Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"
- Жанр: 💛 Фентезі
- Автор: Джонатан Страуд
- 102
- 0
- 17.10.24
Ми знову в Лондоні, контрольованому чарівниками, яким служать джини, африти, фоліоти та інші химерні мешканці світу духів. У юного мага Натаніеля — тепер уже помічника міністра внутрішніх справ — новий клопіт. У місті почастішали таємничі атаки на магічні установи й заклади. Дедалі нахабніше поводиться підпільна організація «Спротив», що взяла собі за мету повалити владу чарівників. І найголовніше: у Лондоні з’явився ґолем — моторошне велетенське чудовисько, непіддатливе до будь-якої зброї й заклять, яке нищить на своєму шляху геть усе. На наших героїв — Натаніеля і його норовистого, але могутнього джина Бартімеуса чекають нові випробування і неймовірні пригоди...
Це захопливе продовження повісті «Амулет Самарканда» не залишить байдужим жодного читача будь-якого віку.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Філіпі
Простолюд:
КІТІ ДЖОНС
ЯКУБ ГІРНЕК
Пан Т. Е. ПЕННІФІЗЕР
ЕНН СПВЕНС
ФРЕД ВІВЕР
СТЕНЛІ ГЕЙК
НІКОЛАС ДРЮ
КЛЕМ ГОПКІНС
А також інші члени Спротиву
Духи:
БАРТІМЕУС Джин, слуга пана Мендрейка
КВІЗЛ Джинія, служниця пана Ффаукса
ШУБІТ Джин, слуга панни Вайтвел
НЕМІАДЕС Джин, слуга пана Теллоу
СІМПКІН Фоліот, слуга пана Пінна
А також численні інші африти, джини, фоліоти й біси
Оцифровано телеграм-спільнотою БУКХАБ для всіх українців.
Цю та інші книги можна знайти в телеграм-каналі.
Підтримуйте українських видавців.
Якщо вам сподобалась книга — обов'язково придбайте паперову.
Пролог
Прага, 1868
У сутінках одне за одним спалахували ворожі вогнища — їх було помітно більше, ніж будь-якої з попередніх ночей. Вогнища мерехтіли серед сірих долин, мов осяйні самоцвіти: здавалося, немовби з-під землі з’явилося зачароване місто. За нашими ж мурами, навпаки, будинки стояли з затуленими віконницями й пригашеним світлом. Усе химерним чином перевернулося: Прага поринула в мертву темряву, а землі довкола міста палали життям.
Вітер невдовзі вщух. Кілька годин перед тим він шаленів — лютий західний вітер, що приносив нам вісті про пересування загарбників: гуркіт штурмових машин, голоси вояків і тварин, зітхання полонених духів, пахощі чарів. Тепер же вітер напрочуд хутко зник — і в повітрі запанувала тиша.
Я ширяв високо над Страхівським монастирем, не виходячи з кола величних міських мурів, які сам і побудував три століття тому. Мої шкірясті крила ворушилися міцно й повільно; мої очі проглядали всі сім рівнів аж до обрію[1]. Видовище було, правду кажучи, невтішне. Британське військо ховалося за магічним Укриттям, проте хвилі його могутності вже сягали підніжжя Празького Граду. В темряві неясно видніли аури величезного натовпу духів; щохвилини короткі здригання рівнів провіщали прибуття їхніх нових загонів. Темними полями цілеспрямовано пересувалися в різних напрямках групи людей-вояків. Посередині громадилася купа величезних білих наметів, що скидалися на яйця птаха Рока; довкола них, мов павутиння, висіли Щити та інші закляття[2].
Я поглянув на вечірній небосхил. Там клубочились чорні гнівні хмари, трохи підфарбовані жовтим на заході. На величезній висоті — поза досяжністю Вибухів — кружляли шість невиразних цяток, майже невидимих у сутінках. Вони поволі посувалися проти сонця, востаннє оглядаючи наші мури й перевіряючи силу нашого захисту.
До речі, й мені не завадило б зробити те саме...
Біля Страхівської брами — найдальшого та найвразливі-шого місця в мурах — височіла старовинна укріплена вежа. Давню браму було замкнено потрійним замовлянням і незліченними засувами, а похмурі зубці на вершині вежі їжачилися списами недремних вартових.
Принаймні мали їжачитись.
Я летів до вежі — з головою яструба, зі шкірястими крилами, схований за примарною завісою. Я нечутно ступив босими ногами на високий кам’яний гребінь. Я чекав різкого вигуку вартового, миттєвої реакції готових до бою вояків.
Однак нічого не відбулося. Знявши з себе Укриття, я прислухався — чи не чути хоч найменшого запізнілого вияву пильності. Тоді кахикнув. Знову нічогісінько!
Частину муру було загороджено мерехтливим Щитом, за яким причаїлися п’ятеро вартових[3]. Щит був завузький — на одну людину чи якнайбільше трьох джинів. Тому за ним не вщухала добряча штовханина.
— Та годі вже! Скільки можна?!
— Прибери пазурі, ти, бевзю!
— А ти посунься! Кажу тобі: в мене дупа з-за Щита стирчить! Ще побачить хто!
— Ну, це вже забезпечило б нам перемогу...
— Годі крилами вимахувати! Мало око мені не вибив.
— А ти перетворись на щось менше. Може, на глистюка?
— Якщо ти знову пхнеш мене ліктем...
— Хіба я винен? Це отой індик Бартімеус поставив нас сюди...
Отакі, як бачите, нехлюї та бовдури. Гадаю, переказувати це повністю не варто. Воїн з головою яструба згорнув свої крила, ступив уперед і привернув увагу вартових, спритно зацідивши їм міцного ляпаса, одного на всіх[4].
— Оце такі вартові?! — гримнув я. Довго воловодитись тут мені не хотілося — півроку постійної військової служби добряче підточили мою сутність. — Ховаєтесь за Щитом, сваритесь, мов перекупки... Що я наказав вам?! Пильнувати!
Вартові щось винувато бурмотіли, совалися й тупилися в підлогу. Аж нарешті жабеня підняло лапку.
— Пробачте, сер... пане Бартімеусе, — промовило воно. — Яка користь із нашого сторожування? Британці ж усюди — і на небі, й на землі. Ми чули, що в них там ціла когорта афритів. Це правда?
Примруживши очі, я націлив свій дзьоб до обрію:
— Може, й правда.
Жабеня застогнало:
— А в нас — ні однісінького, еге ж? Після того, як прикандичили Феба. А ще кажуть, ніби в них є мариди, й чимало. А в проводиря ще й посох, нівроку потужний. Подейкують, ніби він цим посохом сам-один розгромив і Париж, і Кельн. Це теж правда?
Вітерець поворушив пір’я на моїй голові.
— Може, й правда.
Жабеня зойкнуло:
— Ой! Просто жах, авжеж? Тепер ми пропали! Цілий день до них прибувають нові й нові загони духів, а це означає тільки одне: вночі вони підуть в атаку. До світанку ми всі погинемо!
Еге ж, добрячий буде бойовий дух у нашого війська після таких розмов![5] Я торкнувся його бородавчастого плеча:
— Послухай-но, синку... як тебе звуть?
— Наббін, сер.
— Наббін... Отож, Наббіне, не треба вірити першим-ліпшим чуткам. Авжеж, британська армія потужна. Ба більше, потужніше військо я навряд чи бачив. Але нехай так! Нехай у них там мариди, легіони афритів, цілі бочки горл!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Око ґолема, Джонатан Страуд», після закриття браузера.