крехтів і шарудів в напівтемряві, - це ж очевидно, бляха.
  • Ні, - продовжив дещо роздратовано Микола, - я маю на увазі "експерименти", - він багато значуще підняв брови та подивився на Лідію Петрівну. - Типу небезпечні експерименти з ядерними матеріалами, вплив на живі організми і таке інше.
  • Що саме таке інше? - ледве з острахом запитала Лідія Петрівна.
  • Я не знаю, але це схоже на старе радянське сховище з безліччю зачинених дверей. А радянські часи не були наймилішими часами в історії, як всі знають. Може саме тут проводились перші випробування радіації на людях, тестували якісь ліки від радіації, готувались до війни.
  • В холодну війну таке було, - додав дідусь і нарешті підвівся з скреготом старих кісток і сопінням. - І те, що вам дітки розповідали на уроках історії в школі і близько не відповідає реальній жорстокості, яка коїлася в ті часи. Експерименти над людьми проводилися не тільки на резистентність до радіації, а ще й на більшості відомих смертельних хвороб, вірусів, хімічних матеріалів. Людей закривали у схожих пустих залізних кімнатах і травили газом, запускали якийсь смертельний вірус через вентиляцію або покривали дощем з кислотою зверху. Радянській владі тоді дуже хотілось перемогти Америку і вони намагались не тільки створити надлюдину, чи що за маячну вам там розповідали вчителі, вони намагались створити більш смертельну і більш ефективну зброю масового знищення ніж ядерна. І це не конспірологічні історії, діти, це була важка реальність. – він зітхнув і повернувся до кучі сміття.
  • Стоп, досить, Зупиніться! - закричав зненацька Юрій. Очі його налилися наче кровавим кольором, він зжав свою кулаки і стояв наче готовий вдарити дідуся. - Зупиніться, - вже трошки спокійніше додав він через пару секунд. - Не треба більше про експерименти.
  • Це ж все було давно, чого ти? - дідусь трошки здивувався і заспокійливо спитав.
  • Це тільки здається, що то було давно. Ви знаєте, якими тортурами зараз займається російська армія? Радянський союз у них в крові.

Дідусь закусив язика і замовчав. Світлана спробувала підійти до Юрія і підняла руку, щоб заспокоїти, але він різко здригнувся і подивився безумними очима на неї. Світлана відсмикнула руку і відступила боязно на пів кроку назад. Юра зітхнув і розслабив плечі і кулаки.

  • Вибачте, я просто не можу про це зараз слухати.
  • Вибач, Юра, я не буду більше. То все одно діло старе і вже покрите пилом як ця кімната. Я не думав, що ти так відреагуєш.
  • Все нормально, але просто щоб ви розуміли, то речі не забутих днів, а лише історія сучасних катів, яких росія посилає вбивати наших людей… наших дітей… Мій син, - він замовк на хвилину, ще більше розслабив тіло і продовжив, - Мій син був у Часовому ярі. Точніше, я сподіваюсь, що він ще там і бореться, бо з ним немає зв’язку вже треті сутки… - він замовк. - Тому так був прив’язаний до телефону. Від нього немає вістей і від його побратимів також. А кацапи… Кацапи роблять зараз більш огидніші речі, ніж тоді, Дмитро Ілліч. Вам здається, що то історія і цікава байка, але то лише квіточки. Вони б’ють, катують, вибивають зуби, видирають нігті, морять голодом та знущаються… сексуально… з наших полонених кожного дня. Я знаю, бо дивлюся кожне доступне відео від повернених полонених, кожне… Вони нелюди… морок покривший нашу землю… А з сином немає зв’язку вже третій день і все чого я боюся….- він проковтнув неіснуючі слину і продовжив, - все чого я боюся…- Юрій знов замовк але вже скоро спокійним і зібраним голосом продовжив, - Я боюся що він з’явився у списку полонених. І хай мене Бог простить, але інколи я навіть молюся щоб у разі чого він просто вмер, або навіть став калікою і повернувся додому, аби не полон.

Звична вже тиша давила зверху і збоку, душила невидимою рукою, охоплюючи легені і стискаючи серце залізними обіймами. Всім хотілося щось сказати, але ця довбана тиша після слів Юрія давила нещадно. Ніхто не проронив ні слова. Юра відвернувся від групи до зачинених дверей і розправив плечі, потім змахнув щось з щоки правою рукою і повернувся до товаришів вже зі старим зосередженим виразом обличчя.

  • Є ідеї, як звідси… - почав Юрій, але в цей самий момент Лідія Петрівна випадково нахилилась і боком натиснула якийсь важіль на настінному терміналі і двері відчинились.
  • Питання знято, - сказав Юрій і відкрив двері ширше.

 

Далі були ті самі сірі коридорів, зачинені двері по обидві сторони і знову гнітюча тиша. Всі рухались вже швидше, і Юрій, що знову йшов спереду, вже сміливіше штовхав безнадійно заперті залізні ворота. Дмитро Ілліч шкутильгав останнім. Йти було важче, розболілось коліно, і періодично спадала квітуча пов’язка на густі сиві брови. Під пахвою він ніс захоплений з тієї кімнати трофей, пожовтілий журнал, який він витягнув з сміттєвого кутка перед самим виходом. На ньому було написано "Отчет по ядерному…", далі букви закривала пахва дідуся, але вгорі у кутку червоніла печатка: "Совершенно секретно". Дмитро Ілліч ніс її з особливою акуратністю, притуляючи до себе, як мале дитя. Журнал він не встиг нікому показати, бо Лідія Петрівна, як раз, стала рятівницею групи.

  • Скільки ж тут дверей? - дивувався Микола, але йшов за Юрієм впевнено і через раз пробував штовхати двері, копіюючи товариша. Більше щоб заспокоїтись, певно, але Юрій не зважав на це і впевнено йшов далі. Декілька разів вони бачили цифри на дверях, але порядку знайти було важко, бо зазвичай цифра була одна з потенційних чотирьох, а більшість дверей мали лише почорнілі плями на місці номеру.
  • Цікаво, а ми глибоко під землею? - спитала Лідія Петрівна.
  • Певно так, але наскільки глибоко сказати важко, - відповів Микола.
  • Дивно, а чим ми тоді дихаємо? - Світлана йшла позаду Миколи і вже не трусилась, осиновим листком, як раніше, наче з істерикою страх покинув її тіло.
  • Вентиляція, - відповів Микола, - маю надію що вона ще працює, - експертно продовжив Микола.

Повітря дійсно було дещо затхлим але прийнятним, не було ніякого запаху взагалі, і вентиляційних отворів не було видно.

- Ось, - показав пальцем Микола, коли вони повертали на черговому повороті. Палець вказував на маленький продовгуватий отвір під стелею, який був закритий решіткою в колір стін. Якби не пильний погляд Миколи, ніхто б і не побачив його. - Я такі вже давно бачив, поки ми тут блукали, вони є майже на кожному повороті.

- Дмитро Ілліч?! - викрикнула Лідія Петрівна і підбігла до дідуся. Він сидів на підлозі і важко дихав. Піт виступав на чолі, і пов’язка вже почала промокати.

- Все в порядку? - спитав Микола. Група зупинилась і оточила дідуся.

- Нормально…- важко дихаючи відповів дідусь, - нормально… зараз трішки відпочину і підемо…нормально... - все примовляв дідусь і важко втягував повітря. Лідія Петрівна і Микола допомогли йому опертись на стіну і присіли поруч. Згодом Юра і Світлана також повсідалися на брудну від пилу підлогу. Група виглядала так, ніби вони працювали в шахтах, одяг в сірому пилу та бруді, більшість з якого завдячувала першому підвальному сховищу. Всім хотілося пити та їсти. Скільки вони вже блукали коридорами невідомого сховища, вони не знали. Єдиний вцілілий телефон Юрія давно вимкнувся, інших гаджетів ні у кого не було. Телефон Миколи пропав при падінні у прірву, Світлана свій знайшла розбитим одразу, як прокинулась, Лідія Петрівна свій залишила у сумочці на столику в кафе, а Дмитро Ілліч телефону свого не мав.

- Моя донька пішла до військкомату, - почав дідусь, і всі зрозуміли, що нове зізнання на порозі. - Вона одразу ж 24 числа пішла до місцевого ТЦК і хотіла вступити у військо. Я її відмовляв, звісно… Ні, не тому, що ви подумали. Мій внук… у нього аутизм. Батька у нього немає, моя дружина померла років з 15 тому. Живемо лише втрьох, дочка, внук і я.

Світлана потупила очі у підлогу, Юрій дуже уважно дивився на дідуся. Дмитро Ілліч дивився тільки на свої подерті старі руки, що відпочивали на ногах.

- Я кажу їй, що буде з Сашком, якщо ти помреш чи, не дай Боже, скалічишся? Мені залишилось не так багато в цьому світі жити, хто пригляне за твоїм сином. А вона мені кожного дня розповідає про втрати на фронті. «Дививсь тату, знову загиблі, їм вже не хватає 3-х у бригаді. А вчора накрили, кажуть, гуртожиток, де військові були. Поруч вдарили, але є поранені. Їм не вистачає людей, треба допомогти.» А я їй кажу і як ти допоможеш, ти себе бачила? 50 кг, худа, мала, ти навіть п’яти літрове відро води нести не можеш однією рукою, як ти той автомат піднімеш? «Я на курси медиків піду, буду лікувати», каже вона. Кажу, медики мають витягти солдата вагою більше ніж 5 кг з небезпечної ділянки, навіть на собі. Як ти зможеш? Каже, спробую. Їм не хватає людей. А син твій як? Хто за ним догляне? Ти ж кажеш, батько доглядаєш за ним, поки я на роботі, то до кінця війни поможеш, продержишся. І махає на мене рукою. А я до лікарів ходжу майже щодня, коли печінка, коли щитовидна залоза, коли коліно. Звісно, доглядаю за внуком, але як довго?

Ніхто не проронив ні звуку. Це не стало привичкою, просто кожен раз з кожною історією товаришам казати було нічого. Всі і так все добре розуміли. У кожного була своя історія, і кожен знав, що у країні немає жодної людини, якій нема чого сказати. Просто ми вже не говоримо один одному про це, не розповідаємо важкі і болючі історії про себе, про рідних, про знайомих. Не тому, що немає сенсу, а тому, що немає бажання жалітись тим, у кого відбувається теж саме. Всі слова вже сказані були давно, історії відомі і схожі як дві краплі води, але при цій всій болючій подібності кожна історія унікальна. Тому група вцілілих і мовчала, бо відповідати було нічого, все і так зрозуміло. Зрозуміло, що українець підтримає українця завжди відтепер, зрозуміє і підставить плече. Всі це зрозуміли після 24-го.

  • Ходімо, - почав Дмитро Ілліч поступово підніматись підтримуючись за стіну.
  • Ми можемо ще відпочити, - сказала Світлана, - ще десять хвилин, гаразд?
  • Ні. доню. Ходімо. Може за наступним поворотом нас буде чекати вихід, - сказав Дмитро Ілліч.

Пожовтілий журнал випав з-під пахви і впав акурат перед Юрієм.

  • Що це таке? - запитав Юра, прочитавши назву: “Отчет по ядерному исследованию группы Б” і побачивши в кутку титульної сторінки червону печатку "Совершенно секретно".

 

Дмитро Ілліч мовчав. Юра відкрив першу сторінку і почав читати, потім перегорнув. Микола підійшов і також почав вчитуватись в акуратний курсивний почерк невідомого вченого. Ще через кілька обертів сторінок Юра з круглими від подиву очима подивився на дідуся.

  • Не може бути.
  • Я не вірю, - додав Микола, але не відривав очей від журналу, взяв його з рук Юрія і продовжив гортати сторінки з такими ж круглими від подиву очима.
  • Певно це правда, - відповів Дмитро Ілліч і видихнув.
  • Що правда? - запитала Лідія Петрівна.
  • Та ні. Не може такого бути. Бо бути не може. В 94-му…- почав Юрій.
  • Певно не все віддали, - додав дідусь і навіть трошки посміхнувся.
  • Та що відбувається? - занервувала Світлана.
  • По всьому виходить, що це журнал з дослідженнями за участю ядерної зброї, - відповів Микола, не відриваючись від сторінок. Він жадібно ковтав по пів сторінки за раз і нервово гортав пожовтілий журнал.
  • І що такого? Ми ж бачили жовтий трикутник на дверях, і всі бачимо, що це дуже старе сховище. Нічого дивного, що тут, певно, були якісь експерименти з ядерною зброєю, чи не так? - додала Світлана.
  • Так, - відповів Микола, відриваючись від журнальних сторінок, - але проблема в тому, що цей журнал написав дослідник, вчений, який намагався знайти можливість віддаленого запуску ядерної зброї, так би мовити - дистанційне керування.
  • І що? - Лідія Петрівна, як і Світлана, щиро не могли зрозуміти, що настільки вразило чоловіків.
  • Дата, - нарешті сказав Юрій. - Вчений ставив дату кожного дня досліджень у журналі. Перший запис датується 25 вересня 1996 року..

Брови поповзли вгору, а у Світлани відкрився рот у подиві.

- Ми ж наче у 94-му віддали всю ядерку, чи не так? - почала Лідія Петрівна. - Я, звісно, не вчитель історії, але в 94-му році?

- Так, - нарешті Дмитро Ілліч вступив у розмову. - У 1994-му ми таки віддали всю ядерну зброю за гарантію безпеки від заходу. Але по всьому виходить, що не все віддали.

- То може журнал помиляється. Або він взагалі не з цієї лабораторії, або то просто фантазійні дослідження без реального використання. Може хтось вирішив просто теоретично дослідити таку можливість на всякий випадок, так би мовити, - нервово почала перелічувати Лідія Петрівна. - Не може бути, щоб тут була Ядерна ракета, - закінчила свій спіч жінка і замовкла.

Всі думали про те саме. Якщо це правда і дата вірна, то виходить, що з 1996 року тут під окраїною міста в старому бункері радянських часів реально існує величезна ядерна ракета. Абсурдність цієї думки вражала і жахала одночасно.

Микола мовчки передав журнал Лідії Петрівні і вказав на якийсь абзац.

 

“Первичные цепи находятся в рабочем состоянии. Вторичные системы проверки удалось запустить почти сразу, но ответ от главного модуля пока так и не был получен. Есть подозрение, что, обойдя возможность взаимодействия с главным терминалом через вторичные последовательности, есть шанс запустить систему, и задача удаленного управления системой будет решена. На следующей неделе мы устанавливаем новый компьютер в кабинете 1287 возле сервера с главным терминалом для обработки данных. Естественно, потребуется написать дополнительный код обхода системы, но с учетом уже пройденного пути эта задача кажется выполнимой на данном этапе.”

 

- Кабінет 1287. А де він може знаходитися? - запитала Лідія Петрівна.

- Подивіться, - Світлана вказала на найближчі зачинені двері. - Тут же колись були номери.

- І справді, ми ж їх вже бачили інколи, - додав Микола, уважно розглядаючи почорнілі ледве помітні плями на дверях. Чотири темні плями викликали думку, що колись тут був номер кімнати, але чи вигорів він, чи зняли - невідомо. Юра пошкрябав плями нігтем і зробив висновок.

- Схоже, що номери вже зняли, або відірвали з дверей.

Він підійшов до наступних залізних дверей уздовж коридору і побачив, що там також слабо видно чотири плями.

- Можливо, якщо ми знайдемо кімнату з таким номером, там буде більше інформації, - сказала Світлана, - Ми ж вже бачили на дверях цифри, пам'ятаєте?

- Або телефон, - додав Юра.

- Або інший засіб зв'язку. В журналі сказано, що там мали розмістити комп'ютер, - додав Юра.

- Я не вважаю, що він підключений до Інтернету, - спробував пожартувати Микола, але ніхто не посміхнувся, і Микола швидко прибрав посмішку з обличчя.

Усі пішли далі, вже повільніше, уважно оглядаючи кожні двері. На всіх були помітні у певній мірі чотири почорнілі плями. Хоча вони не були дійсно чорними, порівняно з сірим кольором залізних дверей і приглушеним освітленням, здавалося, що вони темніші. Цифр наразі не було видно. По повороті були ще троє дверей праворуч і дві ліворуч.

- Подивіться! - вигукнув Юра і вказав на середні двері справа. На них було три чорні плями та одна цифра друга справа - цифра 8.

- О. - тільки й вмів сказати Дмитро Ілліч і підійшов ближче до дверей.

- Якщо логіка зберігається, то тут мають бути двері з 80 по 89. - сказав Юрій.

- Але не факт, що з 1280 по 1289. - додав Микола.

- Так. але у нас хоча б є перша вказівка.

- І що ми будемо робити, якщо знайдемо кімнату 1287? - запитала Світлана.

- Спробуємо ввійти, - без тіні сарказму відповів Юрій.

- А якщо вона, як і всі інші, буде закрита? - запитала Світлана.

- Підемо далі і будемо шукати наступні відкриті двері. - так само спокійно без тіні роздратування відповів Юрій. Іншого виходу у групи і так не було.

- Зупиніться! - вигукнула Лідія Петрівна. - Зупиніться! Я не хочу шукати ті трикляті двері!

- Чому? - так само спокійно запитав Юрій. Він завжди був спокійний і врівноважений, окрім випадку в тій кімнаті.

- Тому що не хочу! - вигукнула Лідія Петрівна. - Ці всі ваші надії, пошуки, розмови про ядерну зброю, це все пусте, розумієте? Пусте! Ми звідси ніколи вже не виберемося. - сказала Лідія Петрівна і притулилась до стіни.

- Чого ви? Все буде добре, - почала її підбадьорювати Світлана і обняла її за плечі. - Треба все одно йти далі. Просто тримайтесь, все буде добре, - додала Світлана.

- Вони так само думали, - видихнула важко Лідія Петрівна і замовкла.

- Навіть якщо ми не відкриємо двері, то ми точно вже знаємо, що ця будівля має вхід і відповідно вихід. Ми його знайдемо обов’язково, - не почув її Микола і спробував підбадьорити групу.

- Інколи виходу немає зовсім, - Лідія Петрівна зробила глибокий подих і сказала. - Скільки ми вже тут? Немає ні їжі, ні води, нічого. Людина може вижити без їжі приблизно 30 днів, але без води на третій день помирає. Я таке вже бачила.

 

Всі переглянулись, Дмитро Ілліч відкрив рота, щоб щось сказати, але Лідія Петрівна продовжила.

  • Нас випустили на 21 день з підвалу, мене, трьох наших сусідів і п’ятеро дітей, а слідом винесли дванадцять трупів… Спочатку нам давали їжу і воду, небагато, але ми могли якось вижити. Але за днів чотири до того, як наші хлопці відчинили двері підвалу, перестали. Чи повтікали, чи вбили їх, хто знає. Але за чотири дні жодної краплі води не було. Яким чином вижили діти, ми не знаємо, але більшість моїх сусідів просто одного ранку не проснулись. Зневоднення - дуже поганий спосіб померти, ніколи так не робіть.

Цього разу всім хотілось щось сказати. Хотілось зупинити жіночку, щоб вона замовчала. Найболючіші історії були з катівень, як у Бучі, Ірпіні і інших містах. Ніхто не міг їх витримати гідно, боліло серце, стискало груди і хотілося просто перестати це слухати. Дідусь відкрив рота з наміром лагідно зупинити Лідію Петрівну, але не встиг.

  • Я пам’ятаю сліпуче світло відкритих дверей, як солдати кудись мене несли, потім темнота, – Дмитро Ілліч осікся і закрив рота.

Всі інші вже не могли нічого сказати. Треба виявити повагу і вислухати Лідію Петрівну, це найменше, що можна зараз зробити.

  • Я прийшла до тями вже у лікарні. Лікарі сказали, що ще пару годин і мене не можна було б врятувати. Сусідський хлопчик, Василь, п’яти рочків всього, вижив, бо його батько поїв своєю кров’ю. Слава Богу, що він цього майже не пам’ятає. Сусід помер від втрати крові, а Вася вижив. Так лікарі сказали. Тож я не знаю, що ви там хочете знайти, які двері, яку ракету, і мені все одно. Але я вам скажу одне, якщо в найближчий час ми з вами не знайдемо ні краплі води, то спочатку ми будемо падати від втоми. Потім спрага почне з’їдати нас зсередини, наче ваше тіло захоче з’їсти само себе. У роті пересохло у мене вже давно, а твої, Світлано, сльози, вибач, то скоріше була остання волога, що вийшла з твого тіла. Хіба ви не помітили, що за стільки годин блукання ніхто нічого не обмовився про туалет? Ми не хочемо більше туди, бо тіло розумне, воно вже починає будувати плани, як зберегти максимум вологи всередині.

Дмитро Ілліч здавалося посивів ще більше. Світлана дивилась з дикими очима на Лідію Петрівну і мовчала. Всі мовчали.

- Тож краще шукайте воду, а не кімнату з якимось там номером, - важко видихнула Лідія Петрівна і відійшла від стіни, піднімаючи руку, щоб перехреститись.

- А де Юра? - спитав дідусь, коли Лідія Петрівна закінчила важку розповідь. Подробиць у неї не питали. Де саме був той підвал чи що було далі. Таких підвалів, де люди помирали, заперті у безкінечних днях і ночах власного жаху, було багато. Не всім повезло вижити, як Лідії, і не всі померли саме від спраги. Не хотілось помирати від відсутності води. Нікому не хотілось помирати взагалі.

Юра винирнув з-за повороту і покликав всіх жестом. На перших дверях справа також було три чорні плями і одна цифра — цифра 4. Але цього разу вона була першою справа.

 

- О! - Микола зрадів і одразу почав розмірковувати вголос, - Припустимо, що перші потенційні цифри саме 1 і 2, тобто 12. Тож наступні цифри йдуть в десятці з вісімдесяти. Припустимо, що система нумерації тут така ж, як у більшості випадків: парні кабінети справа, непарні зліва. То виходить, що цей кабінет, це потенційно 1284. Тоді, той, що ми бачили в тому коридорі, - він пішов назад, звернув за ріг і звідти вимовив, - то 1280. Так що якщо ми будемо рухатись так і робити нумерацію, - він повільно почав рух з потенційного кабінету 1280, переводячи руку на двері і рахуючи вголос.

- 1280, 1281, 1282, 1283, 1284, 1285, 1286...отже, наш кабінет має бути тут, - він зник за поворотом і група поспішно пішла за ним.

- Ось. Кабінет 1287. Напевно, - сказав Микола з сумнівом оглядаючи групу.

Ніхто не ворухнувся. Якщо кабінет не вдасться відкрити, то нещодавно знайдена надія зачахне знову, і опиратись буде ні на що. Так, це старий підземний бункер, де безліч коридорів, зачинених дверей і потенційна ядерна бомба може бути за наступним поворотом. Проте те, що це приміщення було створено людьми, хоч і в далекі радянські часи, давало надію на існування виходу.

 

Всі втомилися, хотіли пити, просто посидіти з протягнутими натрудженими ногами біля стіни, хотіли на світло, додому, хотіли подзвонити рідним, хотіли їсти, дихати свіжим повітрям. Просто хотіли не бачити над собою похмуре тьмяне світло помаранчевої лампи. Але страх знову опинитись на самоті, без вітру надії душив зсередини і стискав легені.

 

Юра своїм спокійним зосередженим поглядом оглянув всіх присутніх, зібрався з духом та штовхнув двері. Світлана трошки йойкнула, Микола зробив півшага назад, дідусь навпаки припустив трошки вперед, нахилившись тілом, а Лідія Петрівна впевненою рукою обережно відсунула Юрія і перша зайшла у кімнату. Наче історія вивільнила в ній давно забуте майже первісне прагнення до життя, віднайдене у тому підвалі.

 

Перша частина кімнати була майже ідентична тій, де вони знайшли журнал. Це було невелике приміщення, з задньою стіною і боковими стінами, що були наповнені терміналами з безліччю кнопок і важелів. Однак оснащення тут виглядало сучасніше, ніж минулого разу. Деякі термінали мали світлодіоди, які мерехтіли, а декілька невеликих екранів освітлювалися блідим зеленим світлом. Це приміщення було більш живим, ніж минулого разу. З-під шару пилу час від часу просвічували написи та екрани, відмінні від попередніх. Особливо новим виглядав екран старого жовтого комп'ютера, що стояв справа на столі і наводив на думку про комп'ютерні ігри дитинства, коли вперше грав у солітер або встановлював аську, коли батьки підключили модем інтернету до квартири. Той комп'ютер, на якому програмне забезпечення завантажувалося протягом п'яти-семи хвилин, і чорний піксельний прапор на голубому фоні здавалися вершиною технічного прогресу людства.

Проте більше за все групу вразило величезне вікно, прорублене у задній стіні кабінету, через яке виднівся гігантський ангар з ракетою, розміром, схожим на ті, що зображуються у космічних кораблях Ілона Маска. Товариші замерли посеред кімнати і немовби зачаровано дивились на ракету. Темно-зеленого кольору дракон здавався близьким і далеким одночасно. Наче ангар був створений для того, щоб приборкати монстра, а не надати йому притулок. Від нього в усі сторони відходили вусики залізних балок і проходів.

 

Жоден з них ніколи не бачив такого великого приміщення за все життя. Світлана подумала, що це схоже на ангар для пасажирських літаків, тільки перевернутий вертикально. Дмитро Ілліч згадав завод, на якому колись працював, з ангаром настільки великим, що ніколи не було видно кінця виробничих ліній, але йому здалося, що завод був дуже маленький порівняно з цим. Микола просто дивився і мовчав, йому ніщо не спадало на думку. Юра спробував уявити, скільки води можна було би вмістити в ангарі, і прикидав, чи можна було б тут створити невелике озеро. Лідія Петрівна не могла нічого згадати настільки великого, як це, і просто, як і всі, дивилась на смертельну велич зеленого дракона. Хоча ніхто з присутніх не знав реальних розмірів ядерної ракети, всі мали бажання розмірковувати про це.

  • Як думаєте, воно ще працює? - спитав Микола.
  • В сенсі працює? - не зрозумів дідусь.
  • В сенсі тут є ядерний заряд чи це просто оболонка? - додав Микола.
  • Важко визначити. Тут взагалі все дуже важко визначити, - відповів Юрій.
  • Просто цікаво, яка тут потужність, якщо вона є, - додав Микола.
  • А ти шо хочеш нею скористатись? - пожартувала Світлана.
  • Хочу, - відповів Микола і всі повернули на нього очі.
  • Тобто якщо б тут зараз ми б знайшли червону кнопку, яка запускає цю штуку, то ти б її натиснув? - запитав Юрій.
  • Так, - просто відповів Микола і підняв з полу стілець, поставив його на місце, символічно витер пилюку, яка не стиралася і присів перед жовтим екраном комп’ютера дитинства.
  • Ти ж не знаєш куди вона полетить, - сказала Лідія Петрівна.
  • Так. Тоді, я корегую свою відповідь. Якби вона була направлена, наприклад, на Москву чи Пітер, якби в неї був діючий заряд і тут була б червона пускова кнопка, я б її натиснув.

Слова Миколи вразили Дмитра Ілліча до такої міри, що він повільно опустився біля стіни на підлогу. Лідія Петрівна підійшла і присіла поруч.

 

- Ми робимо дрони, - почав Микола, - Нас небагато, кілька дрібних підприємців, але ми зібралися і відкрили невелику майстерню. Періодично хтось із нас їздив на нуль до хлопців щоб їх передати. Минулого року я визвався з товаришем відвести туди під Авдіївку нову партію. Не буду вам розповідати деталей, ви самі читаєте Telegram канали і знаєте, що там відбувається. Ми приїхали тоді вже під вечір. А хлопці розміщались на якійсь посадці, прямо під відкритим небом, кущі, подекуди дерева, поряд поле все перерите снарядами артилерії. Нам сказали, не бійтесь хлопці, тут по карті сіра зона, але ми знаємо що тут більше менш безпечно. Ворога відтіснили через село туди на Схід. Хлопці адекватні бойові, тож ми повірили. Розклали спальники, відкрили консерви та під загальні байки про телепнів з-за поребріка повечеряли і повлягались спати. І десь о другій чи третій ночі мене розбудив мій товариш, якби треба сховатись. Чого, питаю я, бо чую, що артилерія не гуде, все нормально, раптом я подивився в темне нічне небо і на хвилину завмер як вкопаний. То був фосфор. Знаєте, що таке фосфорні бомби?

Всі мовчали, Юра кивнув головою, Лідія Петрівна відвернулась.

- Вони так красиво, наче феєрверки, світять в ночі вогниками, закохуєшся дивитись. Поки перша іскра не впаде на тебе. Мій товариш ривком мене потягнув на себе до якихось кущів, чи що я не знаю. У темряві миготіли смертоносні вогники, рухалися тіні наших товаришів і гучні заклики ховатися. І начебто всі сховалися, поки ми не почули крики. На когось впали шаром світлячки. Хлопець кричав нестямно, не було видно звідки, чи справа чи зліва. Його голос лунав над безкрайнім полем що та сирена. Коли все зтихло, ми підійшли до наших. Один хлопець зловив цих мух повно. Він помер. Прогоріло все, форма, шкіра, навіть подекуди були видні куски кісток, що виступали з проплавленого м’яса. Видно, він катався по землі, намагаючись загасити світлячків, але марно. Я такого в житті ніколи не бачив і мене вирвало одразу. Хлопці накрили його якимось брезентом і зранку ми на своїй машині відвезли його до лікарні за 200 кілометрів. Всі ці 200 кілометрів були страшніші, ніж коли я його побачив вперше. Бо я їхав і дуже сильно намагався не думати про те, скільки ще таких самих вантажів зараз їздить по нашій землі. Але це все, про що я міг думати. Скільки їх кожного дня? Десятки? Сотні? Я не знаю. Але більше я так і не зміг поїхати туди знову, бо я боюся повторення тих самих 200 чи скільки там кілометрів у разі чого. Це робить мене трусом? Я не знаю, може і так. Але той самий хлопець, Віталій до речі, мені снився майже не щоночі кілька місяців. І у вісні він кожного разу молив мене його врятувати.

Світлана потупила очі, Юра відвернувся до ракети.

  • Я б теж натиснув…напевно…- засумнівався Юрій.

Лідія Петрівна подивилась на нього, але промовчала.

  • Вони вдарять назад, - додав Дмитро Ілліч.
  • Не вдарять. Американці не дадуть, - відповів Юрій.
  • Звідки ти знаєш? - спитав Микола. - Ті американці довше думають, ніж здавалось раніше.
  • Значить, Європа завадить, - додав Юрій.
  • Не завадить. Вони і так вже не завадили зараз, - сказав Микола.
  • Почекайте, ви зараз серйозно розмірковуєте на тему чи почати ядерну війну? - спитала Світлана. - Це ж не серйозно, - додала вона.
  • Чому ж? - спитала Лідія Петрівна. - Вони ж постійно нас лякають, що нанесуть ядерний удар. Ото їм і буде наука.
  • Яка наука? Схаменіться. Один вибух ядерної бомби не залежно звідки і куди, це крах сучасного світу. Все полетить шкереберть, - занервувала Світлана.
  • Тоді давайте розкажемо про це комусь, владі, і хай вона вирішує, - сказав Дмитро Ілліч.
  • Що вона може вирішити? Вона приховає це все, як і тоді в 94-му, - сказав Микола.
  • Ви дійсно не бачите в цьому можливості? - додав Микола. - Лідія Петрівна, вас мучили майже місяць і тримали у підвалі, на ваших очах вмирали люди, ви дійсно не хочете покінчити з ними?
  • Хочу. Хай вони всі там повиздихають. Але Світлана має рацію, все ж, буде удар у відповідь і він може бути і по нам. Помре багато людей.
  • Багато хто вже помер, - додав Микола.
  • Але є ще живі, - сказав Юрій апелюючи до свого сина.
  • Бомба вб’є багато невинних, - сказала Світлана.
  • Невинні це ті, хто дозволяє бункерному своїми голосами продовжувати цей хаос? Невинні це ті, хто мовчить сидячи у своїх зручних квартирках в Москві чи Пітері чи десь ще? Невинні це ті, хто закликає повбивати всіх українців на камеру у соціальних мережах? - Микола встав з крісла і почав ходити по кімнаті. Юра нахилився під стіл і натиснув кнопку процесора. Пролунав тихий звук сервера і комп’ютер почав запускатись.
  • Ох. Воно ще працює? - спитав Юрій і підійшов ближче до екрану. Темно-синє мерехтливе світло заливало старий екран. Через кілька хвилин дзижчання і машинного хрюкання екран засвітився голубим, потім чорним, потім темно-зеленим і по випуклому склу поповзли рядки світло-зелених букв і цифр. Запускалася якась програма, як припустив Юра. Рядки невідомого коду швидко набирались, наче невидимий програміст створював код з нуля прямо на очах всієї групи.

 

Через деякий час на екрані з’явилась вже більш менш зрозуміла інформація. Одна під одною у строчках було написано:

(Status: Waiting

Direction: 55°45′21″ north latitude, 37°37′04″ east longitude

Remote control: Activated

Command: _____)

 

- Де клавіатура? - запитав Юрій, озираючись навколо. На столі і під столом її не було.

- А що це за цифри? - поцікавилася Лідія Петрівна.

- То Москва, - відповів Юрій.

- Звідки ти знаєш? - запитала Світлана. - То ж просто цифри.

- Широта і довгота, - пояснив Микола. - Точно Москва? - звернувся він до Юрія.

- Так, - підтвердив він, продовжуючи розглядати сміття в одному з кутів кімнати. - Я добре запам'ятовую цифри, це у мене з дитинства. Колись наші в чаті жартували щодо удару по столиці кацапській. Я просто запам'ятав автоматично координати і все.

- Знайшов? - Микола приєднався до пошуків.

- Ні. Подивись в шухлядках, - сказав Юра, показуючи на стіл за яким Микола все ще сидів.

- Стоп. І що це означає? - збентежено запитала Світлана.

- Це координати Москви, - спокійно відповів Юрій.

- Почекайте, почекайте. Ви хочете сказати, що ця програма запускає ядерну бомбу, а тут координати Москви? - запитала Світлана з жахом у очах.

- Мабуть так, - втомлено підтвердив Дмитро Ілліч.

-  А може і ні. Може вона піцу замовляє, - спробував пожартувати Микола, але ніхто навіть не посміхнувся.

- Може піцу, а може ракету ядерну на Москву, невідомо. Але воно чекає якоїсь команди, - сказав Юрій.

- І що?! - вимагала пояснень Світлана, але ніхто не відповів.

Як відповісти на це питання? Перед тобою ядерна кнопка в буквальному сенсі, зброя заряджена і готова вистрелити за твоїм бажанням по “центру принятия решений” ворожої держави. Ця кнопка є, вона реальна, програма згружена, чекає твого рішення. Це вже не віртуальне питання: якби червона кнопка існувала. Вона існує, вона тут. І п’ятеро змучених людей, які чудом вціліли після чергового бомбардування і опинилася у забутій на довгі десятиліття скарбниці воєнного арсеналу мають вирішити що робити зараз.

  • Що, що? Треба знайти клавіатуру, мишки ж тут немає, - логічно відповів Юрій і продовжив пошуки.
  • А як знайдемо? - запитала Світлана знову.
  • Спочатку знайдемо, добре, - заспокоююче відповів Микола і продовжив шукати.
  • Ось вона, - сказав Дмитро Ілліч, показуючи під стіл посередині кімнати. Юра нахилився і витягнув стареньку клавіатуру з-під шару пилу і паперового сміття.

Микола обережно взяв з рук Юрія клавіатуру і так само обережно, дуже повільно підключив її вхідний порт до процесора під столом. Маленький зелений світлодіод весело загорівся у правому куті клавіатури.

-          І що тепер? - спитала Лідія Петрівна. Ніхто не відповів. Юра нахилився до клавіатури і обережно натиснув "пробіл". Світлана і Лідія Петрівна скрикнули, Дмитро Ілліч піднявся з полу, а Микола різко подивився на ракету. Проте нічого не сталося, жодні механізми не запустилися в роботу, в ангарі було тихо.

-          Воно не працює, - видихнула з полегшенням Світлана.

-          Працює, я натиснув "пробіл", і курсор змістився, - сказав Юрій, і всі наблизилися і нахилили голови до екрану. Це відповідало дійсності, курсор змістився на одну ділянку. – Щоб запустити програму, треба, напевно, натиснути іншу кнопку, там "Enter" чи набрати якусь команду зі слова, - продовжив Юрій.

Знову наступила гнітюча тиша. Питання зависло у повітрі. Якщо програма працює, то значить вченому вдалося підключитись в обхід головного модуля. Контрольні, найголовніші головні кнопки запуску всіх ракет ядерного арсеналу були в Москві в радянські часи. Принаймні так розповідали простим людям. Коли в 94-му Україна під тиском віддала всі свої запаси ядерної зброї, головним заспокійливим мотивом для народу влада використовувала саме цей принцип: "Ми все одно не можемо їх запустити, бо головні червоні кнопки у Москві". Але якщо тепер ми можемо? І якщо це дійсно спрацює? Що буде, якщо зараз на третьому році повномасштабного вторгнення ми запустимо ракету прямо в той самий центр орків? Вона долетить? Вони відповідатимуть? Що зробить Захід?

 

Думки роїлися невщухаючим роєм у головах вцілілих. Кожен задавав собі мільйони питань, деякі знаходили відповіді, інші повісились у повітрі. Кількість думок зводила з розуму. Юра почав ходити по кімнаті кругами, Микола тупо дивився на ангар немигаючим поглядом, Світлана нервово гризла нігті. Дмитро Ілліч дивився на екран, а Лідія Петрівна просто стояла посеред кімнати з загаслим поглядом. Ніхто не бачив сусіда, кожен зараз був так глибоко в своїх думках, що просто не помічав нічого навколо. Микола розширив очі і показав на ангар. Коли ніхто не відреагував, він додав  наляканим голосом.

-          Там щось запускається, - сказав він, тримаючи руку у напрямку прорубленого отвору.

Всі повернулись до вікна і завмерли, тупо спостерігаючи за тим, як починає прокидатися смертельна машина для вбивства мільйонів. Щось гуркотіло, почали миготіти якісь лампочки на приладах у кімнаті, всередині ангару звідкись пішов пар і поступово всім стало зрозуміло, що дракон прокидається і зараз полетить. З ангару доносилось ледь чутне гудіння з динаміків, але слів не можна було розібрати.

-          Хто це був? - спитав Юрій. - Хто натиснув кнопку?

-          Хіба це зараз важливо? - запитала Лідія Петрівна і відійшла від комп'ютера, спостерігаючи завороженим поглядом, як повільно темно-зелений дракон розправляє крила, як відкривається десь нагорі отвір у земній поверхні, як дракон починає повільно рухатись в гору, викидаючи по ходу безліч пару і диму назустріч своїй долі.

Коментарі та відгуки (0) до статті блогу "Червона кнопка"