Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

Олександр Есаулов

Розділ 1

— Мишко, ти новину чув?

Мишко наминав сир із медом, а це ж така смакота! Як бува не їли такого, обов’язково скуштуйте! Саме тому, притискаючи слухавку плечем, він лише похитав головою, немов би його друг, Льоха Ремесло на прізвисько Холмс, здатен був це побачити телефоном.

— Чув новину, кажу? — ще раз спитав Льоха.

— М-м-м, — промугикав Миха з напханим ротом, прожував, ковтнув і лишень тоді зміг зрештою відповісти. — Чого прискіпався до людини? Новина… Новина… Сир з медом наминаю, тому ніц не чув, ніц не бачив. А що сталося?

— Та нічого особливого. Школу пограбували.

— Як це так? Та що ж там грабувати?

— А отак. Ходімо, подивимось?

— Отакої… Звісно, ходімо.

— Виходь до козлячого столика.

— Хвильку, лише сир доїм.

— Гаразд, десять хвилин тобі, ненажеро, вистачить?

Льоха сидів на лавочці спиною до столика й креслив щось прутинкою на землі.

— Здоров був!

— Привіт!

— То що там потирили?

— Ще не знаю. То до мене Рудик подзвонив. Каже, чергову, тітку Тетяну, заскочили зненацька, вона вирубилась…

— Як це?!

— Михо, коли я тобі збирався дзвонити, я знав більше від тебе лише на два слова: «школу пограбували». І ці слова я тобі вже сказав.

— Гаразд, годі психувати. Це в мене надлишок енергії від меду. Класне їдло: сир із медом…

— Ото я й кажу — ненажера!

* * *

Канікули добігали кінця. До початку навчального року лишалося два тижні. Друзів поривали схожі почуття: з одного боку, вони вже скучили за друзями, кортіло зібратися докупи, дізнатися, хто як перебув літо, адже Мисі з Льохою було що розказати! Історія, що розпочалася на руїнах Підбакоттівської церкви, завершилась лишень два тижні тому, і хлопців просто розпирало переповісти друзям свої пригоди.

А з іншого боку, літо закінчилося. Прощавай, свободо! Опитування, оцінки, уроки, домашні завдання, контрольні роботи… Себто, запрягайте, хлопці, коней, до осінніх до дощів…

Школа зустріла друзів нашорошеною тишею. У дворі стояла міліцейська «Шкода». Хлопці піднялися сходинками. Просто біля дверей вони стикнулися зі знайомим капітаном, що очолював розслідування у Будильниковій справі.

— А, хлопці, вітаю. То ви у цій школі вчитеся?

— Еге. А що тут сталося? Кажуть, пограбували? Що ж тут узяти? Торішні класні журнали? — з посмішкою спитав Льоха.

— Та самі не втямимо, — стенув плечима капітан. — Розгромили вчительську, кабінет математики, шкільний музей. А комп’ютерний клас не чіпали. Хоча там залізні двері, туди вдертися важко. Але зловмисникам вистачало часу — ціла ніч.

— А тітка Тетяна? — спитав Льоха.

— От тим-то воно й ба! Коли б не напад на чергову, я би схилявся сприйняти це за просту хуліганську витівку. Але ж її приспали якоюсь гидотою, експертиза згодом вкаже, якою саме: чи то ефіром, чи то хлороформом, а чи то ще чимось. Можливо, бабуся навіть і не помітила б нічого: її приспали… уві сні.

— Як це? — не зрозумів Миха.

— Нащо присипати людину, коли вона і без того спить? — підтримав Льоха.

— А щоб не прокинулась, коли не треба. Але, певно, схибили з дозою. А може, бабуся кепсько ту хімію перенесла… Так чи інак, вашу тітку Тетяну відвезли до лікарні, отже, справу з простого хуліганства перекваліфіковано у напад на людину з нанесенням фізичних ушкоджень. Ось тобі й маєш…

Найближче до входу була вчительська. Нею немов буревій погуляв: перевернуті столи й стільці, розкидані папери. Горщики з квітами, які так любила Тетяна Дмитрівна, класний керівник друзів, розбиті валялися на долівці.

— Ого… — проказав Миха. — Немов Мамай воював… Певно, тут не білочка вскочила у віконце погратися.

— Ото вже когось дістало, — промурмотів Льоха, вражений масштабами руйнації. — Втім, маєш рацію. На білочку це геть не схоже.

Кабінет математики виглядав не ліпше. Все, що можна було скинути на долівку, було скинуто. Портрети славнозвісних математиків не лише зірвали зі стін, по них ще і потопталися. Скляне навчальне приладдя порозбивали. Скалки, розкидані по кабінету, виблискували на сонці гострими гранями, парти й вчительський стіл перекинули догори дриґом. На дошці хтось написав велетенськими літерами: «Привіт від юних матиматеків!»

— Письмаки, — процідив крізь зуби Миха.

— Ти про що? — не зрозумів Льоха.

— Про «матиматеків», — хлопець тицьнув пальцем у помилку. — То ж яким бевзем треба бути, аби навіть у такому слові помилятися?!

— То що в ньому такого особливого? — не зрозумів Льоха. — Ми ж пишемо його усюди: у зошитах, у щоденнику, в розкладі…

— Так і я про це! По десять разів на день писати — й не знати, як воно пишеться?!

— А-а-а! То коли це й білочка, то напрочуд тупа…

Втім, найгірший розгром був у музеї. Музей створювали всією школою, за ініціативою географа Костянтина Івановича. Географ був залюблений у Горобинівку. Спочатку він перетворив у краєзнавчий музей власну домівку. Він зібрав силу-силенну матеріалів з історії містечка, але незабаром там забракло місця. Дружина, яка попервах поставилася до чоловікового захоплення зацікавлено, почала бурчати. Та й справді, який господині сподобається, коли кімнати заставлено різним старезним мотлохом, на стінах висять портрети сторонніх осіб, а у хату раз у раз приходять шкільні екскурсії? Врешті-решт їй урвався терпець, і вона висунула чоловікові ультиматум: або з дому виїде вона, або музей, або й навіть Костянтин Іванович. Географ почухав потилицю — та й подався до директора школи з пропозицією створити при школі краєзнавчий музей. Особливо він натискав на той факт, що в жодній зі шкіл району такого дива нема. Директор вподобав таку ідею. Під музей виділили велику кімнату, яку з такої нагоди назвали кабінетом історії.

Музей було розгромлено вщент. Розбито всі скляні стенди, які змайстрували самі учні у шкільних майстернях, експонати розкидано по долівці. Здавалося, жодна річ не лишилась на своєму місці. Геть усе було зірвано, розбито, спотворено..

— Нічого собі… білочка хвостиком махнула… — пробурмотів Миха.

— Оце тобі… — підтакнув Льоха.

— Бідолашний Кость…

— От мерзотники…

— Можу припустити, що комусь з математики пару вліпили й людина розгнівалась. Але музей тут до чого?

— Тепер зрозуміло, навіщо тітку Тетяну приспали. Тут, певно, така гуркотнеча була — мертвого б розбудило!

Вони увійшли до кімнати. Під ногами хрупали скляні скалки. Жодної цілої вітрини!

— Чуєш, Льохо, я не знаю, що там учительська… хай там учителі дають лад, але Костеві треба допомогти.

— Згоден.

Раптом звідкись з кутка, з-під розгромленої вітрини, обережно ступаючи лапками по скалках, вийшло руде