Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Відійдіть, — пронизливим голосом закричала стара. — Я винесла Табіту, але вона не заговорить, якщо ви штовхатиметеся.

— Послухаймо, як вона говорить! — вигукнув хтось.

— Заплатіть мені за клопіт! — сміливо крикнула стара карга. — Якщо кожен із вас кине Табіті по фартингу, вона заговорить!

— Цікаво, що це за хитрощі, — фиркнув Пеппер, проте разом з усіма кинув монету до підніжжя жердини.

Стара визбирала монети з багнюки, а тоді обернулася до птаха.

— Табіто, — гукнула вона, — скажи: «Боже, бережи короля Гаррі! Упокой душу бідної королеви Джейн!»

Птаха, здавалося, не звертала на неї уваги, переступаючи на лускатих лапках і не зводячи скляного погляду з натовпу. А потім раптом вигукнула голосом, дуже схожим на жіночий: «Боже, бережи короля Гаррі! Упокой душу бідної королеви Джейн!»

Ті, хто стояв попереду, мимоволі зробили крок назад, і, піднявши шквал рук, натовп перехрестився. Пеппер присвиснув.

— Що скажете про це, Шардлейку?

— Я не знаю. Якийсь обман.

— Ще раз, — обізвався хтось зі сміливіших.

— Більше!

— Табіто! Скажи: «Смерть папі! Смерть римському єпископу!»

— Смерть папі! Римському єпископу! Боже, бережи короля Гаррі!

Істота розправила крила, так що люди затамували подих від тривоги. Я зауважив, що крила були жорстоко обрізані на половину довжини; птах уже ніколи не полетить. Він зарив гачкуватий дзьоб у грудях і почав чиститися.

— Підійдіть завтра до собору Святого Павла, — крикнула карга, — і почуєте більше! Розкажіть усім, кого знаєте, що Табіта, балакучий птах з Індій, буде там о дванадцятій. Привезена з перуанського краю, де сотні цих птахів сидять і гомонять у великому місті-гнізді на деревах! — І на цих словах, затримавшись тільки для того, щоб підібрати ще кілька монет, стара взяла жердину і зникла в таверні, а птах дико махав зламаними крилами, щоб утримати рівновагу.

Натовп розходився, схвильовано перемовляючись. Я повів Канцлера вулицею, Пеппер зі своїм другом ішли поруч.

У Пеппера не було звичної зарозумілості.

— Я чув про багато чудес із країни Перу, яку завоювали іспанці. І завжди думав, що не можна сприймати за правду навіть половини байок з Індій, але оце — Діво Пресвята!

— Це обман, — сказав я. — Хіба ви не бачили очі цього птаха? У них не було розуміння. І те, як птах замовк, щоб почистити пір’я.

— Проте він говорив, сер, — сказав Мінтлінг. — Ми це чули.

— Можна говорити, нічого не розуміючи. От якщо птах просто відповідав на прохання старої карги, повторюючи її слова, так як собака приходить на поклик свого господаря? Я чув, сойки вміють робити щось таке.

Ми дійшли до кінця вулиці й зупинилися. Пеппер вишкірився.

— Ну це правда, що люди в церкві реагують на латинські ритуали священників, не розуміючи їх.

Я знизав плечима. Такі настрої щодо латинської меси ще не були ортодоксальними, і я не хотів втягуватися в суперечки про релігію.

Я відкланявся.

— Ну, боюсь, мушу вас покинути. У мене зустріч із лордом Кромвелем у Вестмінстері.

На юнака це справило враження, а Пеппер доклав зусиль, щоб здаватися байдужим. Тим часом я, з іронічною посмішкою, видерся на Канцлера і спрямував його до натовпу. Адвокати — найбільші пліткарі, яких Бог коли-небудь оселяв у цьому світі, а моїм справам не зашкодить, якщо Пеппер розпатякає в судах про мою особисту авдієнцію у головного секретаря. Проте я не довго втішався, бо коли виїхав на Фліт-стріт, перші великі краплі впали на курну дорогу, а коли проїжджав попід аркою Темпл-Бар, сильний дощ хльостав мені в обличчя від поривів різкого вітру. Я рухався назустріч грозі, піднявши каптур плаща і міцно притримуючи його рукою.

Допоки я доїхав до Вестмінстерського палацу, дощ уже лився суцільним потоком. На шляху мені зустрілося кілька вершників, згорблених у своїх плащах, як і я, і ми гукнули одне одному, що промокли до нитки.

Кілька років тому король покинув Вестмінстер, переїхавши до великого нового палацу у Вайтхоллі, і тепер у Вестмінстері розміщувалися переважно суди. Суд Палати розподілу Пеппера був новою установою, яку створили для управління майном невеликих монастирів, ліквідованих торік. Лорд Кромвель зі свитою чиновників, кількість яких різко зросла, мали у Вестмінстері власні кабінети, тож місце було велелюдним.

Зазвичай у внутрішньому дворі товклися вбрані в чорне адвокати, що дискутували про рукописи, а по тихих закутках сперечалися чи плели інтриги державні чиновники. Але сьогодні дощ загнав усіх у приміщення, і двір був майже порожній. Лише декілька заляпаних болотом, бідно вдягнених чоловіків стояли, з’юрмившись, біля дверей Палати: колишні монахи з ліквідованих монастирів приходили просити про мирські парафії, обіцяні королівським законом. Черговий чиновник, мабуть, кудись вийшов — можливо, це був шановний Мінтлінг. Один старий із гордим обличчям усе ще мав на собі габіт цистерціанця, і дощ скрапував із його каптура. Поява в цьому вбранні біля кабінетів лорда Кромвеля не пішла б йому на користь.

Зазвичай колишні монахи мали жалюгідний вигляд, але ця група з жахом на обличчях дивилася туди, де кілька перевізників розвантажували два великі вози і складали їхній вміст уздовж стін, лаючи воду, що заливала їм очі та роти. Спочатку мені здалося, що вони привезли дрова для камінів, але, зупинивши Канцлера, я побачив, що перевізники розвантажують засклені скриньки, дерев’яні й гіпсові статуї та великі дерев’яні хрести, пишно різьблені й декоровані. Це були реліквії та символи з розігнаних монастирів, з поклонінням яким усі ми, хто вірив у Реформу, прагнули покінчити. Вивезені зі своїх почесних місць і згромаджені під дощем, вони нарешті позбавлені влади. Я придушив раптовий напад жалю і похмуро кивнув до групки монахів, перш ніж спрямувати Канцлера попід внутрішню арку.

У конюшнях я старанно витерся рушником, що подав мені конюх, і пішов до палацу. Показав лист від лорда Кромвеля вартовому, який повів мене лабіринтом внутрішніх коридорів, високо піднявши відполірований до блиску спис.

Він провів мене через великі двері, де стояло ще двоє охоронців, і я опинився в довгому вузькому залі, яскраво освітленому свічками. Колись це був бенкетний зал, а тепер уздовж заповнений рядами столів, за якими клерки в чорному розбирали гори листів. Старший із них, гладкий коротун із засмальцьованими чорнилом пальцями, метушливо підбіг до мене.

— Мілорд Шардлейк? Ви рано