Читати книгу - "Відлуння з минулого, Ольга Іваненко (Ольга Джонс)"

Ліза йшла з університету в пригніченому настрої і стискала в руках безглуздий брелок. Нічого цікавішого, мабуть, хлопці з її групи не вигадали подарувати до міжнародного жіночого дня. Це, ж, наскільки треба бути примітивними, щоб подарувати таку нісенітницю у вісімнадцять років.

Більш того, вона сподівалася, що Дімка, якому вона натякала на свої почуття, здогадається подарувати їй у відповідь щось цінніше. Бо вона в жовтні подарувала йому окремий особливий подарунок, який вручила після пар. А він, не відокремлюючи її від інших, вручив їй цей глобус, що світився блакитним сяйвом.

Невже він абсолютно не відчував до неї ніяких почуттів?

Ліза розлютилася, кинула брелок у квітуче дерево, і пролунав вибух, який відкинув її убік.

- Що трапилося? - дівчина присіла і розтерла очі, не розуміючи, що сталося.

- Це ти в мене питаєш? – хтось штовхнув її, від чого вона знову впала на холодну вологу землю. – Хто тебе просив гранату кидати завчасно. Через тебе наша громада лишиться сьогодні без вечері! А такий видобуток жирний був! Сподіваюся, тебе за це в наряд надовго відправлять.

Ліза вдруге спробувала підвестися і озирнутися. Навколо не було квітучих рослин та гарних будинків. Не було незрозумілого брелока. Як і університету, який їй привидівся.

У її світі, взагалі, не було такого поняття, як освіта. Чому батьки навчили, тим й доводилося користуватися, щоб вижити.

– Ти в мріях надовго не затримуйся, – підштовхнула її Анька, з якою сьогодні вони мали спіймати дичину для жаркого. - Інакше нажалюся на тебе Єгоровичу, і точно в наряд підеш.

– Так, гранати більше немає, – я поплескала себе по кишенях.

– ­Зате, в мене трохи припасено на екстрений випадок, – подруга дістала ще дві лимонки та поманила за собою.

Розуміючи, що їх сафарі продовжується, Ліза поплелася за нею, знову і знову згадуючи це дивне марення.

І як їй могло таке здатися? Вона жила зовсім в іншому світі, не такому, як у тому видінні. Навколо були розруха та бруд. Дерева та кущі росли крізь асфальт, перешкоджаючи спокійному пересуванню. Дома навколо були напівзруйновані з розбитими вікнами. А світом правили жахливі монстри, які із задоволенням готові були поласувати мисливцями, що зазівалися, або бродягами.

Скільки Ліза себе пам'ятала, вона жила у громаді, яка, як і інші, ховалась у численних катакомбах під містом. До її народження книг та фотографій практично не залишилося. Одні пішли на розпалювання вогнища, інші просто прийшли в непридатність.

Але люди змирилися з таким життям. Вони навчилися жити у новому світі. І збиралися у громади, де у кожного було своє заняття.

Лізці пощастило. Коли їй виповнилося шістнадцять років, її відібрали у мисливці. То була престижна посада, завдяки якій їй виділили власну кімнату. І дозволяли виходити назовні, що виходило далеко не у кожного. Адже без зброї та протигазу зі змінними фільтрами довго погуляти тутешніми місцями було неможливо.

Дівчина вже кілька місяців після головного іспиту виходила вечорами на вулиці покинутого міста у пошуках здобичі та захоплювалася дикою природою довкола.

Як же їй хотілося побачити на світанку ці квітучі дерева та чагарники. Відчути на шкірі теплі промені сонця, про які вона читала в одній книжці з пліснявою обкладинкою. Але це було заборонено.

Адже монстри, що з'явилися в результаті мутацій після потужного ядерного вибуху, заполонили всю їхню планету. Вранці панували одні, а ночами їх змінювали інші. Лише на кілька годин після заходу сонця мисливцям можна було залишати свої укриття у пошуках їжі та корисних речей.

Робота була ця дуже складна та небезпечна. Саме тому усі жителі громади у шістнадцять років проходили суворий відбір. І потім два роки навчалися у літніх мисливців їхньому ремеслу.

Лізка завжди старанно підходила до своєї роботи. І сьогодні вона вперше майже провалила завдання. І дуже боялася, що Анька все розповість старості. Тоді у неї виникнуть проблеми. Ще й соромно буде дико. Треба ж таке, замріялася так!