Читати книгу - "Срібне яблуко, Анна Авілова"

    Ніч – моя улюблена частина доби. Час, коли я залишаюся віч-на-віч із самим собою, з усіх боків оточений нескінченним і приголомшливим небом. Я сиджу у кріслі біля вікна і милуюся різнобарвним сяйвом в небі – переливами зелених і бузкових відтінків. Яка ж досконала природа!

   Вдалині, несподіваною квіткою іскор, з’явився феєрверк. Попри всю його пишність, він все ж зіпсував мені вигляд з вікна. Природні переливи відразу перемішалися з барвистими блискітками, утворюючи невиразну мішанину кольору. Ніколи не розумів, навіщо жителі мого світу запускають салюти, якщо над нами завжди сяють фарби, створені самою природою? Тут, на моїй планеті, завжди красиво, але всім його мешканцям чомусь замало цієї краси. Кожен прагне створити її власноруч. Кожен шукає захоплення в очах оточення, викликане саме його творінням. Звичайно, чудово створювати щось прекрасне самотужки, але часом я думаю, що в гонитві за унікальним явищем, ми вже не відчуваємо радості від вже наявних речей. Вони здаються нам звичними та повсякденними.

   Але така наша вдача - постійно втручатися в чужі життя, підглядати за чужими долями та вдосконалювати все навколо нас. Яка радість, що моя робота не пов'язана з усім цим! Я лише споглядаю прекрасне, що було створено ще до моєї появи.

  Я відвів погляд від останніх блискіток, що пропливали у темряві й підійшов до Столу Світів. Гладка поверхня столу як завжди рясніла зображеннями. Я сперся на нього, оглядаючи своє житло. Тут гарно. Я люблю свій будинок, і всі мої друзі кажуть, що ми живемо краще ніж істоти з інших вимірів. Але як кумедно, вважати, що ідеальніше світу не знайдеш, тим, хто щодня спостерігає за життям інших. Може наш світ і близький до ідеалу, але скільки щастя є в чомусь недосконалому...

  Я за звичкою почав гортати сторінки дзеркального столу. На першій з них з'явився вогонь, темрява та руйнація. Я ледве стримався, щоб не заплющити очі. Щодня бачу такі світи, та все одно не хочу думати про те, що в них насправді хтось живе. Краще б наші розумники запалили світло в темних світах, а не бавилися створенням нікому не потрібних блискіток в небі. Я швидко переглянув ще кілька сторінок і ось на моєму столі краса: зелений острів, оточений високими скелями. А довкола – безкрає синє море, чиї хвилі ласкаво приносять із собою пісок... такий перлинний та перламутровий. А на піску – краби лілового кольору... Який чудовий колір. Так, не фіолетовий, а саме ліловий – такий чарівний відтінок. Я завжди любив дивитися на цей світ. Він є нашою гордістю, прикладом того, що ми можемо довести все до тієї самої досконалості, до ідеалу. Така гармонія тріпоче в моєму серці, коли дивлюся на нього, таке блаженство… Здається, я навіть чую запах безмежного моря, бачу, як у його глибинах пропливають риби, відчуваю, як ноги місцевих мешканців ступають на золотистий пісок, і безліч піщинок ніжно охоплює їхні пальці. Серед густих дерев жваво мчить чорний кінь з лискучою шкірою, що аж горить на сонці. Я відчуваю потік вітру, який він жене за собою.

  Заплющую очі, намагаюсь вдихнути запахи цього місця, і знову відкриваю, щоб ще мить насолодитися красою тамтешньої природи. Мабуть, на цей світ можна дивитися вічно, але я, як завжди, все ж таки перегорнув його, щоб побачити щось особливіше особисто для мене...

   Повз мене пролітає птах, сонячне проміння сліпить очі нам обом. Навколо кружляє жовте і помаранчеве листя. Воно падає на доріжку, звичайного, нічим не примітного будинку і розсипається в різні боки, гнане попутним вітром. Будинок оточений кущами жовтих троянд. Невідома жінка похилого віку проходить доріжкою, поливаючи квіти. На пелюстках з'являються краплі води й сонце відбивається в них наче у дзеркалі. Так гарно. Попри те, що я обожнюю всі кольори та всі їх відтінки, але жовтий завжди вважав найприголомшливішим кольором. Він навіть чарівніший за ліловий. І тут, на околицях невідомого старого будинку, улюблений колір огортав мене з усіх боків, зігрівав своїм теплом.

   Я так люблю дивитися, як жінка поливає квіти. Я хочу взяти з її рук лійку та полити рослини разом із нею. Як же це чудно! У моєму світі немає таких троянд, не буває жовтого листя, і рослини не потребують догляду - вони ростуть самі по собі. А я б так хотів, щоб під моїм вікном виросла квітка, а можливо навіть дерево, яке б існувало лише завдяки моєму коханню, лише завдяки тому життєдайному струменю, що витікає з моєї зеленої лійки...

   Жінка взяла в руки величезні ножиці та почала підстригати ними низенькі кущики з маленькими круглими листочками. Мабуть, вона хотіла надати їм цілком звичайної форми, але я завжди бачу в контурах її кущів якихось звірів. Мене завжди радує ця зелена компанія тваринок. Як чудово робити в житті щось таке... просте.

"Яка гарна осінь", - сказала раптом жінка, звертаючись сама до себе. І я подумки з нею погодився.

   Знову дмухнув легкий вітерець, і листя, що лежало на галявині, підлетіло вгору. Один з листків прилип до обличчя жінки. Вона дзвінко розсміялася, і в моєму серці розлилося тепло. Який чудовий сміх! Вона прибрала лист від обличчя, і він полетів в небо. Ми разом подивилися йому вслід: можливо, вона думала про те, куди ж він прилетить, а я думав лише про те, де він уже побував. Він торкався її обличчя, він зміг її розсмішити, але він - лише маленький листок. Як би я хотів бути на його місці.