Читати книгу - "Дівчинка, яка вижила, Вікторія Ван"

Таксс...

Голова болить. Я лежу... Де я лежу?

Спробувала напружити м'язи і піднятись. Не вийшло. Лиш головний біль збільшився ще у декілька раз, що заважало тверезо думати.

Спробувала розслабитись, що я пам'ятаю?

Після робочого дня, всією дружньою компанією ми пішли в ресторан святкувати нарешті підписаний договір з столичною компанією, до якого готувались аж півроку.

Не це...

Що ж було далі?

Ну випили ж звичайно, багато випили, особливо я, якщо звернути увагу на мій теперішній стан.

Але це знову не те...

Як я добралась додому? Хоча, про те, що знаходжусь вдома, я вже не впевнена.

Чергова спроба піднятись завершилась поразкою, при якій знову ж довелось терпіти головну біль.

Гаразд, спробуємо по іншому.

Спробуємо розслабитись і думати паралельно.

Що ж було далі?

Згадала. А далі, після того як я відшила Максима, який так же півроку вже не дає мені проходу і який дістав конкретно. Не розуміє людина, що ні - це ні, і все. Треба ж нерви мені попсувати. Хух... Я обіцяла собі заспокоїтись... Забули ідіота, ідемо далі.

Так, добре, я втекла зі свята, взявши таксі. Точно. Там ще водій мені не сподобався. Крім того, що хам, так ще і крадій.

Стоп. Йопрст, так ця сволота в мене речі вкрала, я ще за автомобілем бігла кілька кілометрів точно, от гад, падлюка.

І додому йти прийшлось пішки без мобільного і грошей о 3 ночі.

Так ще і п'яна. І вантажівка на мене їхала і так боляче було...

Ой та ні, ну ні...

Та не може бути. Я що в лікарні?

А тіло погано відчуваю через переломи?

Всі старання розслабитись пішли шкереберть, мені погано, дуже погано, головна біль посилилась настільки що думати я вже не могла.

На щастя терпіти довго не прийшлось, тому, що наступила темрява.

Ридання... Хтось плаче...

Так потрібно прокинутись, не може у мене вдома хтось плакати, я живу одна, у мене вдома можу плакати тільки я.

Повільно відкрила очі, бачити почала не одразу. Лиш тільки через пів хвилини почались виднітись силуети.

Це була не моя кімната. Стеля так точно не з моєї кімнати, навіть не з моєї квартири. Крім того, що я знаходжусь не у себе дома, так ще і те, що було навкруги мене мало походило на житло. Скрізь безлад, розкидані речі, дещо зламане. Будинок виглядає так, ніби після організованого нападу грабіжників сюди завітав, нехай невеликий та досить  пустотливий торнадо.

Розглянувши все, що змогло охопити моє поле зору, я вирішила піднятись і все ж побачити того, хто реве десь під лівим вухом.

І тут мене тормознуло. Піднявши руки до обличчя, я зрозуміла, що це не мої руки. Тим паче це навіть не руки дорослої людини. Малі, короткі пальці.

Неначе в сні, я все ж підняла голову.

Лежала я в колисці з високими боковими дерев'яними бортиками.

Від оглядання дитячого ліжка мене відволікло те саме ридання. Повернувши голову, так як тільки змогла, я побачила чоловіка в чорному одязі, який покачувався то в зад, то вперед і ридав обнімаючи жінку.

Здавалося жінка просто спала, проте моє сьоме чуття підказувало що не все так легко. Жінка була мертва.

Це повний капець.

Що за фігня?

Все що відбувалось навколо мало походило на реальність. Від роздуму мене відволік біль, я  знову лягла рівно. В пам’ять врізались спогади вчорашнього вечора. Я точно не в лікарні. Але що сталось? Як я тут опинилась? Паніка не змусила себе довго чекати, через що головна біль посилилась. Збоку продовжував істерично ридати чоловік, а я відчуваю зараз почну ридати разом з ним за компанію.

Все погано, навіть не так, все дуже і дуже погано. Вся інформація, яка надходила у мій мозок не змогла зв’язатись у якийсь, хоча б трохи логічний ланцюжок. І це надихало  мене на ще більший рівень паніки. Руки і ноги почали тремтіти а на очах самі собою з’явилися сльози.

Мої роздуми перебили ще голосніші ридання під лівим вухом. Несвідомо повернула голову у сторону звуків і знову наткнулась поглядом на чоловіка. Чорне волосся, чорний одяг, бліде обличчя і мертва жінка на руках. Я затримала подих. Жінка – мертва. Куди я потрапила? Чому я - не я? Забагато поганої інформації, паніка переросла в істерику, а сильна головна біль у нестерпну. Наслідки не змушували себе довго чекати, і я почала потроху вирубатись.

Не знаю, скільки часу пройшло, перш ніж я знову прийшла до тями. Цього разу головний біль був не таким нестерпним, але відчуття дезорієнтації нікуди не поділося.

Я спробувала зосередитися на своєму диханні, намагаючись заспокоїтися. Вдих-видих, вдих-видих. Поступово паніка почала відступати, і я змогла більш-менш ясно міркувати.

Так, я в тілі дитини. Так, поруч зі мною ридає чоловік над тілом мертвої жінки. Це все ще здавалося абсурдним, але тепер я могла хоча б спробувати проаналізувати ситуацію.

Я повільно повернула голову, щоб ще раз подивитися на чоловіка. І тут мене як громом вразило. Чорне волосся, гачкуватий ніс, бліда шкіра... Невже це... Северус Снейп?

А якщо це Снейп, то жінка на його руках... Лілі Поттер?

Раптом все стало на свої місця. Я не просто в тілі якоїсь дитини. Я – Гаррі Поттер. Точніше, Гаррієт Поттер. І я щойно пережила напад Волдеморта.

Ця думка була настільки приголомшливою, що я навіть не помітила, як знову почала плакати. Але цього разу це були не сльози паніки чи болю. Це були сльози за батьками, яких я ніколи не знала, за життям, яке мені не судилося прожити.

Снейп, здається, нарешті помітив мій плач. Він повільно підвівся, обережно поклавши тіло Лілі на підлогу, і підійшов до моєї колиски. Його очі були червоними від сліз, а обличчя спотворене горем.

"Гаррієт," - прошепотів він хрипким голосом. "Ти... ти жива."

Він простягнув руку і торкнувся мого лоба, де, я була впевнена, вже красувався знаменитий шрам у формі блискавки.

"Як?" - пробурмотів він сам до себе. "Як це можливо?"