Читати книгу - "Знання — сила, або Рятуйте дракона!, Аграфена Осіння"

Чудовий сьогодні ранок! Фіона відчинила обидві стулки вікна і радісно зітхнула. Вид чарівного пейзажу, що розкинувся перед нею з висоти майже пташиного польоту, тішив око яскравою зеленню.

Симпатичні маленькі будиночки виблискували білими стінами, даруючи справжнє задоволення душі. А перспективи, що тепер відкривалися перед нею, окриляли її райдужною надією.

Фіона впевнено просувалась до своєї мети! Вона стала відомою та поважною у, хоча й поки що вузьких, наукових колах.

– Я змогла! Я майже довела своєму батькові, що можу сама вирішувати свою долю, – вигукнула дівчина вороні, що пролітала повз будівлю. Та навіть пригальмувала від несподіванки, поплескавши крилами на місці, і кинула несхвальний погляд своїм блискучим оком на порушницю її планів. Потім полетіла далі.

Фіона ніколи не втрачала надії, але тепер, коли її статтю надрукували в найвідомішому столичному журналі "Столиця прогресивна", то відчула справжній підйом. Вона і зараз більш-менш впевнена у своєму майбутньому, а після того, як вся столиця дізналася про її таланти наставника, знайти місце в престижному навчальному закладі Незарії стане для неї зовсім легко. Не будемо згадувати, що свій заробіток за пів року їй довелося витратити на хабар редактору журналу. Головне – результат.

До кінця трирічного терміну, який їй дав батько, залишилося менш як рік. Цей час був призначений для того, щоб вона погуляла, спробувала зробити з себе вчену пані, перебісилася, а потім повернулася до батька на уклін. Щоб той сплавив її заміж, як давно погрожував. Тоді татусь збирався прилаштувати свою молодшу дочку, двадцяти літ від народження, не за когось пристойного, а за старого, вісімдесятирічного сморчка.

Але непокірна дочка зовсім не збиралася повертатися на уклін. Вона не для того влаштовувала два тижні істерики, щоб зараз втратити свою свободу вибору. Коли батько майже оглух від її завивань, він у серцях закричав:

– Гаразд! Я дозволяю тобі вийти заміж за кого хочеш і коли хочеш.

Не встигла Фіона зрадіти, як він продовжив:

– Даю тобі три роки. За цей час ти маєш домогтися хоч якогось становища в суспільстві та стати фінансово забезпеченою.

– Поклянися, – дівчина вирішила кувати залізо поки воно гаряче. Доки ще батько не схаменувся. Він дуже непоганий маг і може, як кажуть, придумати як передумати. А за три роки вона може зробити ого-го скільки! Тим більше у неї є слабкий ментальний дар.

– Клянусь! – уже гарчав її батько. – Клянуся, що три роки не примушуватиму свою дочку виконувати мої накази чи прохання. За цей час вона має стати незалежною та фінансово забезпеченою, без допомоги подруг, родичів та інших жалісливих знайомих та незнайомців. Жодних подарунків від чоловіків, або вдячних підношень. Або вона всього досягне сама, або я розпоряджуся її подальшою долею. Хай буде так!

Сяйнула блискавка і гримнув грім, а Фіона приголомшено витріщилася на батька. Якось не так вона уявляла собі цей договір.

– Зароблятимеш тільки своєю працею і не інакше, – прошипів батько, простягаючи доньці ланцюжок зі схожим на краплю кулоном.

– Навіщо це? – підозріло глянула дівчина на блискучу прикрасу.

– Одягай, він перенесе тебе до одного з віддалених міст. Якщо все ж таки вирішиш, що краще виконати волю батька – стисни кулон у руці.

Не встигла Фіона усвідомити, що відбувається, як в руках опинився саквояж, кулон ліг на груди, а ззаду на шиї защепився замочок ланцюжка.

Як жила дівчина весь цей час, вона навіть згадувати не хотіла. Робити вона мало що вміла. Спочатку нянька, потім гувернантка, далі – вчителька молодших класів, благо дар допоміг їй переконати директорку школи у втраті необхідних документів. І набагато пізніше – викладач фраморської мови, яку вона знала досконало, у вищій школі. Тепер уже чесно. Папір, що дає таке право, вона мала. Навіть за підписом самого короля Фраморії, який вшановував подібними грамотами особливо обдаровану молодь. А Фіона Найрона була дуже талановита у вивченні мов.

Тільки ось у чому проблема – бісів кулон перекинув її не в інше місто, як їй обіцяли, а в Імперію Драконів.

– Так, – бурмотіла майбутня зірка педагогіки, приміряючи перед дзеркалом великі окуляри, – чудово. Виглядає солідно та серйозно.

Раптом задзвонив дзвінок у двері. Дівчина поправила окуляри та пішла відкривати. На порозі стояв високий чорнявий чоловік з широкими плечима, одягнений у чорне, мов ворон.

– Доброго дня, – незадоволено кинув “ворон”. – Я – Магнус, радник голови клану Північних Драконів. Прийшов по вас.

– У сенсі?

– У сенсі, що ви його вчитимете.

– Кого?

– Ходімо, я сказав.

Через пів години, сидячи за величезним столом в просторій і багатій вітальні, відвідувачка, затамувавши подих, розглядала двох особин драконячого світу. І яких особин!

Перший був високий і стрункий, наче вирізьблений з мармуру, з різкими, правильними рисами обличчя. Його волосся, чорне як воронові крила, трохи хвилясте, обрамляло обличчя, підкреслюючи гордовитий вигин брів і хижий розріз очей, кольору темного шоколаду. Очі, холодні й проникливі, здавалося, могли читати думки, змушуючи людей почуватися невпевнено. Ніс прямий і вузький, з ледь помітним вигином, підкреслював тонку лінію губ, які, здавалося, були створені для насмішок.

Його одяг був бездоганним, виготовленим із дорогих матеріалів, і випромінював елегантність, яка свідчила про його багатство та статус. Він був ідеально поголений, з легким, майже невидимим ароматом дорогого одеколону.

Але вся ця краса була тільки зовнішнім блиском. Його зарозумілість була холодною і неприступною, як щит, що затримує будь-які емоції, окрім зневаги. Він дивився на світ зверхньо, вважаючи себе вищим за всіх інших. Його посмішка була гордовитою, як блиск крижаного клинка.

І ось цей чоловік зарозуміло оглянув гостю з ніг до голови і проголосив:

– Фіона Найрона, у тебе є два місяці, щоб навчити мого сина фраморської мови.