Читати книгу - "Брама роду, Картава Ната"

Як то кажуть, хто знає, той знає…

Село.

Але наші українські села — це цілий всесвіт. У кожній хаті, у кожному городі, навіть у кожній брамі захована своя історія.

Наша брама завжди привертала мою увагу. Ніби звичайнісінькі металеві ворота, зеленого кольору, прикрашені загостреними штирями, що нагадували списи. Але найголовніше було те, що на цих списах, немов коштовність, приковані грона калини. Витончені гілочки, ажурні листочки й навіть ягідки — усе майстерно зроблене з металу, до найменшої деталі.

Я любила наші ворота. Вони були для мене не просто брамою — це був мій трон. Я могла вилізти на них, сісти зверху й дивитися на сільську вулицю, ніби з пташиного польоту. У такі моменти я відчувала себе велетнем, якому відкривалися всі таємниці села. Я бачила, як димлять комини, як діти ганяють м'яча, а в когось на подвір’ї бродить пес, охороняючи свої володіння.

Але те, що мене зачаровувало найбільше, — це ворота інших хат. У кожного вони були свої, ніби унікальна візитівка. У когось — блакитного кольору, у когось — коричневі. Деякі прикрашені листям дуба чи жолудями, виточеними з металу, інші — кованими мальвами або горобиною. Видно, що кожен господар підходив до вибору брам з душею і смаком.

Одного разу бабуся, помітивши, як я роздивляюся ворота, підсіла до мене на лавці біля хати. Вона довго дивилася на наші ворота, ніби згадувала щось далеке, а потім сказала:
— Дитино, то не просто краса. Кожен рід має свою силу. А кожен знак на воротах — це як герб. Наші ворота прикрашені калиною не просто так. То символ нашого роду.

Я витріщилася на неї, намагаючись зрозуміти.
— То що, калина нас захищає? — запитала я.

Бабуся кивнула.
— Колись, у давнину, наші прадіди вибирали символ, який найкраще підходив їхньому роду. Калина — то краса, чистота і сила. Кажуть, калина допомагає зберігати родинний зв’язок навіть на відстані. Як ягоди тримаються на одній гілці, так і родина має триматися купи.

Потім вона почала розповідати, як раніше в нашому селі ставилися до брам. Коли будували хату, завжди дбали, щоб і брама була гідною. Найчастіше запрошували майстра з сусіднього села, який кував металеві прикраси, і вибирали не просто гарний візерунок, а такий, що символізував рід. У декого були дубові листки чи жолуді — символи сили й витривалості. У когось — мальви, як у баби Маньки, бо це квітка захисту й родючості. Горобина на воротах часто означала зв'язок із природою, а соняхи — сонце, тепло й добробут.

— Але на воротах, — додала бабуся, — символ завжди має бути не тільки гарним, а й справжнім. Інакше той рід втратить силу.

Я почала уважніше придивлятися до брам у нашому селі. Уявляла, як кожен з цих візерунків несе свою історію. Мені здавалося, що за кожними воротами ховається щось магічне. Я почала питати в сусідів про їхні ворота, але не всі хотіли розповідати. Хтось сміявся, казав, що це просто мода. Але баба Манька, в якої на воротах розквітли металеві мальви, відповіла:
— Ой, дитино, ті ворота — то як душа. Вони пам’ятають більше, ніж ми самі.

З того часу я дивилася на ворота як на щось живе. Вони були мовчазними охоронцями спокою, вартовими наших історій і традицій. І хоча я вже давно не живу в тому селі, я знаю: якщо колись повернуся, перше, що побачу, — це наша брама з калиною. І відчую, як вона шепоче мені: "Ти вдома".

Кінець