Читати книгу - "Життя, наче сон..., Керницький Іван"

Кабінет "менаджера" якоїсь-там компанії на котромусь-там поверсі якогось-там хмародера. Пізній вечір. У кабінеті відбувається чищення: крісла поскладані на письмовий стіл, килими лежать скручені під стіною, блищить свіжонаваксована долівка. Одне вікно створене настіж, а за ним бовваніє глибінь ночі. Вистрілюють в небо чорні башти хмародерів, а на них, немов тисячі котячих очей, мерехтять вогники вікон. Іздалеку — шум повільно засинаючої Метрополії.
Пані Ольга, в робочому хвартусі, чистить шматиною вікно і, навіть, не звернула уваги, коли увійшов Меценас, в "оверолях" і фантазійно перекривленій кашкетці на голові, з в'язанкою ключів на ланцюжку. Не помітивши пані Ольги, машерує хвацьким кроком посвистуючи арію Тореадора і щезає в сусідніх дверях.
На вежі найближчої церкви дзиґар видзвонює котрусь-там довгу годину. Пані Ольга випрямила згорблені плечі, чорна хустка сковзнулась з голови на рамена: в неї коси вже припорошені сивиною, але ще важкі та буйні. Лице колишньої красуні, що втратило принаду молодости, але ніколи не втратить шляхетної краси рисунку. Вигляд у неї притомлений, чоло спітніле. Пані Ольга стоїть отак з ганчіркою в руці, заслухана в гомін дзвонів…
Із прилеглих дверей виходить Меценас, вже без "оверолів", перебраний в звичайний одяг, тільки призабута кашкетка ще бакириться на чубку голови. Курить. Мимоволі помітивши біля вікна сильветку пані Ольги, спинився наче вкопаний, недовірливо їй приглядається—
— Не хочеться мені вірити власним очам, але… —
Дивіться такожІван Керницький — Переселення з перешкодамиІван Керницький — ЗасейфувалиІван Керницький — Дума про солом'яні душіЩе 14 творів →Біографія Івана КерницькогоПані Ольга стрепенулась:
— Хто це?! Ні, неможливо!.. То ви, пане меценасе?..
— Ну, а хто ж би, ну, а хто ж би, золотко моє?.. Господи Боже, Ти направду часом твориш чудеса!.. Звідки ви тут взялися?
— Тут, на роботі, чи тут, в Америці?
— І на роботі, і в Америці.
— Тут, на роботі, я перший раз, а в Америці лише три тижні…
— Вітайте ж, вітайте, на цій вільній землі… в цьому місці всі кажуть — Вашінґтона, а я кажу — Авраама і поквапно додаю — Лінколна! (бере її за руку, хоче поцілувати).
— На цій вільній землі, кажуть, не вільно цілувати в руку?
— То лише на Давнтавні не вільно. Там панує інша етикета. А ми тепер на горішній частині міста!
— Ой, справді, на горішній: на якому-там сімдесятому поверсі! (Відтягаючи руку). Годі, годі, в мене руки забрукані.
— Не забрукані, тільки ушляхетнені брудною працею. Такі руки міг би цілувати сам пан цісар, як би жив донині…
— Ви завжди були великий джентелмен. Ще в Европі…
Меценас роблено-драматично:
— Не згадуйте, не дозволяю! Категорично забороняю! Ніяких споминів, ніяких сантиментів! Спомини тягнуть людей до вікна, до Іст-Рівер, під колеса самоходів…
Пані Ольга мимовільно глянула з вікна в пропасть ночі…
— Ой, тягнуть, тягнуть…
— До речі! Що ви тут робите?
— А що ми всі тут робимо?.. Клінуємо.
— Но, но, золотко моє, не узагальнюйте, прошу я вас! Наприклад — стоячий перед вами Майкел (маю честь представитися!) є вже нині старшим помічником молодшого формана і має під своїм берлом оцей цілий поверх!
— Ох, вибачте, а я й не знала, що ви тут начальство! А я так стою дурно і не працюю!
— Не шкодить, можете собі сісти і не працювати. Медам!.. (Подає їй крісло).
— Ні, ні, дякую. Краще я закінчу свою роботу…
— Сідайте! Хто тут бос?
Пані Ольга нерішуче сідає. І в цій хвилині на столі дзвонить телефон. Меценас притьмом припадає до нього:
— Галов! Хто?.. А, містер Джонс! Єз. Ол райт. Окей. Ґуд бай!.. (відложив трубку). Кажу вам — що англійське, це прекрасна мова! Не треба вам великого запасу слів, принаймні в нашій клінерській професії: єз, окей, ґуд-бай, де-цо!
Пані Ольга встає з крісла:
— Пане меценасе, може я таки піду… Знаєте, я, просто, боюся: на протязі двох тижнів мене вже три рази звільняли з праці… Не хочу, щоб завтра звільнили четвертий раз.
Меценас саджає її назад:
— Золотко моє, ви знаєте хто це дзвонив? Містер Джонс! А ви знаєте, хто такий містер Джонс?.. Супер-супер-інтендент цього будиночку, пан, бог і володар, що має під своєю владою 148 клінуючих живих автоматів! А ви знаєте, що він мені сказав?.. "Майкел, я віддаю під твою руку всіх людей і всю роботу, бо мушу вийти на годину в пильній справі". Як він сказав — на годину, то прийде за три, бо шануючий себе айриш так швидко не вертається з корчми. А ми за той час можемо свобідно погуторити.
Пані Ольга в задумі:
— Як колись… у Глибічку…
— Великім?
— Великім.
— А ви собі пригадуєте?..
— Пригадую… тільки ви категорично заборонили викликати тіні минулого. Що ж, може так і краще…
— А ви знаєте, що я нераз думав, що з вами діється…
— Так, я знаю, що ви, навіть, писали до… нас, але ми тоді переїхали з бритійської зони до французької й одинокий ваш лист я одержала з дворічним запізненням. Щиро дякую вам, що ви, все ж таки, цікавилися…
— Ну, ще б ні, золотко моє! Та ж ви моя перша і друга любов!
— О, чи справді?.. А між першою і другою нікого не було?
— Може там щось і було, золотко моє, може щось замішалося, але це не входить в рахунок. Моє серце залишилося назавжди в Глибічку!
— Великім?..
— Так єсть! (Цілує її руку). Пані Олю, я не можу дивитися на цей ваш офіціяльний стрій!
— На який стрій?
— А на цей хвартух. Давайте його сюди, ваша служба на нині вже скінчилася.
— Але ж — вагається пані Ольга.
— Слухайте, хто тут бос?!
Меценас бере від неї хвартушок і хустину, заносить до сусідньої кімнати. В тому часі пані Ольга, з деяким схвилюванням, стає перед дзеркалом, попровляє волосся…
Входить розпромінений Меценас, несе китицю квітів:
— Думаю, що наша секретарка, місс Бетсі, чи Пепсі, не буде сердитись на мене за те, що я позичив ці квіточки з її столика, для вшанування такої оказії… (задивився на пані Ольгу). Що це — якісь чари-мари?.. Золотко, та ж ви зовсім не змінилися від тих часів, коли один страшний лицар, в однострою усусуса, стояв із гітарою перед вашим ґаночком і співав:

За твої, дівчино, чорнії брови
За твою, дівчино, каплю любови —
Віддав би дівчино, моя голубчино,
Всі свої любі розмови…

Пані Ольга похилила голову:
— Так, так… А за тою дівчиною "з чорними бровами" ходять вже три отакі потіхи, що лепечуть: "Бабцю"!
— Но, но, золотко моє, не гнівіть ви Господа Бога! З такою бабцею ще можна сміло і з приємністю забавитися в "манастир". (Ставить на на столі квіти). Тепер подивимося, чи мій бос не залишив нам чогось такого, що підкреслило б ще більше урочистий характер нашого свята… Є! (Витягає з бюрка пляшку вина). "Мартіні", — хай буде "Мартіні". Як ви його "лайкуєте"?
— Бійтеся Бога, що ви робите?..
— А що?.. Позичаю собі вина в мого боса. Зрештою, це наше спільне санктуаріюм, звідки ми нераз потягаємо. Бо ми з ним за пані-брат. А хто ж він такий?
Такий самий лоєр, як і я, з тією тільки різницею, що він ґенґстер, а я — порядний чоловік, або — дурень, іншими словами. Ну, він, нічого собі, симпатичний таліянчик, молодий джус, має всього тридцять років. Нераз посідаємо собі, закуримо, я розповідаю йому про нашу європейську, ще ц. к. віденську палестру, про адвокатські традиції, професійний кодекс чести, а він іржить, як дикий кінь, так йому з того всього смішно. А вчора сам мені признався, що він тепер ходить, як той цирковий штукар по линві над берегом пропасти: або заробить десять тисяч долярів, або десять літ криміналу… Ну, де ж, до дідька, той коркотяг?
Пані Ольга сумно похитала головою:
— То страшне…
— Що, саме?
— До чого докотилася наша політична еміграція в цій… вільній країні! Ну, наприклад, ви, слава нашої адвокатури, блискучий оборонець і громадський діяч, мусите так понижуватися і на старші роки витирати бруди за таким смаркачем, та й ще до того якимсь напівкримінальним типом!
— Любко дорога та й золота, тут минуле не рахується. Кожний новоприбулий — це "табуля раза" і чи він бувший президент держави, чи бувший шевський челядник — мусить починати все "да капо".
— Коли, тепер?.. З шостим хрестиком на шиї?
— Саррі… Вам треба насамперед вивчити три головні заповіді ґрінора: перше — не думай в Америці європейськими категоріями, друге — не пробуй розбивати головою муру, а третє — привикай до того, що є, бо іншої ради не маєш. Будь усміхнений, щади гроші і люби Америку. Ґад блес Амеріка!
З пляшки з лоскотом вискочив корок —
— Де-цо!
— А, знаєте, це трохи прикро…
— Ну, наприклад?
— Прикро дивитися, коли наші люди, гарні люди, вартісні, яких ви знали віддавна і на яких звикли дивитися трохи інакшими очима, тут, в Америці, так якось швидко і безболісно пристосовуються до нового життя…
— Коли ця тирада стосується до мене, то не так дуже швидко. Любко, я вже тут три роки!
— А я і за тридцять років не буду інакша, як є тепер!
Меценас цілує її руку:
— За те вас шаную.
— За що?.. — посміхнулася пані Ольга.
— За характер. (Подає їй вино). Пані Олю… випиймо ж цю крадену чару, як, взагалі, крадені бувають хвилини людського щастя, випиймо її за нашу несподівану й щасливу зустріч на цьому новому континенті! Не згадуймо про минуле і не думаймо про майбутнє, живімо, прошу я вас, одним тільки моментом, моментом зустрічі двох добрих старих друзів… —
— Що були колись молоді?..
— Так, що були колись молоді…
Пані Ольга помовчала, подивилася на Меценаса:
— Дивлюся на вас і подивляю вас… як завжди, зрештою…
— Ого!
— Еге ж… Та цим разом подивляю вас за вашу подивугідну відпорність проти такої страшної недуги, яка називається — старість… Та ж у вас всього декілька сивих волосків!
Меценас присідається ближче неї:
— Так?.. Ану, придивіться краще.
Пані Ольга схилила голову на його рам'я, ніби мріє…
— А, знаєте, що деколи наше життя видається, як сон… Бо тільки часом у сні можна переживати такі хвилини, як, ось, тепер… Ви уявіть собі, що ще перед годиною я входила до цієї кімнати в такому поганому настрою, з такими чорними думками, знеохочена до життя і світа, до людей. А тепер у мене на душі немов би яке свято! І сама себе питаю: що трапилось?.. Невже один привітний погляд, одне ласкаве слово близької тобі людини може робити такі чуда? Перетворювати дійсність?..
— Стривайте, золотко моє, ви тут вдарили об філософію, а наше крадене вино, на дні якого лежить, саме, істина-істин, за той час нам стигне і процент з нього втікає…
— Ох, мені вже голова пішла ходором… То страшне, що ми тут робимо: прийдуть американці і скажуть нас… депортувати!
— Поперше, золотко моє, ми, покищо, нічого страшного не робимо, а подруге — ви занадто все драматизуєте, ось що я вам скажу!
— Невже?
— Еге! Не робіть ви з життя, прошу я вас, клясичної грецької трагедії з прологом і епілогом.