Читати книгу - "Безлюдні острови, розділ 8-3, Вальдемар Лисяк"

Вальдемар Лисяк – Безлюдні острови, глава 8-3

Ілюзії, загублені в обіймах ізраїльтянки зі спокусливими очима. Подивіться на цю єврейську вдову — ви дали б їй більше тридцяти років? Її треноване тіло нагадує силуети російських гімнасток, а обличчя - сінематографічна красуня з незвичайними рисами, білою, як сніг, шкірою, чорним, мов ебен, волоссям. Він занепокоєно гладить твою шию своїми довгими пальцями, як гітарист з Акапулько, який шукає натхнення, щоб зіграти мексиканську пісню перерізання горла.

"І Олофернові, командуючому ассирійської армії, було повідомлено, що сини Ізраїля готуються чинити опір (...) Олоферн наказав своїм військам наступати на Бетулію (...) І коли сини Ізраїля побачили їхню юрбу, вони впали на землю, посипали голови попелом і однодушно молилися, щоб Бог Ізраїлів виявив милосердя до свого народу (...) І сталося, коли Юдита, вдова, почула ці слова (. ..) І була вона дуже гарна на вигляд (...) Вона покликала свою служницю, і пішла до свого дому, і лягла, одягла волосяну сорочку, і скинула одяг свого вдівства, і обмила своє тіло. , і намазала себе добірним миром, і поклала волосся на своїй голові, і поклала корону на свою голову, і одягла свій весільний одяг, і взула свої капці, і взяла своїх служниць і лілеї, і сережки, і каблучки, і вона одяглася в усі шати (...) Господь помножив у ній цю красу, так що вона видалася всім незрівнянно прекрасною (...) Юдита, помолившись Господу, пройшла через ворота, вона і її слуга. І сталося, коли вона сходила з гори на сході сонця, ассирійські шпигуни зустріли її та й взяли її, кажучи: Куди ти йдеш? Вона відповіла: Я дочка євреїв; тому я втік від них, бо я знав, що це станеться, що вони будуть передані тобі на знищення, тому що вони зневажали тебе і не хотіли підкоритися, щоб знайти милосердя в очах твоїх. З цієї причини я подумав і сказав: Піду перед особою князя Олоферна, щоб розповісти йому їхні таємниці і показати, як він міг би їх здобути...» (-) І відвели її до намету Олоферна, оголосивши її. І коли вона з’явилася перед ним, Олоферн був негайно полонений її очима (...), серце Олоферна затремтіло, тому що він запалився хітью до неї (...) А коли настав вечір (...) Олоферн ліг спав на ліжку (...) І Юдита стояла біля ліжка (...) вона підійшла до жердини, яка була в узголів'ї його ліжка, і розв'язала шнур, який висів на ньому. І, притягнувши його, взяла його голову за волосся та й сказала: «Зміцни мене, Господи Боже, цієї години». І вона двічі вдарила його по шиї, і відтяла йому голову, і зняла його намет із стовпів, і кинула його тіло без голови. І через деякий час вона вийшла і дала голову Олоферна своїй слузі, і сказала їй покласти її до своєї сумки" (Старий Завіт, Книга Юдити).

Мертві вуста Олоферна випромінюють той самий голос, яким плаче голова ханаанського вождя і правителя Сісари - голос, посилений концентрацією всіх звуків у вузькому просторі намету. Яхель, дочка Ізраїлю, запросила Сісару під свій намет. Її тінь біля підніжжя безголової статуї здається наймолодшою. Тобі відомі ті обличчя, чий час зупинився між дитинством і повною зрілістю, які поки що несуть лише код своєї статі, і напівдівчачі-напівжіночі силуети, навколо яких уже вимальовуються спини, груди, животи, лона, стегна і сідниці, які збуджують пристрасті чоловіків . Треба бути дуже рутинним, щоб здогадатися, що в скринях цих німф точиться битва ганебних страхів, романтичних ідеалів, куртизанських прагнень і холодної жорстокості, які розірвуть усіх, кого захочуть розірвати, залишаючи рожеві ілюзії на криваві шматки. Треба бути обережним.

"Тож Яхель вибігла назустріч Сісарі, і вона сказала йому: "Заходь до мене, пане, заходь…". І коли він увійшов до її намету, і він був покритий її плащем... Яхель, дружина Хабера, взяла наметовий цвях, і взявши разом молоток, вона увійшла таємно та мовчки, і приклала цвях до скроні його голови, і вдарила по ньому молотком, і загнала його в його мозок, аж до землі, і він, з’єднавшись свій сон зі смертю, припинився і помер" (Старий Завіт, Книга Суддів). Сталося це в ХІІ столітті до нашої ери.

Навіть вчинок Юдіти викликав сумніви з моральної точки зору серед коментаторів Біблії, і тому вчинок Яхель, дружини глави клану кенітів, що дружив з Сісарою, мав викликати ще більші сумніви. "Здається, що Яхель не мала наміру вбивати його, коли запросила Сісару до свого намету, – пише ксьондз професор Станіслав Стись. – Саме вбивство, як і порушення закону гостинності та недотримання слова, звісно, ​​заслуговують засудження, але треба визнати, що Яхель діяла в добрій вірі...".

Згідно з тією вірою, пізніше записаною у Талмуді, ханаанець був не людиною, а "гоєм" (іноземцем) і "нухром" (чужим), як ассірієць, перс, мідянин, ідумеянин та інші.

"Ви – люди, а решта народів – скотиняки, душі якого не від Бога, тому їх можна назвати лише свинями, хоч вони мають людську подобу" – говорить святе писання. "Я людина, тому я не можу одружитися на скотині", - каже Бен-Сура, коли Навуходоносор хоче віддати йому свою дочку за жінку. У натхненній тріумфальній пісні пророчиця Девора, яку називають матір’ю Ізраїлю, благословляє Яхель:

"Благословенна між жінками Яхель, дружина Габера сінеянина, і благословенна вона в своєму наметі (...) Вона потягнулася лівою рукою до цвяха, а правою до ковальського молота, і вдарила Сісару, шукаючи місце в голові для рани і пророблення гострого отвору на скроні. Він упав між її ніг, зупинився і помер; він упав перед її ногами і лежав бездушний і нещасний. Виглядаючи у вікно, вила його матір"...

І чи не каже друга книга Мойсея (Вихід): "Якщо хто вб’є свого ближнього з умислом і влаштує зрадливу засідку, то відсічеш його від мого жертовника, щоб вмер він"! Бог не сказав Мойсею нічого про звільнення від цього закону євреїв, які вбивали язичницьких "скотиняк" ні про жінок, які вбивали чоловіків.