Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

«Приходить ніч, приходить час,

Та місяць знов гукає нас.

Я прокидаюся, встаю,

Мій дім – могила. I love you.»

Нумер 482 «Вампіри»

Раннього ранку я прокинулась від звуку поліцейських сирен. В піжамі, з нерозчесаним волоссям я побігла вниз сходами та подивилася у вікно. Біля мого дому зібралися зацікавлені сусіди, випадкові перехожі, журналісти, медики та поліцейські. Я відкрила вхідні двері і побачила страшну картину: на газоні біля моєї улюбленої туї лежала дівчина в білому платті і пустим поглядом дивилася в небо. На горловині її плаття виднілися краплі крові. Один з полісменів підбіг до мене і швидко заламав руки.

- Ви підозрюєтеся у вбивстві. Ви маєте право мовчати... - почав він свою звичну промову.

Я не опиралася, бо з досвіду знала, що краще цього не робити.

У відділку мене передали слідчому. Він був старим, товстим і, на перший погляд, не дуже приємним. Він відвів мене у кімнату для допитів, зняв наручники та запропонував кави. Я погодилась, адже ранок без кави схожий на день без сонця.

- Я знаю, що ви ні в чому не винні, - спокійно, але впевнено мовив він, уважно вдивляючись у мої очі, - Я вже знаю, хто вбивця і кого я шукаю. І це аж ніяк не ви. Тож давайте ви просто відповісте на кілька запитань, ми швидко заповнимо папери і ви зможете повернутися до своїх справ.

Його голос був рівний, але в погляді читалася втома, ніби за останні кілька днів він не спав ні хвилини.

- Гаразд, - з полегшенням видихнула я, тримаючи чашку кави в руках.

Його очі на мить ковзнули до моєї чашки, але потім він знову повернувся до паперів.

- От і добре, - пробурмотів він, відкриваючи записник, - Почнімо.

Мене майже автоматично засипали стандартними питаннями:

- Ваше ім'я? Прізвище? Дата народження? Адреса? Телефон? - голос слідчого був монотонним, ніби це було його соте подібне опитування за останній тиждень.

Я відповіла, намагаючись тримати рівний тон, хоча всередині все стискалося від напруги.

- Де ви були вночі між другою і четвертою годиною? Чи є у вас алібі? - продовжував він, не відриваючи очей від записника.

Я на хвильку задумалася, намагаючись пригадати навіть найменші деталі.

- Чи помічали ви щось дивне вчора ввечері біля свого будинку? А може, під ранок сталося щось незвичне? Чи є у вас припущення щодо того, що сталося?

Припущень у мене не було, але запитання слідчого лише підсилювали мою цікавість. Мені хотілося знати усе-усе! Хто? Що? Чому? Я зробила ковток уже майже холодної кави, зважуючи, як краще сформулювати своє питання, коли слідчий, ніби прочитавши мої думки, сам випередив мене. Його відповідь була настільки несподіваною, що я відчула, як чашка ледь не випала з рук.

- Насправді… - він підняв на мене свій погляд і зробив коротку паузу - ви теж були в списку підозрюваних, але все змінилося, коли я дізнався про характер ран на шиї убитої дівчини. Це серійне убивство і за цим маніяком я ганяюся уже пів року, та все марно.

Я допила каву, а слідчий продовжив:

- Є тут у нас один колега - такий собі фанатик фольклору. Він впевнений, що це діло рук… вампіра.

- Вампіра? - я ледве стримала здивування, піднявши брови.

- Угу, - кинув він сухо, - Справжній романтик, як на мене. Постійно шукає містику там, де її немає.

Він подивився на мене і хмикнув.

- Хто в це повірить? Це ж байки для дітей. Вампір! - зневажливо буркнув він - Насправді, це холоднокровний серійний убивця з вишуканим почерком. Людина, яка знає, що робить. І я маю знайти його, поки не стало надто пізно.

Його тон був різким, майже гнівним, ніби йому доводилося не лише ловити злочинця, але й боротися з цими фольклорними фантазіями свого колеги.

Я мовчала, намагаючись усвідомити почуте. Вампіри, серійний убивця, вишуканий почерк... Це все було надто заплутано, але почало інтригувати. У двері постукали. Зайшов той самий поліцейський, що заламував мені руки.

- Леве Гордійовичу, вам пора!

Лев Гордійович почухав лисину на голові і звернувся до мене:

- Добре, дитино, ми закінчили, я тебе відпускаю. Ось тобі моя візитівка, якщо раптом щось згадаєш або опинишся у біді.

Він замовк, швидко зібрав папери і вийшов. Не пройшло й кількох секунд, як із коридору пролунав його голос:

- Миколо, завези її додому!

«Надіюся, що цей Микола не буде знову заламувати мені руки...» - подумала я і попрямувала геть із відділку.

Додому я зайшла через чорний хід, бо, хоча труп уже забрали з мого подвір’я, я не хотіла проходити там, де трапилася трагедія. На першому поверсі я щільно закрила усі вікна шторами, щоб не нагадувати собі зайвий раз про ранкові події та пішла нагору привести себе до ладу. Потім спустилася вниз щоб чимось перекусити. Під час снеку я зайшла в інтернет.

«Вампіри» - швидко набрала я в пошуку, хоча й розуміла, як це абсурдно звучить. Про вампірів я знала лише з книжок та фільмів, де кожен режисер чи автор додавав власні деталі. Але інформація з інтернету виявилася ще абсурднішою! У першій статті стверджувалося, що вони п’ють тільки кров і нічого більше. У другій - що вампіри їдять усе, як звичайні люди, бо це допомагає їм «вливатися в суспільство». Третя стаття запевняла, що вони взагалі можуть виживати без їжі, живлячись «енергією місяця». Усі автори ніби змагалися за звання найоригінальнішого «експерта з вампірології».