Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

К. Дж. Сенсом

Метью Шардлейк. Розгін

УДК 821.111(410)-312.4

C-31

Dissolution by C. J. Sansom

Copyright © C. J. Sansom 2003

Сенсом К. Дж.

C-31 Метью Шардлейк. Розгін / К. Дж. Сенсом ; пер. з англ. Олена Фешовець. — Львів : Видавництво «Апріорі», 2023. — 408 с.

ISBN 978-617-629-795-6

УДК 821.111(410)-312.4

The translation of this title was made possible with the help of the Publishing Scotland translation fund.

Переклад зроблено за підтримки Publishing Scotland translation fund.

Publishing Scotland

Автор карти Ігор Щуров

Переклад здійснено за виданням:

Dissolution by С. J. Sansom / Pan Books an imprint of Pan Macmillan, a division of Macmillan Publishers Limited Pan Macmillan,

20 New Wharf Road, London N1 9RR

Basingstoke and Oxford, 2011

All rights reserved

Усі права застережено

© Фешовець О., переклад, 2023

© Щуров І., карта, 2023

© Білінська М., обкладинка, 2023

© Видавництво «Апріорі», 2023

ISBN 978-617-629-795-6

Для спільноти письменників:

Джена, Люка, Мері, Майка Б., Майка Г.,

Роза, Вільяма й особливо Тоні, нашого

натхненника. Плавильний тигель.

І для Керолайн

Розділ перший

Я перебував у Сурреї в справах кабінету лорда Кромвеля, коли мені надійшов виклик. Землі ліквідованого монастиря були передані члену парламенту, на чию підтримку лорд Кромвель розраховував, але документи, що підтверджують право власності на деякі лісові угіддя, зникли. Знайти їх виявилося нескладно, і тоді я відгукнувся на запрошення члена парламенту провести кілька днів із його родиною. Перед поверненням до Лондона і виконанням своїх обов’язків я втішався коротким відпочинком, споглядаючи, як опадає останнє листя. У сера Стівена був новий цегляний будинок із чудовими пропорціями, і я запропонував господарю намалювати його дім; та до прибуття вершника встиг зробити лише кілька ескізів.

Молодий гонець вирушив із Вайтхолла пізно ввечері та прибув на світанку. Я відразу впізнав у ньому одного з особистих посланців лорда Кромвеля і з передчуттям тривоги розламав печатку міністра. У листі, підписаному секретарем Ґреєм, повідомлялося, що лорд Кромвель наказує мені негайно приїхати до Вестмінстера.

Колись перспектива зустрічі й розмови з моїм патроном, який тепер обіймав таку високу владну посаду, глибоко схвилювала б мене, але за цей останній рік я втомився; втомився від політики і судочинства, підлості людей і нескінченної плутанини їхніх хитрощів. І мене гнітило, що ім’я лорда Кромвеля, навіть більше ніж ім’я короля, тепер повсюдно наганяло страху. В Лондоні подейкували, що зграї жебраків розбігалися лише від звістки про його наближення. Не такий світ ми, молоді реформатори, мріяли створити, коли дискутували за тими нескінченними обідами у гостях один в одного. Колись ми з Еразмом[1] сподівалися, що віри й милосердя буде достатньо, аби владнати релігійні розбіжності між людьми. Однак тієї ранньої зими 1537 року дійшло до заколоту, щоразу більшої кількості страт і жадібної гризні за монастирські землі.

Восени дощило мало і дороги були ще в доброму стані, і хоч через своє каліцтво я не можу швидко їхати верхи, але до Саутварка добрався відразу після полудня. Провівши місяць у селі, Канцлер, мій старий добрий кінь, стривожився через шум і запахи, і я також. Під’їжджаючи до Лондонського мосту, я відвернув погляд від арки, де на довгих жердинах були настромлені голови страчених за зраду; чайки кружляли довкола і покльовували їх. Я завжди був бридливий, і навіть від ведмежих боїв не відчував утіхи.

Великий міст, як завжди, був переповнений людьми; багато хто з купців носив чорне в жалобі за королевою Джейн, яка два тижні тому померла від пологової гарячки. Купці закликали покупців до своїх крамниць на нижніх поверхах будинків, збудованих так щільно, що, здавалось, будь-якої миті вони можуть упасти в річку. На верхніх поверхах жінки знімали випрану білизну, бо темні хмари затягували небо із заходу. Вони пліткували і перегукувались одна з одною, і я, схильний до меланхолії, подумав про них, як про ворон, що каркають на високому дереві.

Я зітхнув, нагадуючи собі про обов’язки, які на мене чекають. Здебільшого за протекцією лорда Кромвеля у свої тридцять п’ять я мав успішну адвокатську практику і гарний новий будинок. І служити Кромвелю — означало служити задля Реформи[2], гідно в Божих очах; тоді я все ще вірив у це. І саме ця справа мала бути важливою, адже зазвичай завдання від нього надходили через Ґрея; верховного секретаря і головного вікарія — такі посади він тепер обіймав — я не бачив уже два роки. Я шарпнув віжки і скерував Канцлера до великого лондонського мурашника — крізь натовп мандрівників і купців, кишенькових злодіїв і майбутніх придворних.

Проїжджаючи повз Ладгейт-Хілл, я помітив прилавок, закладений яблуками і грушами, і, відчувши голод, спішився, щоб придбати кілька фруктів. Поки згодовував яблуко Канцлеру, мою увагу привернув натовп, близько тридцяти людей, що стояли на бічній вулиці, біля таверни, і схвильовано перешіптувались. Я припустив, що це якийсь схиблений підмайстер, який уявив себе пророком, начитавшись нового перекладу Біблії та мало що з нього зрозумівши. У такому разі йому краще остерігатися констебля.

Трохи осторонь від натовпу стояли один-двоє гарніше одягнених чоловіків, і серед них я впізнав Вільяма Пеппера, адвоката суду при Палаті розподілу майна, поруч із молодим чоловіком у вишуканому дублеті з розрізами. Зацікавившись, я спрямував до них Канцлера бруківкою, уникаючи стічної канави, наповненої сечею. Коли наблизився, Пеппер обернувся до мене.

— Ей, Шардлейку! Цього сезону мені бракувало вашої біганини по судах. Де ви пропадали? — він повернувся до свого супутника. — Дозвольте познайомити вас — Джонатан Мінтлінг, нещодавній випускник Колегії адвокатів і ще один щасливий новобранець у Палаті розподілу майна. Джонатане, представляю вам вельмишановного Метью Шардлейка, найкмітливішого горбаня в судах Англії.

Я вклонився молодикові, пропускаючи повз вуха нетактовну згадку Пеппера про моє каліцтво. Не так давно я взяв гору над ним у судовому процесі, адвокати ж — гострі на язик і завжди готові помститися.

— Що тут відбувається? — запитав я.

Пеппер засміявся.

— Там, у таверні, є жінка з якоюсь пташкою з Вест-Індії, яка, як кажуть, уміє балакати незгірше за англійця. Жінка її от-от винесе.

Вулиця вела вниз до таверни, тому, навіть попри свій низький