Читати книгу - "Аквадіос, Teremok"

***

Сонце повільно підіймалося над горизонтом, малюючи небо теплими фарбами жовтня. Кріс завжди обожнювала ранкову прогулянку. Вологе повітря було насичене запахом опалого листя, а вдалині виднілися поля, залиті золотими хвилями пшениці. Вулиці їхнього містечка були тихі, на перший погляд, звичайні. Але для неї кожен куточок, кожен будинок мав свою історію, щось рідне й знайоме. Троє друзів часто збиралися разом, шукаючи пригод на лоні природи.

Кріс працювала в місцевому управлінні екології. Це було щось більше, ніж просто робота — вона присвятила своє життя захисту довкілля. Її спокійні риси обличчя та темне волосся, яке завжди було зібране в простий хвіст, створювали образ зосередженої й мудрої людини, хоча в глибині душі вона залишалася мрійницею. Вона любила довгі розмови про те, як можна змінити світ, але ще більше — занурюватися у природу, що жила спокійно навколо них.

Кирил, її давній друг, був зовсім іншим. Високий, темноволосий, із серйозними очима, він захоплювався технікою. Він міг годинами працювати в гаражі, налаштовуючи авто або розбираючи мотори. Його захоплення було відображено в руках, які носили на собі сліди численних годин праці, але усмішка, що часом з'являлася на його обличчі, показувала, що він знаходив у цьому справжнє задоволення.

Анастасія, з її світлим, майже білявим волоссям, була справжнім променем сонця у їхній компанії. Вихователька в дитячому садку, вона мала той рідкісний талант — бачити красу навіть у найпростіших речах. Вона займалася танцями, і це додавало їй особливої грації у рухах. Настя завжди здавалася легкою і спонтанною, але за цим ховалася глибока прив'язаність до своїх друзів і потреба бути потрібною.

Одного ранку вони вирішили пройтися разом — відчували, що їм усім потрібно трохи часу на свіжому повітрі. Кріс запропонувала піти за місто, де починалися поля.

— Ці місця завжди мене заспокоюють, — сказала вона, дивлячись на хмарне небо, яке починало темніти.

— Мені теж подобається, — підхопила Настя, усміхаючись, — знаєш, тут таке відчуття, ніби можна на мить відчути себе частиною чогось більшого.

Кирил знизав плечима:

— Поле — це просто поле, але я за компанію. Плюс, треба розвіятись. Я цілий тиждень провів у гаражі, голова вже кипить.

Вони йшли вуличками, що поволі переходили у вузькі стежки, що тягнулися між деревами, пшеничними ланами і просторами безмежних пагорбів. Десь у далині виднілися старі хати, схожі на ті, що колись належали місцевим селянам. Їхні дахи вже давно осіли, а стіни злилися з природою.

Раптом, на одному з пагорбів, вони помітили альтанку. Вона здалася їм дивною — надто великою, ніби збудованою для велетнів. Дерев'яні стовпи тримали масивний дах, а в центрі стояв величезний стіл і колисанка, яка могла вмістити не одну людину, а цілу сім'ю.

– Як же тут можна взагалі щось робити? – сказала Кріс, піднімаючи голову до велетенської гойдалки. – Ледь рукою дотягнуся.

– Цікаво, для кого це все? – задумливо промовив Кирил, роблячи кілька кроків уперед і доторкаючись до ланцюгів, що тримали колисанку. Вони були товсті, як його рука, і важкі, немов зроблені з чистого металу.

– Напевно, для когось значно більшого за нас, – додала Анастасія, стоячи трохи далі. Вона нервово оглядала простір, шукаючи якісь знаки або підказки, але все здавалося тихим і непорушним. Лише гігантські меблі стояли серед альтанки, ніби чекаючи на когось

Кріс підійшла до гойдалки і торкнулася її нижньої частини, ледь-ледь дістаючи рукою.

– Можемо спробувати розгойдати, – запропонувала вона.

– Спробуємо, але це виглядає так, ніби тут щось ховається, – відповів Кирил, оглядаючись, його пильний погляд пробігався по альтанці.

Вони троє схопилися за масивну деревину і почали штовхати гойдалку. Спочатку вона була нерухомою, важкою, але поступово вони відчули, як вона поволі починає рухатися. Кожен раз, коли вона коливалася, ланцюги глухо стукали об дерев'яні балки альтанки.

– Щось не так, – сказала Анастасія, обтираючи лоб. – Слухайте... ця тиша... якось надто підозріла.

– Це не те місце, де варто затримуватися довго, – зітхнув Кирил, але вони продовжували розгойдувати гойдалку, наче хотіли дізнатися, що буде далі.

Ланцюги знову й знову вдарялися об балки. Глухий звук ставав дедалі голоснішим, він ніби розсікав тишу навколо, але ніщо не порушувало дивної спокійної атмосфери. Ще кілька поштовхів — і гойдалка почала завмирати. Кріс дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, що може статися далі.

– Зупиняється, – промовила вона тихо, відходячи на кілька кроків назад. – Що тепер?

І тут почалося.

Спочатку здавалося, що це просто краплі дощу, які падали з дерев’яних дощок, з яких була зроблена альтанка. Але ці краплі були не звичайними. Фіолетова рідина, блискуча, схожа на щось надприродне, почала повільно стікати вниз, утворюючи маленькі калюжки.

– Що це за... рідина? – здивовано вигукнула Анастасія, дивлячись на незрозумілі фіолетові краплі, що почали збиратися на підлозі.

– Якась магія, – припустив Кирил, дивлячись, як рідина просочується крізь дерево альтанки. Він зробив крок назад, відчуваючи дивне передчуття.

Рідина продовжувала стікати, здавалося, що вона живе своїм життям. Спочатку невинні краплі, але потім вони почали об'єднуватися в дивні фігури. Мовби химери, вони формувалися перед очима друзів, створюючи з себе потворні обличчя, що повільно рухалися до них.

– Вони... дивляться на нас, – прошепотіла Кріс, її очі наповнилися страхом.

Химери не просто з'являлися — вони манили, ніби гіпнозом затягуючи друзів у свій світ. Їхні тіла почали рухатися самі собою, незрозуміла сила притягувала їх до цих фігур, хоч вони й намагалися відступити.

– Ні, нам треба звідси! – вигукнув Кирил, намагаючись відірвати руки від невидимого тягаря, який ніби сковував їх.

Але було запізно. Колисанка, яку вони розгойдували, раптом зникла, мовби розчинилася у повітрі. На її місці почала утворюватися туманність, що повільно розливалася по підлозі альтанки, немов закликаючи їх увійти.