Читати книгу - "Коли починається дощ , Майя Молчанова"

Якщо в усіх випадковостях бачити прояв долі, не вдасться зробити і кроку.

Еріх Марія Ремарк

День перший.

Все почалося з дощу. З невеликих крапель, що залишилися на даху мікроавтобусу, та молочного туману, який обертав кам'яні силуети міста. Навислі над дахами та кронами хмари, здавалося, проковтнули бліде сонце, відтепер лише зрідка пропускаючи крізь свої міцні обійми тонкі сяючі промені. Дивлячись у вікно, було важко уявити, що цей похмурий день позначається в календарі як літній.

Прогноз погоди помиляється один раз, але щодня… У старому жарті, як завжди, виявилося занадто багато правди. І все-ж-таки, навіть якби вулиці раптом занесло сніговими кучугурами, я ніколи не відмовилася б від довгоочікуваної подорожі.

Нехай прогнози брешуть, але природа не має негоди, якщо в мене нарешті (ура, я дочекалася і навіть не зійшла з розуму), почалася відпустка!

Напевно, багато хто зрозуміє моє бажання, хоча б раз на рік, втекти в якусь глухомань де немає людей, а зорі вночі сяють так яскраво, що здається, ніби ти на іншій планеті.

Та що там раз на рік, я б не відмовилася змінити цю пропорцію у зворотному напрямку, якби мені платили за відпочинок. Але, на жаль, зарплата нараховується виключно за працю. Часто нервову, часом ще й невдячну. Більше того, це стосується, будь-якої професії.

Але не будемо про сумне. В ранковому місті, яке тільки-но почало розплющувати очі-вікна, наш маленький мікроавтобус, наповнений сонними похмурими обличчями, повільно, але впевнено наближався до своєї мети. От з-за будівель з'явився шпиль вокзалу, і моє серце радісно заколотилося в очікуванні. Море, я вже йду до тебе!

І  прошу вас помітити, я маю на увазі солоні прозорі сині води, оточені золотистими піщаними пляжами, а не калюжі в окантовці сірого асфальту та бензинового потоку під ногами.

Але це все нічого - подумки повторюю я, тягнучи за собою валізу, яка сердито стукає колесами по бруківці. Дрібні камінці відскакують  болісно впиваючись у мої голі ноги, великі холодні краплі дощу збігають по щоках, а особливо неприємні ще й за спину.

Ні, це ще не дощ, це лише увертюра майбутньої грози, і поки що щільна куртка добре захищає мене, навіть враховуючи відсутність парасольки. Але все-таки іноді звідкись з’являється думка, що хтось там у зверху поставив собі за мету зіпсувати мої сім днів щастя.

Вкотре я прибираю розкидане вітром волосся з очей і, натягнувши капюшон, похмуро поглядаю на сходи. Дощ посилюється, настрій швидко погіршується, але я вперто беру ручку і тягну свій багаж вгору. Туди, де на мене чекає верхня полиця у плацкарті.

Восьмий вагон, 6:40 - дім. Восьмий вагон, 5:30 - море ... - повторюю я подумки, рахуючи кроки і намагаючись думати про що завгодно, крім того, навіщо мені стільки речей. Напевно, ще двадцять кроків, і я вирішу, що паспорта та купальника було достатньо для цієї поїздки.

Море, море, море… Чому ж досі не винайшли телепорти, які б вели на золоті пляжі біля твоїх берегів! Або та й ну їх ці телепорти. Я дістанусь і так. Дійду, доповзу, зможу! А ось парасольки дійсно бракує. Але саме її я і забула вдома.

"Тримай", - раптово чується позаду чоловічий голос. Чорна парасолька опиняється в моїй руці, і я автоматично стискаю її у долоні, доки з іншої моєї руки зникає валіза. Моя валіза! Обурене, трохи ошелешене, "Гей!" я промовляю разом із дивовижним усвідомленням того, що мені допомагають ...

Невже я здаюся настільки нещасною збоку? Хоча, якщо чоловік попереду, швидким кроком піднімається по сходах з такою легкістю, ніби моя валіза (яку мені було так важко перетягнути, до речі!), це просто дамська сумочка, то байдуже. Схаменувшись, я зручніше перехоплюю парасольку і намагаюся наздогнати свого помічника, вже починаючи відчувати себе трохи незручно через те, що незнайомець мокне під дощем, поки я розмірковую над життям.

І все одно наздоганяю лише під навісом станції. Закриваю парасольку і віддаю хлопцю, який вже поставив мою валізу на рельєфну сіру плитку і тепер зацікавлено розглядав мене. Уявляю, яка картина йому відкрилася ...

-  Дуже дякую! - кажу, трохи перевівши подих, і він здивовано дивиться на мене, ніби жодного разу не зустрічав у своєму житті настільки щирої вдячності.

-  Нема за що. Куди Вам далі?

- Третя платформа. А Вам?

- Теж. Ходімо?

Він знову, ніби так і повинно бути, підіймає мою валізу, і я з вдячною посмішкою йду попереду, відкриваючи двері. Є ще у світі добрі люди!

Йдемо ми мовчки. Незважаючи на ранній час, людей доволі багато, і я боюся загубити свого рятівника в цьому натовпі, тому тримаюсь поруч. На стінах майорять табло з нескінченними числами та назвами міст, під стелею тунелю - знаки з номерами платформи. Вкотре піднімаюсь сходами, дивлячись на фігуру попереду, і намагаюся викинути з голови усілякі нісенітниці, що кожного разу неминуче повертаються.

Ну, яка мені різниця: одружений він чи ні, куди їде, як його звати? Або, шедевр: "Якого кольору його очі сірі чи зелені?" Ми бачимо один одного, швидше за все, вперше і востаннє ...