Читати книгу - "Уяви, що ти мій, Алекса Адлер"

Події по часу відбуваються в паралелі з першими розділами «Полум’я сердець»

− Інсай Наксар, дозвольте доповісти. Термінова інформація від розвідки, − схиляється в шанобливому поклоні літній дагрієць перед моїм колишнім господарем.

− Звідки? – майже байдуже цікавиться він.

− З імперії Аша-Ірон, інсай.

− Доповідай, − змахує Наксар рукою.

Відвернувшись від слуги, він відсторонено дивиться в оглядове вікно свого міжзорянника. Однак слухаючи новину про те, що в імперію повернувся голова Дому Бронзових на-агарів і спадкоємець однієї з молодших гілок Імператорського Дому, крескомадор Кер-рот, тобто одразу два особисті вороги інсая, котрі не так давно викрали його наречену і ще дещо дуже цінне, Наксар стискає щелепи.

− Коли вони прибули? Племінниця імператриці була з ними? – цікавиться холодно.

− Цього нам поки що не вдалося дізнатися, інсай. Ходять чутки, що в імператорському палаці гостять якісь землянки, але хто саме, у нас поки що немає точної інформації.

− Дізнайтеся, − наказує твердо моя честолюбна спокуса.

− Буде зроблено, інсай, − кланяється слуга і тихцем йде геть.

А власник міжзоряника і фактичний правитель Республіки Дагра залишається один. Йому так здається.

Ковзнувши невидимою примарою ближче, я застигаю прямо перед ним. Роздивляюся напружене красиве обличчя, різкі, але привабливі риси, ці капризні, міцно стиснені губи… Як би мені хотілося їх поцілувати. Вкусити. Змусити його цілувати мене. Гадаю, мені б сподобалося, якби цей норовливий красень схилився переді мною і цілував мої ноги. Якби гарно поводився, я б винагородила його, дозволивши спробувати мене на смак в іншому місці.

Якби він був мій. Якби я була жива…

З губ зривається тихий видих. Повітря вже давно не потрібне мені для підтримання існування. Але вдаючи, що дихаю, тримаючись за свої старі звички, я хоч так можу обманути себе ілюзією власної матеріальності.

Вкотре замислившись про прикрості буття, я навіть не одразу помічаю, що об’єкт мого інтересу завмер і насторожено прислухається до чогось.

− Хто тут? – несподівано питає він. Звісно, дуже грізно й суворо.

Невже почув мене? Чи… відчув?

Закусивши губу, підпливаю до нього ближче.

М-м-м, скільки разів я отак дивилася в це обличчя з того дня, як цей властолюбець викрав моє серце. В буквальному сенсі слова. Вивідавши древню легенду про колись давно загиблу цивілізацію і її останню правительку, чиє серце може дати безмежну силу, він не став вагатися й одразу вирушив на пошуки. Подолавши безліч перешкод, пожертвувавши життями безлічі своїх вояків, Наксар здобув бажане. Викрав моє немертве серце з гробниці й отримав повну владу наді мною. Став моїм господарем. Змусив служити йому і виконувати його забаганки. Вбивати для нього.

О, як же я мріяла, щоб ми помінялися ролями.

Моє бажання здійснилося тільки наполовину. Мені дійсно вдалося звільнитися, уклавши союз з іншою полонянкою цього гонорового красунчика. І ціла низка подій призвела до того, що мою ментальну сутність, мою душу, відірвало від мого тіла і серця, знову захованих в древній гробниці. Я втратила свою силу. Зате… тепер я вільно можу переміщатися куди забажаю, на будь-які відстані, і ніщо мене не обмежує. Майже ніщо. Заради експерименту я спробувала проникнути за деякі щити, просочені силою мого божественного брата Абсолюта і нічого не вийшло. Шкода. Та я знайду інші способи довідатися його таємниці.

А поки що…

Ну як було втриматися і не відвідати свого колишнього поневолювача? Він же, зараза, такий… такий звабливий.  Особливо, коли я уявляю, як солодко було б змусити його мені коритися.

− Я відчуваю, що ти тут, − повідомляє Наксар. Повернувши собі самоконтроль, він чіпляє на обличчя маску незворушності. Мружиться задумливо: – Татума-Кея, це ти?

Воу, він аж настільки добре мене відчуває? Чи просто вгадав?

Закусивши губу, тягнуся до його обличчя. Проводжу пальцями по суворо стиснутих губах. Відчує, чи ні?

Чорні очі широко розплющуються, а сам він здивовано здригається. Відчув таки.

− Що ти від мене хочеш? – гарчить тихо. – Помститися прийшла?

− Боїшся моєї помсти? – муркочу вкрадливо.

Наксар різко вдихає і напружується ще сильніше.

Ах. Так. Він же не знає, що я більше не маю сили.

Як… цікаво. І нестерпно заманливо.

Сама не знаю, чому ніколи йому не показувалася. Чому завжди лише розмовляла. Не знаю, що саме боялася побачити в цих чорних очах. Чи може, що боялася не побачити.

В цю мить ніщо з цього не має жодного значення. Я поклала все своє життя й те, що наступило після, на служіння батьку, на те, щоб виконати місію, для якої він мене створив. Щоб потім дізнатися, що все це було може й не дарма, проте… я не впоралась. Який сенс тепер в моєму існуванні? Жодного?

Тож чому хоч раз не дозволити собі щось просто тому, що мені так хочеться?

А хочу я в цю мить Наксара. Якщо не фізично…

Відпливши на крок, надаю собі тієї візуальної форми, яку пам’ятаю з власних відображень.

Чорні очі мого колишнього поневолювача широко розплющуються, коли він бачить мене. Я хижо всміхаюся у відповідь, даючи йому час роздивитися все як слід.

Дагрійці доволі схожі на мій народ за зовнішністю. Тільки шкіра яскраво-синя, тоді як моя колись мала темний, майже чорний відтінок синього. На ній дуже гарно виділялися візерунки обрядових татуювань. За життя мене вважали красунею. Схоже, Наксару теж подобається те, що він бачить. Он як ніздрі тріпочуть. Шкода, що живого запаху я більше не маю і не можу відчути запах привабливого самця.

− Ти не відповів, нахабне хлопчисько, − нагадую йому про своє запитання.

− Ні, я не боюся, − бурмоче він, продовжуючи на мене витріщатися. В чорних очах загоряються вогники. – Це твій справжній вигляд?

− Колись був, − всміхаюся кутиком губ.

− Ти прекрасна. Як я і думав, − дивиться мені в очі Наксар.