Читати книгу - "Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук"

Діана.

Вранішнє сонечко легенько обпікало щічки, а за вікном солодко щебетали пташки. Старий годинник на світлій дерев'яній тумбочці, вкритій скатертиною з малюнками квітів, показував рівно сьому ранку. Волосся спадало на подушку ніби утворюючи морські хвильки, а очі слідкували за життям поза межами віконної рами.

Напевно, няньо вже пішов працювати на поле. Робота там починається ой як рано, але завершується ще пізніше. Особливо сьогодні, коли нові постачальники пшениці мали привезти на автівці документи щодо співпраці з ними. Тож тато побачити сьогодні взагалі не вийде.

В селі Яворів у кожного було своє завдання. Люди багацько працювали, а туристи повсякчас навідувалися, аби пожити у дідовій хатчині та походити босоніж по світанковій росі, відчуваючи дотики природи та поцілунки туману, що ледве зникав з поля зору. Сама ж я обожнювала ходити до Яворівського Гуку, щоб послухати звуки води та шум водоспаду. Частенько це місце ставало в нагоді, коли кортіло побувати наодинці. Адже маючи трьох сестер та двох бешкетливих братів це зробити доволі складно.

Двері були ледве відчиненими, і з кухні доносився чарівний запах тільки-но приготованої їжі. Я одразу впізнала бундаш кенєр, який ніколи не зраджував мамцю. Вона завжди раненько вставала, аби тоненько нарізати скибочки запашного хліба та обмочити його в яйцях. За ними ж ходила звечора до сусідки, щоб попросити недавно знесені, а водночас прихопити молоко, чи сиру.

Тіло наче прикипіло до ліжка. Не в змозі поворухнутись я заплющила очі та на хвилину поринула у місто мрії. Он я гуляю вуличками Києва, дивлюсь різні магазини на розі якоїсь зі знайомих, на диво, споруд; ходжу парками та величними скверами з виром таємниць, які заховали лічені роки життя.

Ноги ведуть далі. Двері відчиняються і я потрапляю в розкішний ресторан. “Меню, пані”, — каже хлопець в краватці та світлій сорочці, простягаючи мені книжечку з різними стравами. Я посміхаюсь та трохи зачаровано гортаю ті кольорові сторінки повні смакоти. “Прошу, пані, — звертається до мене хлопець. Чи то поляк, чи ще хтось. Але от акцент то польський! – Що замовлятимете, чи ваші оченятка довго дивитимуться меню?”

Уся почервоніла дивлюсь на ноги, а на них…! Такі топанки! Такі топанки! І червоні, а підбори то які! А віган довга, а внизу наче хвилями спадає. Чи то весільна, чи то святкова. Та немов троянда на мені виглядає та сукня.

І тут все зникає. Чую мамця з кухні гукає:

— Уповіш ми правду, чи будеш вставати, або ж лежатимеш аж до завтра нічого не роблячи? — сестри кричать, а брати, на диво, мовчать. Знов щось задумали малі шибеники!

Тож я потроху встаю. Підлога здається холодною та якоюсь бридкою. Е, ні. В ліжечку на багацько приємніше. Та сваритися з мамцею не хочеться. Де ж мої капці? Може…

Хутко залазю під ліжко. Темне волосся хвилями спадає на лоба. І так, що взагалі не можу нічого бачити. Наче враз усе зникає. Кричу до матері:

— Мамцю, я позираю всюду, а капців своїх знайти не можу!

З кухні лине відповідь разом з ревінням сестер:

— Одягни штрімфлі та йди допомагати! Досить з себе дурня клеїти!

— То ти їх не бачила? — питаю я. Мати ж знову кричить. Від несподіванки я б'юся головою об нижню частину ліжка та хутко вилазю з нього. Леле, ґуля таки буде!

— Нико се не знає де ти їх кинула! Стривай, а де Петро? — таки задумали щось ці бешкетники! Треба швидше вибиратися, бо буде мені непереливки.

— А няньо на поле пішов? — питаю я, все ж таки знайшовши один капець. Де ж другий?!

— Так, і щось тобі казав передати! Але що саме скажу, коли піднімешся та покажеш своє файне личко. Ах, ти ж жіван! — несподівано вигукнула мамця.

Таки надумали щось утнути! Хоча по голосу лише один. І ніхто інший, як Петро. Де ж його посіпака Славко?

Тож мені зоставалось ні що інше, як йти в одному капці. На іншій же нозі красувались кольорові штрімфлі зі слоненятками.

Я чимчикувала вниз гарадичами. Дерев'яні стіни додавали деякого комфорту, а сходи вели все нижче та нижче. Ніби от-от я мала потрапити до царства їжі та смакоти! До носа долинув свіжий запах гомбовців. Ці пиріжки мамця готувала на пару, з любов'ю слідкуючи, аби ті не пересиділи у своїй “теплій домівці”.

Відчинивши кухню, ледь не впала з переляку! Петро стояв увесь в борошні, а його обличчя дещо знічено посміхалось. Славко ковтав шмарклі, слідкуючи за прибиранням мами. Віра та Марія, або ж мої сестри, сиділи на своїх стільцях, а Катя щось жуючи, тицяла рукою в нашу господиню.

— Що сталось?! — вигукнула я.

Славко лише перевів погляд на брата близнюка та потер рукою лоба, ще більше забруднюючи його борошном. Петро стенув плечима та з повною спокійністю вимовив:

— Ми гралися, — в цю мить його очі засяяли, і я зрозуміла, що це була не просто гра.

— Сестло, — мою увагу привернула Катя, тягнучи за футболку своїми маленькими пальчиками, які так і хотіли усе дослідити. Тому, звісно, теж постраждали від, так званої, гри братів. Вона не вміла вимовляти літеру «р», тому виходило те, що виходило, — хочеш гомбовець? Він ще тепленький!

Але я лише похитала головою.

— Ні, сонечко, іди пограйся.

Катя хутко побігла до сестер, і вони жваво про щось забалакали. Згадавши про батька, запитала мамцю:

— А що саме няньо хотів мені передати?

— Передати? — ніби забувши про нещодавню розмову, перепитала мама. Я лише підняла брови від несподіванки.

— Ну так, сама ж казала!

Сильно ляснувши себе по лобі, мама защебетала, ніби радіючи та одночасно забувши про нещодавній переполох в оселі.

— Прийшов лист із зарахуванням до Київського університету! Я така щаслива, доню!

— Мамцю! Ой як же ж я рада! — не стримавшись кинулась в обійми. Братики наче пораділи, що їхнє бешкетництво на хвилинку забулося. Поки мамця не бачили, почала їм махати руцею, ніби наказуючи йти звідси. Еге ж, от їм перепаде, якщо згадається вся зроблена шкода!