Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

Олександр Есаулов

Зоряна електричка

Присвячую своїй родині: дружині Зіні, дітям Наталці та Михайлу

Автор вдячний співробітниці Історичного музею Лесі Дідух за консультації щодо подій, які відбувались у Києві у XIII столітті

Розділ 1. Рудий кіт, або Чий рюкзак важче?

— Льохо, привіт! Чуєш, я тобі зараз таке розповім…

— Відчепися! Я тут із хлопцями у мережі… Ми в «Контру» ганяємо…

— Та облиш ти цю дитячу забавку! — У слухавці щось затріщало, а тоді крізь перешкоди знову долинув Петьків голос. — Чувак, я тут таке надибав! Твій комп’ютер навіть поруч не стояв!

— Та ну тебе, Петько! Завжди у тебе в голові якісь бзіки… У мене якраз… Ага, ти ось як! — гаркнув Льоха супротивнику і кинув слухавку, не дослухаючись, що там далі кричить його ліпший друзяка.

Але довго йому грати таки не дали — у двері настирливо задзвонили.

— А, нехай тобі! — розлютився Льоха. — Зараз хтось отримає по шиї…

Але дати по шиї не довелося. У дверях стояв усе той же Петько, та ще й нахабно посміхався.

— Ну, знаєш… — обурився Льоха. — Я ж тобі сказав: твої заморочки мене не цікавлять! Я через тебе ціле життя програв! Відвали, давай…

— Стривай, стривай… — Петько нахабно вдерся до хати. — Я тобі зараз такий фокус покажу, що ти свою «Контру» забудеш, як математику після іспиту, слово честі!

— Знаєш, Петько, сказав би я, який ти нахаба, та виховання не дозволяє.

— Ти не задавайся, я тебе зараз так… Окуляри спітніють…

Зайшли до кімнати. Льоха надіслав у мережу повідомлення про тимчасове припинення гри. Чого не зробиш заради друга, навіть такого нахаби?

— Слухай-но, Льохо, я тут знайшов таку штукенцію… Одним словом, сам не розумію, що це таке, тільки воно може закинути тебе куди завгодно. Треба тільки побажати, розумієш? Раз — і готово!

— Ну, все! Ти мене таки взяв за печінки! Фантастики начитався проти ночі? — посміхнувся Льоха, бо знав: Петько від народження жодної фантастики не читав, та й взагалі нічого не читав. Хіба те, що вимагали у школі.

— Не віриш? Гаразд! — Петько кинув погляд на годинника. — За п'ять… ні, за чотири хвилини сорок п'ять секунд у твоїй кімнаті з'явиться кіт.

— Хто з'явиться?

У Льохи вдома ніколи ані котів, ані собак не водилося. Принциповим противником цього був батько. Мати, затята чистьоха, теж від тварин у хаті була не в захваті:

— Ще чого! А прибирати за котом хто буде? А з собакою гуляти? — одразу припинила вона синове скиглення. — Жодних собакокотів!

— Цього не може бути з однієї причини, — заявив Льоха, — тому що цього не може бути ніколи!

— За три хвилини, — незворушно дивився на годинника Петько.

— Давай домовимося так, — промовив глузливо Льоха. — Якщо кіт не з'явиться, ти звалюєш звідси і до завтра даєш мені спокій. Годиться?

— За хвилину тридцять секунд, — відраховував час Петько.

— От дурень… — пробурмотів Льоха.

— Тридцять секунд…

— А як він з'явиться? Невже предки принесуть?

— Десять секунд…

— От халепа…

— Дві секунди…

За мить вікно накрила чиясь тінь, пролунало нестямне нявкання — і крізь відчинене вікно до кімнати влетів великий рудий котяра.

— Пуск! — переможно гаркнув Петько — і додав (певно, надивився десь фільмів про космонавтів): — Тангаж та рискання у нормі!

— Ні фіга собі… — розгублено промовив Льоха.

Він підбіг до вікна і визирнув назовні. Адже це восьмий поверх! Як же котисько залетів до квартири? Тим часом кіт з абсолютно божевільними очима рвонув під Льохове ліжко, де забився у найтемніший куточок і принишк, наче його там взагалі ніколи і не було. Льоха ще раз визирнув у вікно: жодного карнизу, вантажного здіймача чи бодай якогось задрипаного ґвинтокрилу видно не було.

— Повний атас…

— А я що казав? Предки принесуть, предки принесуть… — передражнив Петько друга. — Дід Мороз у серпні підкинув… Ну що, вимикай компа?

— А як ти дізнався, що він у вікно влетить? — Льоха поправив пальцем окуляри.

Петько заздрив цьому рухові. Виходило дуже круто, наче у менів з голівудських бойовиків. Він навіть роздумував і собі завести окуляри, щоб ось так поправляти їх мізинцем, але зір у нього був відмінний, а на темні окуляри, які носять від сонця, батьки грошей не дали.

— Проста справа, я сам сюди його закинув, — наче між іншим промовив Петько і скромно спустив очі. — Навіть і не знаю… Ти ж у «Контру» граєш… Тобі, мабуть, це й не цікаво.

— Та ти що?! Розповідай, як ти це зробив? Тільки знаєш, давай кошака викинемо, бо не дай Боже мама побачить! Ураган буде наче легкий протяг порівняно з тим, що потому станеться, слово честі. Я вже не кажу про тата… Він у нас взагалі важка артилерія, ти ж знаєш!

Льоха плюхнувся на підлогу і зазирнув під ліжко. Рудий котисько скажено виблискував очима й войовничо вимахував пазуристою лапою та сичав, наче пробите колесо.

— Йой… — раптом сяйнула йому думка. Льоха здригнувся й сів на підлогу. — Стривай, стривай… Як ти міг закинути кота у вікно, якщо ти був тут?

— Ох, і довго до тебе доходить! Я вже збирався сам тебе запитати. Тому, що ця штукенція пересуває не лише сюди-туди, — Петько зробив неозначений рух рукою.

— У просторі, — підправив його Льоха, який таки чимало читав.

— Ось-ось, у просторі, — погодився Петько, — а ще дозволяє соватися по цьому…

— По часу? — знов додав Льоха.

— Ага, саме по часу… Я цій штукенції сказав, що маю бажання закинути тобі у вікно цього котиська, але о тринадцятій годині. Так і сталося: я закинув його за двадцять хвилин до тринадцятої, але приземлився він у тебе рівно о першій.

— Оце-то так… І де кіт був ці двадцять хвилин?

— А ти в нього запитай.

Льоха поправив окуляри, що від подиву сповзли на самісінький кінчик носа, чим одразу скористався Петько:

— Що, спітніли? А я ж обіцяв!

Друзі намагалися витягнути кота з-під ліжка, але той чинив відчайдушний опір, відмахувався лапою з гострими, наче голки, пазурами, махав хвостом та злостиво сичав. Льоха облишив небезпечні намагання, сходив до комори й дістав татову підсаку, з якою той ходив рибалити.

— Зараз ми його, наче метелика…

Але і з підсакою нічого не вийшло: кіт