Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

— Няв! — виголосило воно й довірливо посунуло до друзів.

— Ну, ось тобі головний свідок, — усміхнувся Льоха.

— Шкода лишень, що воно розмовляти нездатне, інакше розповіло б нам усе. То як же ти тут опинився, бідахо?

— Нумо, ходи до мене, — Льоха взяв кошеня на руки.

— Чуєш, Льохо, а раптом в нас своя банда з’явилася?

— Яка ще банда?

— Ну, пам’ятаєш кіно «Місце зустрічі змінити не можна»? В них там була банда «Чорний кіт», а в нас буде банда «Рудий кіт».

— «Руде кошеня»…

— Ось так… а ніяка не білочка! — Миха взяв у Льохи кошеня, погладив.

— Господи помагай! Що тут сталося? — почулося ззаду.

До музею увійшов Костянтин Іванович. Він сполотнів, ухопився рукою проти серця й сповз по стіні на підлогу. Хлопці на мить сторопіли. Першим оговтався Льоха.

— Михо, мерщій до телефону! Викликай швидку!

Миха, разом з кошеням, прожогом метнувся до коридору, а Льоха вхопив великий картонний аркуш і відгріб потовчене скло, тоді простелив той аркуш на підлогу, поклав замість подушки зібгану в тугий вальок старовинну гаптовану спідницю, обережно вмостив на ній голову географа.

Хвилин за п’ятнадцять пригналася швидка. Вчителю зробили укол і повезли до лікарні. Хлопці перезирнулися й вийшли з музею. Миха повис на телефоні. Льоха рушив школою в пошуках знарядь праці: віників, відер, ганчірок — себто всього, що може придатися на прибирання. Кошеня, мабуть, відчувши добру душу, невідлучно котилося за ним, наче колобок. За півгодини Михові дзвінки принесли плоди: до школи набігло чимало учнів. Прибиральниць, що їх терміново викликав до школи директор, хлопці й дівчата до музею не впустили, все робили самі. Костянтина Івановича в школі любили, а коли дізналися, що через той розгром географ утрапив до лікарні, просити про допомогу нікого не довелося, самі приходили й пропонували свої послуги. Якось само собою сталося, що всім командував Миха. Години за дві в музеї навели сякий-такий лад. Щоправда, стенди зяяли розбитим склом і не всі експонати повернулися на місця, але долівку чисто вимели, скалки й уламки, ретельно оглянуті Льохою та Михою, аби раптом не викинути щось корисне, винесли на смітник.

Миттєво прибігла й молодша Льохова сестричка Настя, мадам Бонасьє. Вона укмітила кошеня, яке все бігало за Льохою, мов пришите.

— А звідки тут це диво з’явилося? — спитала вона в брата.

— Та хто його зна? Виліз з-під уламків. Ми з Михою подумали, може, то знак від бандитів?

— Яких ще бандитів? — не второпала Настя.

— А в них банда так прозивається — «Руде кошеня». Вони як школу рознесуть, так руде кошеня підкинуть.

— От бреше, як шовком шиє! — Настя взяла кошеня на руки, почухала за вушком. У відповідь звіря радо замуркотіло.

— Я його додому візьму, — сповістила Настя.

— А мама з татом? — спитав Льоха.

— Вмовимо! Ти ж мені допоможеш? Бо як же то, головного свідка на вулицю викинути?

Льоха кивнув, погоджуючись, і кошеня залишилося в Насті на руках, цілком задоволене тим, як все склалося.

Під кінець прибирання до музею зайшов директор і схвально покивав.

— Владиславе Васильовичу, — спитав його Миха, — чи є опис, де що стояло? Тут стільки всього, що ми можемо наплутати.

— Ви ж знаєте, що музеєм опікувався Костянтин Іванович. То його треба питатися.

— А він у лікарні, — зажурено сказав Миха.

— Ми розставимо поки що так, як пам’ятаємо… Коли наплутаємо, то Кость… тобто Костянтин Іванович, — швидко виправився Льоха, — згодом переставить. Ми допоможемо…

— Гаразд, хлопці.

— А як там Костянтин Іванович? — спитала Настя.

— Кепські справи в Костянтина Івановича, — відповів директор. — Інфаркт у нього. До речі, Льошо й Михасю, вам подяка від лікарів — ви все зробили цілком правильно.

— А інфаркт — це серйозно?

— І навіть дуже, — Владислав Васильович зняв окуляри, протер скельця носовичком. — Але, дякувати Богові, в Костянтина Івановича все не так зле. Інфаркт, але не надто важкий.

Діти полегшено видихнули.

Коли директор пішов, знов заходилися відновляти музейну експозицію.

Навперебій, то один, то інший пригадували, де що стояло до розгрому, на якому цвяшку чий портрет висів. Найбільше понівеченими виявилося два стенди, присвячені Другій світовій війні. Все, що стосувалося цих стендів, склали купкою в кутку, бо стенди було геть поламано, усі таблички з написами поплутано, пожмакано, а багацько взагалі подерто. Якщо решту експонатів удалося сяк-так розкласти по місцях, то ці…

— Щось я не втямлю, — проказав Миха, — кому заважили ці стенди? Ну, побили скло, нехай… Повикидали вміст на долівку… Та хай вже їм! Тож ні, того їм забракло! Стенди геть потрощили, а всі таблички подерли. Хіба не було що робити? Льохо, от ти б став поночі стенд трощити? Чи на таблички марнувати час?

— Та я б, взагалі-то, й до музею проти ночі не попхався…

— Теж маєш рацію…

Миха пильно вдивлявся у складені купкою воєнні експонати. Тоді неквапом покрокував уздовж розставлених по місцях стендів, оглянув їх ретельно, і знову повернувся до воєнних експонатів.

— Льохо, щось я конкретно не можу второпати… — протягнув він і пошкрябав потилицю.

Розділ 2

— Що тут незрозумілого? — здивувався Льоха. — Тут усе просто. Банда пришелепків, скоріше за все, недолітків, розгромила півшколи. Мусимо дякувати — бодай не спалили.

— Ой, не кажи, не кажи, — замислено промовив Миха. — Ось ти, наприклад, ефір маєш?

— Що? — не зрозумів Льоха.

— Ефір. Чи то хлороформ. Адже тітку Тетяну чимось приспали таки, пам’ятаєш, що капітан казав? Ось ти маєш чим приспати хоча б твою сестричку, коли вона надто вже розходиться?

— Та ні… — розгублено відповів Льоха. — Тобто, ти маєш на увазі…

— Еге ж. Не все так просто, як видається. Той самий хлороформ треба десь узяти. Як на мене, йдеться далеко не про малолітніх пришелепків…

До друзів підійшов Рудик.

— Про що розмова? — спитав він.

— Чуєш, Рудику, тут бляшанка була. Типу, з-під чаю. Вона тобі не потрапляла на очі?

— Це та, що під час розкопок німецького дзоту знайшли?

— Ага, з німецькими хрестами й жетонами? Там ще папірець з текстом був, — Миха уважно роздивлявся рештки воєнної експозиції.

Льоха взяв з підлоги кітель з полковницькими погонами.

— А нагороди де?

Від нагород на кітелі лишилися самі маленькі дірочки — сліди від закруток. Зникло два ордени Леніна, орден Червоної Зірки й медалі.

— Отакої… — протягнув Миха, — невже пів- школи рознесли через ці три ордени й кілька медалей? Не може того бути! Нумо, друзі, подивимося, що там ще зникло.

Всі почали пригадувати, що та як саме лежало на стендах, навіть посперечалися трохи. Врешті решт встановили, що все наявне, крім