Читати книгу - "Літо з бабцею: запахи полину та чортополоху, Картава Ната"

Магія починалася на світанку, коли світ ще дрімав у прохолодних обіймах ночі.

Ми прокидалися за годину до сходу сонця. Бабуся завжди перша, її тихі кроки чути ще до того, як перші промені торкнуться горизонту.

– Вставай, мала, сонце вже за кутком, – стиха казала вона, заглядаючи до моєї кімнати.– Пора збирати трави.

***

Спершу – біла хустинка. Її зав’язували туго, щоб волосся не падало на очі. Потім вмивання крижаною водою з криниці. Бабуся завжди наголошувала, що ця вода особлива, її сила прокидається разом із ранковим сонцем.

У мішок з льону клали кілька шматків житнього хліба, помазаних смальцем, гострий ніж і мотузки. Воду, казала бабуся, нап’ємося біля джерела.

Правила для походу за травами були незмінними.

Перше – вийти з дому і не озиратися. Оглянешся – магія розсіється, і трави втратять силу.

Бабуся ще тихо шепотіла молитву, стоячи біля порогу:
– Земле рідна, дай сили й здоров’я, а травонька твоя хай стане ліком для душі й тіла. Благослови!

Друге – відразу біля воріт зірвати підмареник чіпкий, приклеїти до одягу і трохи кинути в мішок.

– А нащо він нам, бабо? – питала я щоразу, знаючи, що відповідь буде такою ж, як завжди.
– Щоб злі духи не збили з дороги, – відповідала вона. – Та й без нього в лугову магію не увійдеш.

Дорога вела нас через село, яке поволі прокидалося. Від хат доносився запах їжі – хтось уже смажив картоплю.

Але справжня пригода починалася на лузі, за селом, де густі трави гойдалися під легким вітром.

***

Ми дісталися лугу, коли туман ще лежав важким покривалом над землею, а світ наче тільки набирав кольорів. Луг дихав вологою і ароматом – густим, терпким, що лоскотав ніздрі. Кожна травинка була ніби прикрашена коштовним камінчиком роси.

– Слухай, як шепочуть трави, – сказала бабуся, зупинившись. – Вони знають, хто прийшов із добром, а хто – просто потоптати.

Вона стала на коліна, й мовчки перехрестилася.

– Доброго ранку, травоньки! Ми не на зло, ми для добра.- Це був її ритуал: подякувати природі, попросити дозволу. Я теж зробила це, хоч і не розуміла до кінця, для чого.

– Тепер слухай уважно, – почала бабуся. – Ми беремо лише ті трави, що самі просяться до нас. Чуєш? Ти маєш торкнутися стеблинки, і якщо вона легко віддасться, значить, твоя. А якщо ні – залишай.

Першою до рук потрапила материнка. Бабуся акуратно зрізала стебло ножем, поклавши його в мішок, і пояснила:
– Душиця, кажуть, гріє душу. Коли хтось у домі журиться, завари йому чаю з неї – і легше стане.

Я дивилася, як вона уважно відбирає трави, кожну обережно кладе окремо, ніби то була якась особлива коштовність.

– А це, бачиш, чебрець. Його ще “богородична трава” звуть. На Спаса без нього ніяк, бо він святий запах дому зберігає, – бабуся показала стеблинки, вкриті дрібними фіолетовими квітами.

Над лукою пробіг легкий вітер, а бабуся несподівано почала наспівувати:
“Ой на горі трава зелена,
Там дівчина траву рвала…”

– Трави люблять пісню, – пояснила вона, помітивши мою здивовану усмішку. – Коли співаєш, вони ніби відкриваються тобі й стають сильнішими.

Я ходила за нею, зачарована її вправністю. Бабуся, нахиляючись, кожного разу промовляла тихенько:
– Дякую тобі за силу твою.

Вона уважно вдивлялася в трави, наче читала якісь невидимі знаки.

Потім ми дісталися до куща полину. Його запах одразу вдарив у ніс – гіркий, терпкий, але чомусь рідний.
– Полин – трава сирітки, – почала бабуся. – Кажуть, дівчина плакала, бо її з дому вигнали, і її сльози впали на землю. З них і виріс полин – гіркий, як її доля, але сильний. Він від усього злого захищає. Але цей ми брати не будемо.

Після полину бабуся відшукала чортополох. Його гострі колючки я боялася навіть торкатися.
– Не лякайся, – усміхнулася вона. – Це травичка для хоробрих. Її в старовину біля хати ставили, щоб зло не зайшло. А тепер у букети кладуть – від усього лихого.

– Ось цей чортополох, – сказала бабця, показуючи мені темно-зелену стеблину з колючими листками і рожевим суцвіттям. – З нього захист найкращий. Але збирати його треба обережно. Як поколешся – це знак, що не твій він.

Я обережно торкнулася його і зрізала верхівку. Крапелька соку виступила на зрізі.
– Молодець, – похвалила бабуся. – Вчись слухати землю.

Полин ми шукали ближче до лісу, де тінь була прохолодною. Бабуся взяла його, підняла до обличчя й вдихнула аромат – гіркий, майже палкий.
– Це для тих, хто потребує сили духу, – пояснила вона. – Гіркота завжди лікує душу.

Поки бабуся й далі збирала трави, я гралася, назбируючи жовті кульбабки й прикрашаючи себе вінком.
– Ти що, чаклунка? – запитала вона жартома. – Ану, допомагай краще.

Ми працювали ще годину, поки сонце не піднялося досить високо, і туман почав розсіюватися. Бабуся підійшла до мене, зняла мішок із плеча й сказала:
– Досить. Забагато не бери. Найсильніші трави – це ті, що зібрані без жадібності.

Дорогою назад ми втомлені, але щасливі, підійшли до джерела, що ховалося серед верб. Його вода була холодна, як зимовий вітер, і прозора, як кришталь.

. Бабуся зняла хустку, й сказала:
– Це жива вода, пам’ятай. Її п’ють із вдячністю, не з горя чи злості.

Я зачерпнула долонею прохолодну воду, зробила два великі ковтки і втома від раннього підйому вмить зникла. Вода справді мала якусь силу.

***

Коли ми повернулися додому, бабуся розклала трави на рушнику з вишивкою.
– Це рушник не простий, – сказала вона. – Йому вже більше ста років. На ньому тільки хліб і трави лежати мають.

Вона обережно перебирала кожну стеблинку, формуючи маленькі букетики. Кожну траву називала й тихо промовляла слова:

– Ось дивись, – сказала вона, беручи в руки чортополох. – Його треба сушити окремо, бо він не любить сусідів. А цей полин – дивись, який густий, він буде найсильнішим.