Читати книгу - "Безлюдні острови 4-5, Вальдемар Лисяк"

ВАЛЬДЕМАР ЛИСЯК

БЕЗЛЮДНІ ОСТРОВИ

Видавництво: Krajowa Agencja Wydawnicza, Kraków, ©1987

Переклав: Марченко Володимир Борисович, 2024

ОСТРІВ 4

ЛОНГВУД (СВЯТА ЄЛЕНА)

НАПОЛЕОН БОНАПАРТ

ЧЕТВЕРТИЙ

Адам Міцкевич:

"А життя його – праця праць,

А титул — народ народів,

А кров його — герої давнини;

Ім’я ж йому буде сорок і чотири".[1]

Юліуш Словацький:

".....................................Я вірю в ті сорок

Чотири... хоча я не знаю, що означає це число.

Але я вірю в це, як в догму... з відчаю".

"Чи то правда, що Бонапарта не існувало, лише Лисяк вигадав його, щоб заробити грошей?", – запитав першим Збігнєв Швєнх.

Це була правда, з цього я почав. І зробив це настільки ефективно, що радянський історик Альфред Манфред зітхнув у своїй біографії імператора: "І все ж викреслити ім'я Наполеона Бонапарта з історії неможливо". Дурнt lskj, але факт: відколи я придумав маленького корсиканця, видалити його, на жаль, неможливо...

Потім інший публіцист, літературознавець Станіслав Зєлінський, рецензуючи мій "Імперський пасьянс", поставив запитання:

"Ким був би Лисяк в наполеонівську епоху, яку роль він хотів би зіграти на великій сцені Ампіру? Навряд чи його влаштувала б посада анонімного статиста чи холодного спостерігача в шапці-невидимці. Тож Лисяк був би, може, шевалежером чи гренадером останнього каре, може, маршалом, міністром, королем? А може, Наполеон увійшов би в історію як мамлюк Рустам імператора Лисяка? Я не жартую".

Звідси вже було близько, все більш тепліше... Третій публіцист, Ян Збігнєв Слоєвський, загримів:

"Замість контркульту Наполеона починає проростати щось на кшталт культу Лисяка, який, контактуючи з Наполеоном, набрав манер, дещо наполеонівських. Я не проти культів, бо культ – це прояв чиєїсь причетності когось до чогось. Культ, навіть за звучанням і етимологією, споріднений з культурою, і культи насправді впливають на розвиток культури стимулюючим чином, на противагу індиферентизму та байдужості. Але якщо є культ, він повинен зустрітися з контркультом, тим часом це не так, насправді все навпаки. Лисяк справляє враження, що він все більше і дуже серйозно наполеонізується".

І попередив:

"Ситуація є грізною, бо треба пам'ятати, що більшість пацієнтів в шпиталях для нервово хворих – це Наполеони. Лисяк є всесторонньо здібний, так що шкода була б його втратити".

Запізно.

Так, я імператор! Ті, у сусідніх палатах, — шахраї, самозванці й божевільні, єдиний справжній Наполеон — це я! Я лежу і читаю свою останню біографію пера Каванни, епізоди в наступних номерах тижневика "Чарлі-Хебдо", які мені постачає лікар, керівник лікарні св. Єлени (він мені не подобається, тому що всправляє враження лицемірно добродушного зловмисника, одного з тих, хто нібито робить послуги, але насправді експлуатує, і таким він і є. Більш симпатичнішою я знаходжу медсестру, яка прикріплює електроди до різних частин тіла – пальц і в неї делікатні, як у Валевської). Каванна знущається над усім, тому цей лікар приніс мені її текст в надії, що я збожеволію, і знову зробив помилку. Каванна – ц е відпочинок:

"Коли Наполеон в'їжджав до захопленого міста, він вибирав найсвітлішу блондинку і питав свого ад'ютанта:

- Чи вона мене любить?

- Сір! Вона тебе обожнює!

- Ну добре! У мене вісімдесят три секунди.

Імператор спритно знімав підтяжки і, користуючись табуретом, шанобливо підсунутим йому ад’ютантом (о, ці німецькі ліжка завжди були такі високі!), накидався, як орел, на тремтячу білявку. На сімдесят п’ятій секунді він перервав диктувати Кодекс трьом секретаркам, які стенографували під ліжком. На сімдесят дев'ятій секунді він уже надягав підтяжки, щипав за вухо вірного Рустама, який міцно тримав красуню-аристократку за руки, та двох його кузенів, які тримали даму за ноги, і в супроводі улесливе бурчання імператорських маршалів, що стояли біля ліжка, щипав за вухо чоловіка дами, який підглядав у дірку для ключа, не знаючи, чи заслужив він орден Почесного легіону. Вскакував на коня й мчав галопом до якогось Маренго чи Аустерліца, щоб назбирати ще жменю лаврових листків для свого горщичка".

Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!.. Це справді дотепно, на відміну від тих серйозних монографій, якими історіографічні шахраї брешуть про моє та своє минуле. Принаймні Каванні не бракує здорового почуття гумору. Ось чому я сміюся, хоча багато людей у ​​моєму становищі плакали б до смерті. "Кожен дурень має достатньо дурості, щоб хвилюватися, - каже Бабель, - але тільки мудрі зі сміхом розривають завіси існування".

Шкода, що Чарлі Чаплін не зняв фільму "Наполеон". Він був моїм шанувальником, роками збирав мої реліквії, ревно зберігаючи їх у чотирьох скринях, блукав стежками мох воєнних к ампаній... Він готувався до цього фільму і часто про нього розповідав. Він повірив містифікаторам, які стверджували, що на острові Святої Єлени помер мій двійник, а сам вигадав ідею, що я помер у Парижі, тримаючи книгарню на Пон-де-Л'Альма. Фільм мав розпочатися сценою транспортування тіла двійника до склепу Палацу Інвалідів. Натовпи на вулицях були впевнені, що я лежу в труні. Американський журналіст Джеймс П. О'Доннелл згадує:

"Я перебив Чапліна на цьому місці, поставивши очевидне запитання:

- Так, так, але як це сприймає справжній Наполеон?

- Справжній Наполеон? О, знаєте, він дуже зайнятий у своєму кіоску, торгівля того дня йшла чудово. Як баржа з ​​процесією повільно пливе Сеною - тепер крупний план! – він бурмоче собі під ніс: Ці мої похорони мене зовсім виснажують!...".

Бунюелеві також не було дано зробити вже розпочатий ним фільм про мене " Le domaine enchanté", з якого, як відлуння, залишилася однойменна фреска в казино в Кнокке-ле-Зут, робота Магрітта, автора інтер'єру. Був лише час зняти сцени величного суду наді мною біля воріт раю:

Натовпи святих, як грецький хор, співали акт обвинувачення під акомпанемент Третьої "Героїчної" симфонії, яку Бетховен присвятив мені. Головну роль грав Марлон Брандо, великий, як Колос Родоський, з набитими жуйками щоками, що сидить у моєму мундирі на дерев'яному стільці, як на коні. Долоню тримав правильно у розстебнутому жилеті. Захищався сам. Він викликав у свідки найбільших поетів-романтиків першої половини ХІХ століття: Гете, Байрона, Міцкевича, Пушкіна та Словацького. Ті занадто розхвилювалися, як це роблять романтики, заважаючи процесу; він же залишався холодним - ритмічно рухав щелепою, і білі кульки жуйки час від часу вискакували з його рота.

Рене Магрітт, Le domaine enchanté (Зачаровані області) (фрагмент)

- Я відкриваю судове засідання, ми будемо судити життя