Читати книгу - "За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна"

Холодно... Як же холодно... Душевний холод завжди найсильніший. Його неможливо зігріти вогнем або витравити силою. Від нього нікуди не втечеш і не сховаєшся, навіть у найзахищенішому місці. Минув рік, а мені все так само боляче. "Сильні не плачуть", — сказав би він. "Сильні борються і перемагають", — з усмішкою відповіла б я на нашу ритуальну фразу.

По щоці скотилася самотня зрадниця. Глибоко зітхнувши, я витерла сльозу і піднялася з колін.

— Я не підведу тебе, батьку, — поцілувавши два пальці, я приклала їх до узголів'я пам'ятника. — Обіцяю.

На душі було порожньо. Відстороненим поглядом я дивилася, як тихо і планомірно стікають самотні краплі по каррарському мармуру. Його смерть стала несподіванкою і багато чого змінила в моєму житті.

Сумно посміхнувшись, розвернулася до мами. Для неї я підготувала особливий подарунок — оберемок улюблених білих троянд. Вони були такими ж чистими, як моя пам'ять про неї. З роками її образ стерся з пам'яті, залишивши лише нечіткі спогади: ніжні руки, ласкава колискова... Але щоразу, коли я зазнаю невдач або мені боляче, я згадую про неї. Це додає мені сил і вселяє надію, що все буде добре.

Мені було п'ять, коли це сталося. Дорогою до ресторану, де ми збиралися святкувати мою чергову перемогу в музичному конкурсі, на зустрічну смугу на шаленій швидкості вилетів чорний Бентлі. Шофер і мама загинули миттєво. Мене врятувало лише диво і надійне дитяче крісло. Так вирішили лікарі. Одиниці ж знали справжню причину. Того дня я вперше побачила Нитки. Чорні, що огорнули рідних, і золоті, що захистили мене.

Усі ми складаємося з особливих Ниток, а ті, своєю чергою, формують уже більш складні Візерунки, або, як їх ще називаю, — Малюнки. Вони відображають усі наші життєві процеси: як фізичні, так і духовні. З того пам'ятного вечора людське тіло перестало бути для мене загадкою.

Аварія розділила моє життя на "до" і "після". Тепер замість казок я слухала лекції відомих професорів, замість занять скрипкою — довгі години в операційній, замість мультиків — медитації. Єдиною, для кого я все ще залишалася просто дитиною, була мила кухарка Емма. Як зараз пам'ятаю її неосяжних розмірів талію і таке ж величезне серце. Вона регулярно годувала мене смаколиками, оточувала турботою і завжди сварилася з батьком, коли той приносив мене додому непритомною.

Батько... Збожеволівши від горя, батько вимагав від мене максимального результату в усьому. У дитинстві, зізнаюся, тихо ненавиділа його і вважала людиною, яка зруйнувала моє дитинство. Адже генієм недостатньо народитися, цей дар потрібно розвивати, підтримувати та постійно покращувати результати. Найчастіше, це дається не тільки потом й сльозами, а й кров'ю. Шкода тільки, що Мій час ніхто ніколи мені уже не поверне.

"Це місце навіює надзвичайно сумні думки", — я втомлено усміхнулася і вийшла за огорожу.

Холодні пориви вітру тріпали мою насилу укладену зачіску, забиралися під спідницю брендової чорної сукні. Це місце не відпускало мене. Ще довго я стояла під старим розлогим дубом і слухала шум стихії. Смішно, що ми по-справжньому починаємо цінувати близьких тільки тоді, коли усвідомлюємо їхню втрату. Вражає, скільки слів так і залишається несказаними.

Черговий порив вітру приніс сильний запах озону. Наближалася гроза. Підхопивши свої речі, я попрощалася з батьками та заспішила додому. Але не встигла пройти й половину стежки, як після хвилинного затишшя на мене несподівано наринула злива. Парасолька, на жаль, виявилася слабким захистом, і битву зі стихією очевидно програвала.

Поспішаючи мокрою вулицею, помітила одну доволі милу кав'ярню, в якій і вирішила перечекати негоду. Штовхнувши плечем скляні двері, почула передзвін дзвіночка, а потім буквально потонула в фантастичному ароматі свіжоспеченої випічки. Такий звабливий і солодкий він обволікав, здавалося, з усіх боків. За мить до нього приєднався й аромат свіжозмеленої кави. М-м-м, божественне поєднання! Мимоволі губи стали посміхатися.

Заклад дійсно виявився затишним, просторим, обставлений стильними й сучасними меблями. Через негоду тут панувала приємна напівтемрява: світло від великих панорамних вікон створювало особливу таємничу атмосферу. Відвідувачів було напрочуд мало. Підійшовши до усміхненої співробітниці, я замовила великий кухоль капучино й ароматну булочку з корицею. Увагу привернув затишний столик біля зеленої стіни з мохом; присіла в гарне плетене крісло й одразу ж розслаблено відкинулася на його спинку. Як же я втомилася! Шум дощу і свіжий вітерець із настіж відчиненої тераси діяли заспокійливо.

Дзвінок на смартфоні вирвав мене з напівсонного стану.

— Слухаю.

— Дзвонили партнери! Вони погодилися підписати договір з усіма правками! — мій помічник Даніель, як і завжди, коли був схвильований, пропустив привітання і захопленою скоромовкою перейшов одразу до справи.

— Чудово. Але? Договорюй, давай! — я обережно зробила ковток гарячої кави. — З голосу ж чую, що це не всі новини.

— Вони вимагають Вашої присутності на підписанні, — він забарився і додав, — сьогодні... о четвертій...

Вимагають. Хм, не люблю цього слова. Я розуміла, що, якщо Дан дзвонить мені, це означає, що відмовитися вже не вийде. Незважаючи на молодий вік, хлопець є професіоналом і, якби була така можливість, він би зумів домовитися сам. Тим більше, що всі знають, чому я взяла вихідний саме сьогодні. Єдиний вихідний за довгий час... Але бізнес — це бізнес, і тут свої правила.

— Буду за три години. Підготуй поки все необхідне і не забудь домовитися з рестораном щодо бронювання, — подумавши, додала. — Виклич моїх дівчаток і нехай вони підберуть мені костюм, поки чекають.

— Буде зроблено!

Я знову відкинулася в кріслі та втомлено почала масажувати скроні. Водія я відпустила, тож доведеться викликати таксі й самій їхати в місто.

Розсіяно роздивляючись краєвид за вікном, раптом помітила дивного чоловіка, який стрімголов біг парком, не звертаючи жодної уваги на калюжі. Збуджений, він постійно озираючись і хаотично натискаючи на телефон, намагався комусь додзвонитися. Мені навіть здалося, що я чую його крики. Біля роздоріжжя він раптом зупинився і різко розвернувся. Я чітко побачила його очі, сповнені жаху. Незнайомець почав щось вигукувати та розмахувати руками. Наступної миті простір осяяло яскравим червоним спалахом. Від несподіванки я здригнулася і відсахнулася від скла. Що за чортівня?!