Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Емі Гармон

Що знає вітер

Рушаймо вперед, мої казкарі,

Хай серце здобуде все те, що надовго,

І страху не знає. Усе існує, усе правдиво,

А земля — лиш купка пороху під ногами.

В. Б. Єйтс

Відгуки про «Що знає вітер»

Нечасто знаходжу таку книжку, якої не можу відкласти, але «Що знає вітер» я просто проковтнула. Вона чарівна, атмосферна й захоплива; ця книжка довго вас не полишатиме.

Ріс Бовен, авторка бестселерів New York Times і книжок № 1 для Kindle — The Tuscan Child («Тосканська дитина»), In Farleigh Field («На полі Фарлі»), а також романів із серії Royal Spyness («Її шпигунська високість»)

Емі Гармон оживлює трагічну й захопливу історичну епоху щемкою оповіддю про кохання, що долає час і океани. Ця книжка, вправно витворена довкола яскраво зображених історичних подій і осіб, легко читається й не відпускає до кінця.

Гелен Браян, авторка міжнародних бестселерів War Brides («Воєнні наречені»), The Sisterhood («Сестринство») і The Valley («Долина»)

Інші книжки Емі Гармон

Підліткова література та любовно-фантастичні романи «Slow Dance in Purgatory» («Повільний танець у чистилищі») «Prom Night in Purgatory» («Випускний вечір у чистилищі»)

Натхненні любовні романи «A Different Blue» («Інша блакить»)

«Running Barefoot» («Біг босоніж»)

«Making Faces» («Зміна облич»)

«Infinity + One» («Нескінченність + один») «The Law of Moses» («Закон Мойсея»)

«The Song of David» («Пісня Давида»)

«The Smallest Part» («Найменша дрібничка»)

Історичні романи

«From Sand and Ash» («Із піску й попелу»)

Романтичне фентезі

«The Bird and the Sword» («Птаха і меч») «The Queen and the Cure» («Королева і зцілення»)

Моїй прапрабабусі Енн Ґаллагер Сміт

Пролог

Листопад 1976 року

— Дідусю, розкажи мені про свою маму.

Він мовчки пригладив мені волосся, і на одну довгу мить я вирішила, що дідусь мене не почув.

— Вона була гарна. Волосся мала темне, а очі — зелені, достоту як у тебе.

— Ти за нею сумуєш?

Із кутиків очей у мене потекли сльози, і його плече під моєю щокою намокло. Я відчайдушно сумувала за матір’ю.

— Уже ні, — заспокоїв мене дідусь.

— Чому?

Раптом я розсердилася на нього. Як він міг отак її зрадити?! Він був зобов’язаний за нею сумувати.

— Тому що вона досі зі мною.

Від цього я гірко заплакала.

— Тихіше, Енні. Заспокойся. Годі. Ти не зможеш почути, якщо плакатимеш.

— Що почути? — Я глитнула, злегка відволікшись від свого болю.

— Вітер. Він співає.

Я пожвавішала і трохи підвела голову, намагаючись почути те, що чув мій дідусь.

— Не чую ніякої пісні, — мовила я.

— Прислухайся уважніше. Може, він співає для тебе.

Вітер квилив і кудись квапився, тиснучи на вікно моєї спальні.

— Я чую вітер, — зізналася, дозволяючи його звукам заспокоїти себе. — Але пісня в нього не дуже приємна. Вона більше схожа на крик.

— Може, вітер намагається привернути твою увагу. Може, він має сказати щось дуже важливе, — пробурмотів дідусь.

— Він не хоче, щоб я журилася? — припустила я.

— Так. Саме так. Я теж дуже журився, як був маленький, десь такий, як ти, а дехто сказав мені, що все буде гаразд, бо вітер уже знає.

— Уже знає що? — здивувалася я.

Дідусь теплим і водночас розкотистим голосом проспівав рядок із пісні, якої я ніколи не чула.

— Ні вітер, ні прибій не зміг забуть його…

Нараз він перестав співати, наче не знав, як там далі.

— Забути кого? — не вгавала я.

— Усякого, хто коли-небудь жив. Вітер і вода вже знають, — тихо промовив він.

— Що знають?

— Усе. Вітер, що його ти чуєш, віяв завжди. Дощ, який падає, завжди той самий. Ще раз і ще, знов і знову, ніби по велетенському колу. Вітер і хвилі існували від початку часів. Каміння й зорі — також. Але каміння не розмовляє, а зорі надто далеко, щоб розповісти нам, що вони знають.

— Вони нас не бачать.

— Ні. Мабуть, ні. Але вітер і вода знають усі таємниці Землі. Вони бачили й чули все, що коли-небудь було сказано чи зроблено. А якщо ти прислухаєшся, вони розкажуть тобі всі історії та проспівають усі пісні. Історії всіх, хто колись жив на світі. Мільйонів і мільйонів життів. Мільйони й мільйони історій.

— А мою історію вони знають? — приголомшено запитала я.

— Так, — прошепотів він із зітханням і, всміхнувшись, поглянув на моє зведене до нього обличчя.

— І твою теж?

— О так. Енні, дівчинко, наші історії пов’язані між собою. Твоя історія особлива. Можливо, щоб її розповісти, знадобиться все життя. І твоє життя, і моє.

Розділ 1

Ефемера

Не жалкуй, —

озвався він, — що ми знебулись. Далі

нові кохання ждуть. Спішім до них.

Бо перед нами — вічність. Наші душі —

кохання вічне — й вічне розставання[1].

В. Б. Єйтс

Червень 2001 року

Кажуть, Ірландія побудована на своїх історіях. Фейрі[2] та фольклорні оповідки населяли Ірландію з давніх-давен, давніше, ніж англійці чи навіть Патрік[3] і парохи. Мій дід, Оїн Ґаллагер (вимовляється «ҐаллаГЕР», а не «ҐаллаҐЕР»), цінував історії понад усе й навчив мене того самого, бо тільки в легендах та переказах ми не даємо відійти в небуття нашим предкам, своїй культурі та історії. Ми обертаємо спогади на історії, а якщо не робимо цього, то втрачаємо їх. Зникають історії — зникають і люди.

Ще з дитинства я опинилася в полоні минулого, і мені хотілося знати історії людей, які жили до мене. Можливо, цьому сприяло моє раннє знайомство зі смертю та втратами, але я знала, що мене колись теж не стане і ніхто не пам’ятатиме, що я взагалі жила на світі. Світ забуде. Піде далі, звільнившись від тих, хто був раніше, скинувши із себе старе заради нового. Трагізм усього цього був для мене нестерпний — трагізм того, що життя починається і закінчується, але ніхто цього не пам’ятає.

Оїн народився у графстві Літрім 1915 року, за дев’ять місяців до уславленого Великоднього повстання, що назавжди змінило Ірландію[4]. Його батьки (мої прабабуся та прадідусь) загинули під час того повстання, й Оїн осиротів, не знавши жодного з них. Цим ми з дідом були подібні: обоє осиротіли малими; його втрата увірвалася в мою, моя втрата стала його. Мої батьки померли, коли мені було всього шість років. Я була маленькою дівчинкою з неповоротким