Читати книгу - "Я Грушевського бачив, Ірина Червінська"

Ця історійка сталася у часи, коли дива вже вийшли з моди, а тільки відголоски їхні довгими шлейфами сунули позаду людей, наче плітки.
Чому історійка? Та тому, що, як і багато великих і незвичних трагедій, вона б заслуговувала уваги, та не цього разу і не в такий час. Пізніше ви мене зрозумієте. Я не настільки втаємничуюсь, як може здатися на третій погляд. А, може, і не зрозумієте… Але то не так важливо як те, про що я вам оповім.
Я йшов парковою алейкою і розмірковував. Перебирав у свідомості слова і складав їх, як анаграматичний ребус так, що вони виструнчувалися в різних модифікаціях одного і того ж запитання: Чому мені вчора продали позавчорашній хліб? Я пам’ятаю його смак. Він був схожий на торішню солому. Я не кінь, але чомусь воно було так: саме солома.
Можна подумати, що я більше не маю клопоту. Але як можна інтелігенту в п’ятому коліні споживати солому?
Отак я йшов і думка ця нанизувала мене всього на своє вістря. Аж тут ліхтарник почав розвішувати на стовпах світло і я побачив, що вже вечір. А додому неблизько.
А що мене чекає вдома? Старий рудий кіт на антикварному рудому кріслі? Та він уже настільки обліз душею, що його навіть котиці не цікавлять! За всі свої дев’ять життів цей вогненний кошак навчився майстерно вилизувати свої придатки. Йому вже не треба. Я так не вмію, хоч ми з ним в однакових умовах – моє лібідо давно вже пересублімувало зі штанів у голову. Тепер я можу тільки споглядати.
Чи я нещасливий через то? Я швидше такий, як мій рудий бестій – крісло-миска-і-крісло.
Нема сенсу повертатись додому так пізно, особливо коли тварина нагодована. Тому я змирився і ліг на лавці, як безхатько. Здається, навіть задрімав, так мені стало тепло.
Мене розбудило якесь шарудіння. Я не міг зрозуміти, звідки лунав цей звук. Десь зверху. Та наді мною, крім чорного тла, позатикуваного крапками зірок, нічого не було. І кругом теж пустка екзистенційного виміру. І лежав я не на лавці, а висів у повітрі.
Я сів, як звичайно сідають на дерев’янім масиві. Ноги відчули ідеально рівну поверхню, прохолодну і прозору, як шкло. А під ним була ще одна чорнота з місяцем посередині.
Але цей шурхіт. Він натягував струни нейронів. Чомусь спало на думку, що цей таємничий звук зовсім не таємничий. Він розгортався шатром у моїй лисіючій довбешці. Вірніше над нею. Так ворушиться волосся від вітру. Зазвичай люди цього не чують, але зараз обставини виняткові. І я, наче поміж двома космосами, стояв на скляній твердині.
Я йти нікуди не хотів. Ноги понесли самі. І не просто понесли – полетіли. Я добіг до краю. Це таке відчуття. Таке..! Коли ти на межі, а під тобою – всесвіт, і над тобою – прірва. Чорна діра. І хочеться вити і пити, курити і співати чорних пісень про зміїв і велетів, яких ніхто не бачив. Але всім відомо, чим відзначився Давид на полі бою.
А моя межа була незвичайна. З її надр росло дерево. Дерев’яне таке, різьблене і випалене, як древній дереворит. Тільки листя металеве. Якби тут був вітер, то воно дзвеніло б, а так – тиша. І листочки були дивні – з помітками, цифрами і буквами. Я зірвав собі один. На пам'ять. Мені найбільше зімпонували там літери з мого прізвища і рідкісна група крові – моя…
Настав час подумати. Я сів, як йог, біля дерева. Ногу за ногу закинув, руки – долонями вниз. Я не знаю жодної мантри. А чи треба? Будь-яке слово – це мантра. Будь-який текст – ритуал.
Клянуся, мої очі були заплющені в той момент, але я відчував внутрішнім зором, що внизу піді мною тече річка. А по річці пливуть човни. Багато човнів. І в кожному лежить душа зі свічкою побіля голови. І ті душі співали про те, як війна іде, як живі не люблять світло, а тому вони мусять долати свій шлях у цілковитій темряві. Я купався в музиці їхніх голосів, не жалісливих, простих, як усе існування, як мислення, як небо. Дерево несподівано затряслось, ожило, замахало гілками, як опахалами. І посипалися металеві листки у річку, і тонули вони разом з човнами. Темна вода гасила останні вогники свічок. Душі летіли крізь космос…
І тут мені на голову сів голуб. Стоп! Це вже містифікація! Голуби вночі сплять! Але ж він там був – на моїй голові. Я шкірою відчував гостроту його кігтів.
Ну і нехай. Все одно він кудись полетів потім. Нечутно так. Я тільки відчув послаблення тиску на череп. А, може, то був зовсім не голуб? А хто ж тоді?! 
Не морочте мені голову дурними запитаннями!
Сиджу. Лотос таки сильно дошкуляв ногам. Тому я їх випрямив і ліг. Заплющив очі. Захотілось розкинути руки, пальці об щось боляче вдарились…
Сиджу. У човні. Посеред невідомого океану. Наді мною – хмарний атлас. Насупроти мене – ще один ненормальний, якому закортіло у човен без весел.
— У вас знайоме обличчя, — кажу йому. – Ви — Грушевський!
Він так дивно подивився на мене, погладив бороду, поправив краватку. Дістав із кишені великого старовинного срібного годинника і розкрив його. Той пронизливо зателенькав надтріснутим механізмом.
— Пора! – промовив мій Грушевський і пішов по воді…
Я падав, захлинався, але таки наздогнав його.
— Ну чому? Ну чому?! – всі мої жалюгідні претензії вклалися у ці два рази по два слова і преціозно-відчаєвий знак запитання.
— Інакше історія не мала б продовження, — відповів мені він спокійно, як Далай Лама на молитві до Будди. – Ти не розумієш. Ніхто не розуміє. І я не розумію. Ми теж колись свято вірили, що гора підійде до Магомета. Натомість вона трісла і з неї повилазили черви.
— А тепер?
— А що тепер? Хіба у цьому вічно-закапсульованому князівстві щось здатне змінюватись? – гіркота потекла йому по бороді. – Тут навіть стіни брешуть і клянуть.
— Але ж хочемо!
— Хотіти мало. Треба вирощувати квіти, а не будяки, — і він пішов далі. 
А я потонув у синьому океані.
І до чого тут квіти? Зокрема, у моїй квартирі ніколи не було навіть вазонів. Тільки рудий кошак.
А тонути виявилось приємно. Груди запирає на замок і більше ти не людина, а морське чудовисько на двох ногах і з очима, повними водоростей. Я каменем пішов на дно. В дійсності, по дні іти легше, ніж по поверхні. На дні ти відчуваєш себе живим. А там – красоти. А там – фауна і флора, достойна енциклопедій. Акули різні, каракатиці, восьминоги… б-р-р-р…
Ні, однозначно – на дно більше ні ногою!
Поволі я виліз на берег. Далі вже не цікаво. Неподалік я побачив свій будинок. А тут і ви нагодились. Лікарю, ви ж мені вірите? Я ж не якогось там Наполеона… Я Грушевського бачив.