Читати книгу - "Більше кохання, Аліна Шапошник (Аліса Кін)"

Часто батьки думають, що ми ще замалі для стосунків, кохання та іншого, але проблеми, з якими доводиться зустрічатися один на один іноді навіть занадто складні для дорослих. Звісно, не розповідаємо їм всього, оскільки боїмося, що перестанемо бути гарними для них, що впадемо в їхніх очах. Тільки ось наші батьки теж були підлітками і зналися з подібним, аналогічними, може, й складнішими за любовні проблеми, як і тисячі тисяч людей у всьому світі.

Сімнадцять років – складний час. Коли в цьому віці закохуєшся, дивишся на об'єкт симпатії крізь рожеві окуляри з товстим склом. Але позбавляєшся їх за допомогою сліз, болю, образ і гніву. Знявши окуляри, бачиш коханого без нав'язаних очікувань. І тепер вирішуєш бути з ним чи ні. Розчарування неминучі, коли віриш лише словам, а на вчинки махаєш рукою та знаходиш постійні виправдання для хлопця.

Маша постійно твердить мені і Лері, що всі розчарування і розставання дрібниці, це ми надаємо їм таку величезну значущість і самі себе заганяємо в глухий кут лабіринту, створений нашою підсвідомістю. Якщо ти зміг у нього зайти, то зможеш і вийти, бо завжди є вихід.

Єдиним рішенням у моїй ситуації було стати пофігістом. Раніше вважала, що їм треба народитись, що навчитися цьому мистецтву не можна. Але я дуже помилялася. Коли я поступово почала впроваджувати пофігізм у всі сфери життя, мене почали вважати безтурботною та легковажною. А я просто втомилася чогось боятися, втомилася від атакуючих думок про невирішені проблеми.

Мені здавалося, що моє життя почало налагоджуватися. Звичайно, у всіх є свої скелети у шафі, двері якої можуть зламати дуже невчасно. Саме так трапилось із приїздом Дениса, який вибив мене зі звичної колії. Розповісти все, що трапилося два роки тому, – це чудова нагода позбутися одного скелета.

Я подивилася на всіх у вітальні: Гліба, Леру та Машу. Зібралася з думками і, переконавшись у тому, що всі мене готові уважно слухати, почала свою розповідь:

Два роки тому я була зовсім іншою людиною. Усі мої проблеми розпочалися зі смерті мого хлопця Назара. Він був тим самим милим, добрим, і єдиною по-справжньому коханою людиною в моєму житті. Коротше, я ношу на пальці кільце, подароване ним, – я демонстративно показала вказівний палець правої руки, на якому красувалося срібне кільце зі знаком нескінченності. – У мене було після його смерті кілька хлопців, але то все не те, нічого серйозного, просто щоб заповнити порожнечу. Не любила я їх, і вони це чудово розуміли. За півроку після смерті Назара, з'явився Денис. Так, раптом з'явився, у нього очі Назара. Не знаю чому, але вони дуже з ним схожі на манери, жести, різні дрібниці. Дуже схожі. Денис здався такою рідною людиною, яка мене ніколи не скривдить. І ось якось саме воно вийшло. Я почала з ним бути, – я зробила паузу, щоб перевести подих. – Буває таке жахливо сильне почуття, коли просто не хочеш людину відпускати, хоч розумієш, що треба. Я знала, що не зможу сприймати його без асоціацій з Назаром, тому вирішила порвати з ним. Денис відмовився розлучатися зі мною. Тоді я почала робити все, щоб він мене покинув сам, бо не розумів мої слова. Я пофарбувала волосся в червоний колір, почала курити при ньому і зловживати алкоголем, поводитися трохи розв’язано з іншими хлопцями на його очах. Нічого не допомагало. Далі я вирішила його ігнорувати, припинила відповідати на дзвінки та уникала зустрічей. Начебто, допомогло, ненадовго. Місяця два потому я про нього нічого не чула. Потім мені почали приходити фотографії: я в кафе з подружками, в університеті, в магазині, сиджу в парку на лавці і таке інше. За мною стежили. І не складно було зрозуміти, хто.

– Чому ти така впевнена, що це, Денис? – Лера не могла в це повірити.

– Бо він сам мені сказав. Я розлютилася, взяла фотографії і запитала його про це в обличчя. Знаєте, що він мені відповів? Ось що: «Настя, я хлопець, якого ніхто ніколи не кидає, я йду завжди сам. Те, як ти мене принижувала, я так просто не пробачу. Завжди, коли ти думатимеш, що я зник з твого життя і послабиш пильність, я нагадуватиму про себе і псуватиму твоє життя».

– Так, не всі можуть прийняти, що їх не люблять і спокійно відпустити. Безглуздо все це. Він ні собі ні тобі не дає нормально жити. – Маша не змогла стримати обурення стосовно цієї ситуації.

– Це ще не все. Він відважував від мене всіх молодиків, з якими я зустрічалася. Тому коли мене кидали, я не дивувалася, що це справа рук Дениса. Щоб випередити його, я часто сама розривала стосунки першою.

– Настя, він хворий та маніпулятор. Так все залишати не можна, – жваво сказала Маша.

– Ти гадаєш, я не намагалася з ним домовитися? Гліба я попросила не втручатися.

– А батьки знають? - Маша запитала, хоча, вже наперед знала на нього відповідь.

– Ні, ми свої проблеми звикли вирішувати самі. – Гліб відповів замість мене.

– Тоді я не розумію, чому він сказав, що твій друг? – Лера округлила очі і подивилася на Гліба.

– Намагався підібратися до мене. Але спочатку треба було втертись у довіру до тебе. Якщо ти ще не зрозуміла, то він природжений маніпулятор, – упевнено сказала, оскільки не сумнівалася у правильності своїх слів.

– Я б назвала це іншими словами, але промовчу. – Маша вимовила схвильованим голосом.

– Це моя помилка. Я занадто близько дозволила цій людині підібратись до себе. - Я важко зітхнула і продовжила, – Він убив у мені всі світлі почуття. З початку мого другого курсу, я про нього не чула, подумала, що знайшов нову жертву для свого шаленого кохання, – я згадала, що у мене в руці чашка з холодним зеленим чаєм. Зробила кілька ковтків, промочивши горло, яке встигло пересохнути від мого оповідання.