Читати книгу - "Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і..., Анджей Пилипюк"

Від перекладача: Прийшла ось на думку ідея зібрати кілька оповідань польських письменників-фантастів, у яких дійовими особами були б святий Микола (по-польськи взагалі він Миколай), Дід Мороз і Санта-Клаус. Хоча тема, здавалося, багата, вдалося знайти не так уже й багато. І відкриває цю святкову добірку сам Великий Графоман польської фантастики пан Анджей Пилипюк. Це найперша опублікована ним розповідь:

АНДЖЕЙ ПИЛИПЮК

СВЯТИЙ МИКОЛАЙ ЗУСТРІЧАЄ ДІДА МОРОЗА

(Andrzej Pilipiuk - ŚWIĘTY MIKOŁAJ SPOTYKA DZIADKA MROZA

Журнал Фенікс 12 (59) 1996)

Сипав сніг. Мороз тріщав. Нижче нуля було градусів з тридцять. До того ж ще дув сильний вітер. У таку погоду господар із хати навіть собаку не вижене. Сам також не вийде. Хіба що іншого виходу немає. Десь у самій середині Сибіру стояла хатинка, складена з товстених, неошкурених колод. Між колодами були напхані ганчірки, старі газети та всякі інші, які тільки були під рукою, ущільнюючі матеріали. На перший погляд могло здатися, що у хатинці ніхто не живе, проте з труби йшов дим, а вздовж краю даху звисали бурульки. Такі бурульки з'являються лише тоді, коли в будинку топлять піч, і тепло, що проходить крізь дах, трохи розтоплює сніг. Біля хатинки стояли сани, популярна свого часу трійка. З хатинки вийшов старий із сивою бородою. Він подивився на навколишній ліс і зітхнув. Потім дістав із кишені шапку. Невелику таку, червону, у формі миски. Старий надів її на голову. Тепер він виглядав трішки гідніше. З сіней він витяг наповнений десь на третину мішок і дбайливо уклав його в санях. У сараї за хатинкою знайшовся посох. Цього року на ньому висів маленький дзвіночок. Колись так уже було. Останнім часом все було якимось плинним. Змінювалися навіть риси старого обличчя. Добре, що цього року для саней була трійка оленів. Декілька останніх років доводилося задовольнятися взагалі одним. А може, щось нарешті йшло на краще? Несподівано сталася якась зміна. У вічній напівтемряві тайги з'явилася яскрава світлова пляма. Повіяло теплом. Старий поволі повернув голову. Сяйво болісно діяло на очі, що звикли до мерехтіння вогників тонких церковних свічок. Перед старцем з'явився янгол. Ангел мав три пари крил, біле вбрання – якась суміш грецької туніки та римської тоги. На голові копиця світлого волосся, трохи вище вже не настільки помітно виблискував німб. Від усієї фігури ангела виходило сяйво та тепло.

- Здоров будь, єпископе Миколай, - заговорив гість.

Старий усміхнувся і інстинктивно поправив свою шапку. А ось із нею відбувалося щось дивне. Поступово вона перетворювалася на звичайнісіньку єпископську мітру. Судячи за формою – католицьку.

- Це ти? - Запитав старий, маючи на увазі перетворення головного убору.

- Ні, о гідний.

Святий Миколай заплющив очі.

- Миколай…

- Говори, будь ласка. Із чим ти прибуваєш?

- Ти ж знаєш, що діється?

- Так. Моє існування землі залежить від віри людей. Те, як вони мене представляють, визначає мій зовнішній вигляд. Те, наскільки сильно вони в мене вірять, робить мене сильнішим чи слабшим. Зараз я вкрай слабкий. І відчуваю роздвоєння.

- Психіатри з найближчого міста визначили б це як безсимптомна шизофренія.

- Абсолютно вірно. То з чим ти прибув?

- Там, Зверху… - ангел шанобливо схилився у бік потемнілого неба. - Там, на Верху, вважають, що ти й так уже багато зробив. Настав час відпочити.

- Довго це вже не протягнеться. Незабаром я зможу повернутися до вас. Але доки в мене хтось ще вірить, я не маю права його підвести.

- Цієї ночі може бути невесело.

- Я звик ризикувати життям у завулках Константинополя. Тож кілька енкаведистів мене не злякають.

- Тоді будь обережним.

Микола кивнув головою. Коли він підняв голову, ангела вже не було. Він свиснув оленям. Ті прибігли. Вони завжди приходили, хоч старий і не міг сказати: звідки. Просто приходили. Цього року вони виглядали досить нещасно, і Микола прикладав їм долоню до голов, щоб перелити хоч трохи власної сили. У самого нього її було небагато, з кожним роком все менше. Старий відтер самотню сльозу, що скотилася по щоці. Сьогодні ввечері, якщо все буде добре, він частково відновить давню силу. Якщо тільки все піде добре.

Старець надів на оленів упряж, перевірив застібки, після чого клацнув довгим бичем. Тварини чапали слухняно, хоч і сонно.

- Йа-а-ла! – крикнув старий, намагаючись додати оленям трішки бадьорості. Поступово ті перейшли на рись. А потім сани піднялися над землею. Щоправда, потім одразу й упали. Земля тягла вниз. У цій жахливій атеїстичній країні дія закону всесвітнього тяжіння відчувалася сильніше, ніж будь-де. Микола вийшов із саней і, перевіривши полози, знову клацнув бичем. Сани рушили по снігу і – нарешті – важко піднеслися у повітря. Десь там блиснула перша зірочка. Так, це була та сама ніч. Керувати не треба було, сани самі знаходили дорогу. Завжди саме туди, де він був ще потрібний. Миколай підлетів до околиці міста. Тут, між кварталами, стояв невеликий дерев'яний будиночок. Перший, у якому його ще чекали. Коли сани важко опали на землю, Микола взяв мішок і постукав у двері. Він відчував страх, що виходив з того боку. Людина, що відкрила старому, тримала в руці ніж. Чоловік був готовий вбити, але впізнав святого і навіть сумно посміхнувся.

- Прошу мене пробачити. Я думав, що це вони. Що це вже все.

Миколай зробив жест рукою, і сани стали невидимими. Він пройшов у теплу хату. Разом із господарем пройшов через темні сіни, після чого вони увійшли до яскраво освітленої кімнати. Вікна були прикриті чорним папером. У кутку приміщення панувала маленька ялинка, а над нею висіла невеличка іконка. Тільки при світлі Микола зміг придивитися до господаря.

- А ви змінилися, Віссаріоне Івановичу.

- Сильно постарів?

- Ні, не в тому річ. Просто у ваших очах вже немає тієї давньої іскорки надії.

– А надії і ні. І не буде, доки Сталін живий.

– Можу повідомити вам радісну новину. Залишилось кілька місяців.

Із кухні вийшла дружина Віссаріона, Лариса. Брови її від подиву застрибнули нагору.

- Ласкаво просимо, святий…

- Вітаю тебе, Ларисо.

– А ви змінилися. Рік у рік у вас різна особа. Загальні риси залишаються, але… Чи вас багато?

- Гарно було б. Мене формує людська уява. Ікон залишилося дуже мало. А ще менше людей у мене вірить.

Лариса поклала йому голову на плече.

- Я віритиму вічно.