Читати книгу - "Приховані гріхи, Світлана Литвиненко"

  Емілія подивилася ліворуч, а потім праворуч переконуючись, що  проїзна частина дороги вільна. І тільки-но вона почала її переходити, коли із-за повороту на шаленій швидкості вилетів чорний позашляховик. Впавши у шоковий стан Емілія завмерла на місці, дивлячись переляканими очима, як машина їде прямо на неї. Тіло ніби закам’яніло і не хотіло слухатися… І тільки-но позашляховик наблизився до неї, коли чоловік, той що проходив мимо і був одягнутий у діловий костюм на бігу відштовхнув її на узбіччя, рятуючи від смертельної небезпеки.  Емілія впала на асфальт злегка забившись спиною, а рятівник зверху на неї. Він мимоволі торкнувся своєю щетиною до її обличчя, змушуючи знову завмерти, але вже від приємного відчуття, яке виникло в неї після його дотику.

-З вами все гаразд? – запитав він.

-Так,- відповіла вона намагаючись не дивитися йому прямо у вічі, бо відчувала зніяковілість перед ним,- дякую, що врятували мені життя. Чи не могли б ви…

-Авжеж,- чоловік підвівся на ноги та протягнув їй свою праву руку на якій Емілія встигла помітити обручку.

  Дівчина скривилася від болю і не стала відмовлятися від допомоги та поклала свою руку  в його. І знову, це незрозуміле приємне відчуття схоже на тремтіння, яке приємною хвилею пройшлося по ній. Чоловік з легкістю допоміг підвестися.

-Забилися? Може відвести вас до лікарні?- запитав.

-Трохи забилася, але до лікарні не треба,- Емілія доторкнулася до свого плеча знову скривившись від болю,- все це мине.  Я дуже вдячна вам.

-Треба бути більш уважнішою, коли переходити дорогу,- зауважив незнайомець.

-Та я ніби і уважною була… Ще раз дякую вам, що врятували мені життя. Чим я можу вам віддячити за цей порятунок?- Емілія проявила ввічливість.

-Слів подяки цілком досить,- всміхнувся чоловік, прямо засліпивши її своєю білосніжною усмішкою,- бережіть себе і будьте уважними.

-Дякую…

  Незнайомець вже встиг трохи відійти, коли різко зупинився, а потім обернувся і голосно запитав:

-Може вас підвести? Моя автівка недалеко звідси припаркована…

-Ні, ні… не треба,- поспішила відмовити йому Емілія,- я тут майже поруч живу.

-Ну, тоді всього вам найкращого,- її рятівник продовжив свій шлях та більше не обертався.

  Емілія провела його пильним поглядом відганяючи від себе бурю емоцій викликану ним. Навіть думка про те, що вона щойно могла загинути не так сильно стривожила її, як той незнайомець. Та це немає жодного значення. Бо він одружений, а вона заміжня… І якби не цей факт, то напевне погодилася би на те, щоб він її підвіз. Це б стало чудовою нагодою продовжити знайомство, бо чоловік її привабив. Дарма, що він виглядав старшим від неї, десь років на п’ятнадцять. Та що це з нею?

  Вона заміжня жінка, яка кохає свого чоловіка, а думає зараз про те, як могло б продовжитися її знайомство з іншим… одруженим чоловіком… Емілія навіть сама себе не впізнала у вихорі своїх думок, своїх емоцій, своїх поривів... Про цей момент слабкості варто забути зараз і негайно. Не дати можливість цим думкам захопити її повністю, відгородити від реальності, занурити у приємну ілюзію пробудженої пристрасті.

  Біль знову пронизала спину повернувши її до реальності, нагадала про те, що ось тільки хвилину потому вона могла потрапити до лікарні з численними переломами, або ще гірше, загинути на місці. А так її врятували, дали шанс жити далі. І це все завдяки тому незнайомцю, який…

-Годі Ема, скільки ж можна, припини,- в голос наказала сама собі.

  Емілія струхнула пилюку зі свого одягу та підняла із землі сумочку в якій лежала тека з резюме та документами. І тільки потім тяжко видихнула подумавши про те, який сьогодні в неї невдалий день. На роботу не прийняли, відмовили, трохи не загинула та й до Олега, свого чоловіка ніяк не може додзвонитися. Не зрозуміло, навіщо він вимкнув свій телефон. Але можливо, він у нього просто розрядився, а за своєю роботою і не помічає. Але міг же подумати про неї, про свою дружину. Сам би передзвонив і поцікавився, чи прийняли його дружину на роботу. Та міг би просто зателефонувати та запитати як справи. Раніше, до одруження та в перший рік подружнього життя Олег міг і тричі на день зателефонувати, проявити цікавість до того чим вона займається, розповідав про своє. А тепер, хіба що вона йому зателефонує. І то, він прагнув аби скоріше розмову закінчити, оправдовуючись тим, що у нього купа роботи і голови немає коли підняти не те що по телефону розмовляти. І Емілія йому вірила, долаючи в собі смуток та образу.

  Вона піднялася на третій поверх, відімкнула двері квартири, яку вони винаймають відколи одружилися. Це була невелика однокімнатна квартира зі старими меблями. Та перевага цієї кватири в тому, що вона знаходилася майже в центрі міста. Щоб купити власну квартиру постійно не вистачає грошей, а на виплат житло так і не наважувалися взяти. Бо не впевнені, чи буде змога потім виплатити необхідну суму. Емілія поклала на стілець сумочку, скинула кросівки мимоволі кинувши погляд на своє відображення в дзеркалі.

  Вигляд у неї був зараз не найкращий, подумала про себе. Локони, які вона накрутила зранку встигли розкуйовдитися після падіння, а макіяж розмазатися. А ще й стомленість придавала в’ялості. Треба швидше причепуритися, встигнути до приходу Олега. Не варто, щоб чоловік бачив її в такому вигляді, та й про те, що трохи не попала під машину розповідати йому не буде. Бо вона знає, що Олег не кинеться її заспокоювати та жаліти. А навпаки почне виказувати, читати їй мораль про те, як вона може бути такою неуважною, що їй варто вчитися переходити дорогу і таке інше. Характер у нього такий і нічого тут не вдієш. І вона, Емілія навчилася це сприймати, не звертати уваги на ті недоліки, які їй не подобалися у ньому. Не встигла вона вийти з ванної кімнати, як до квартири увійшов Олег.

-Сонечко, я вдома,- голосно вигукнув Олег зачинивши за собою вхідні двері,- ти не повіриш, яку я сьогодні отримав пропозицію.