Читати книгу - "Кав'ярня моєї бабусі, Вікторія Грош (Rouce)"

Що краще, ніж посидіти у кав’ярні з запашною чашкою кави або з какао та дивитись як летить лапатий сніг? Для мене нічого кращого взимку бути не може. З дитинства я звикла до такої зими. Спогади про дитинство у кав’ярні бабусі найяскравіші, ніж всі інші. Я пам’ятаю як я разом з бабусею та сестрою приходили зранку у кав’ярню. Бабуся нам робила какао з маршмелоу і ми пили його та грали в різні настільні ігри або ж просто дивились у вікно. Дивились як летить сніг, як люди біжать до нас аби пересидіти заметіль чи просто погрітись. Коли ми трохи підросли, то допомагали бабусі з приготуванням кави чи то з касою, а саме розрахувати відвідувачів. Всі люди просто захоплювались цією атмосферою кав’ярні з назвою “Аромат затишку”. І кав’ярня й справді мала той затишок який не можна було знайти в інших кав’ярнях міста. Ці спогади дуже теплі та навертають на мої очі сльози. Адже ми виросли та все враз змінилось. Сестра поїхала вчитися в іншу країну, а я в інше місто. Бабуся залишилась сама керувати кав’ярнею.

Після дев'ятирічної відсутності у своєму рідному маленькому містечку, я вирішила повернутись. Життя у мене пішло не дуже хороше. У цьому році все так добре, що хоч вовком вий. Що саме трапилось? Влітку розлучилась з нареченим, так я була заручена та ніхто про це не знав. Він мені просто зрадив з моєю найкращою подругою. Тож подруги у мене теж вже немає. А після й робота... Працюю... працювала я секретаркою в одній компанії, де здавалося все ідеальним. Начальник класний, завжди усміхається та й в хорошому настрої, зарплатня велика та плюс до того й колеги привітні. Але місяць тому перше почало змінюватись. Начальник, який звертався до мене лише по робочім питанням почав приставати до мене, то так то сяк. І мене це почало бісити. Він не давав мені комфортно себе почувати на своєму робочому місці. Тому поклавши заяву на звільнення за власним бажанням йому на стіл, я поїхала у рідне місто. Про гроші можна не перейматися, я накопичила собі солідну суму. Таку що можу не працювати рік, а може й більше. І в рідному містечку це вийде запросто.

Тож я вже приїхала до квартири бабусі та подзвонила у дзвіночок. Бабуся мені зразу відчинила двері. Коли ж побачила мене, то почала усміхатись.

— Єва? Це ти?

— Так, бабусю.

— Проходь дорогенька — я пройшла у квартиру. Тут як завжди пахне випічкою. Бо бабуся всю випічку для кав’ярні готує сама.

— Як тут смачно пахне.

— Тільки що приготувала пиріжки з вишнею та яблуками — сказала бабуся та обійняла мене. Ми ось так простояли з нею декілька хвилин. Після бабуся мене випустила зі своїх обіймів, і я помітила, що на її обличчі течуть сльози. Ми давно з нею не бачились та взагалі не спілкувались.

— Бабусю, ну, ти чого? — тепер обійняла я її, щоб вона заспокоїлась.

— Я думала, що вже ніколи ні тебе, ні Мар’яну не побачу.

— Не знаю як Мар’яну, а мене ж ти побачила — я почала знімати з себе курточку — та й взагалі я приїхала додому назавжди.

— Ти нікуди більше не поїдеш? — бабуся почала усміхатись.

— Нікуди. Будемо разом займатись кав’ярнею — я побачила, що у неї з обличчя спала та усмішка.

— Кав’ярня...

— Що з нею?

— Пройдімо на кухню там тобі й розповім — ми пройшли на кухню. Я сіла за стіл, а бабуся почала швиденько готувати чай з лимоном.

— Що з кав’ярнею?

— Вона вже не має той попит який був раніше — бабуся зітхнула та подивилась на мене — навпроти нашої кав’ярні відчинилась ще одна. Відвідувачі тільки туди й ходять, а нашу оминають стороною. Тому прибутку ніякого... я думаю, що краще її назавжди зачинити. Так буде краще.

— Бабусю, ні, не можна її зачиняти. “Аромат затишку” — це найкраща кав’ярня у всьому світі — сказала я та побачила, що бабуся трохи усміхнулась.

— Єво, у мене немає сил аби дивитись як люди проходять повз та не заходять до мене. За день може прийти два-три відвідувачі та й на цьому все.

— І давно це так?

— Приблизно пів року.

— Зрозуміло. Але я все одно не хочу, щоб наша кав’ярня зачинилась. З нею у мене пов’язано багато спогадів... все дитинство... — у мене з'явились сльози на очах — я зроблю все аби “Аромат затишку” завжди працював.

— І як ти це зробиш?

— Щось придумаю.

Ми з бабусею допили чай, а потім я пішла у свою кімнату. Ну, насправді мою та Мар’яни, але оскільки сестри немає, то кімната моя. Поклала свою сумку на підлогу, лягла на ліжко та почала усвідомлювати всю нашу з бабусею розмову. Бабуся хоче зачинити кав’ярню. Ні, це ніяк не можна допустити, бо я впевнена, що у кав’ярні ще є прихильники, які частенько туди приходять, а не як сказала бабуся. Адже я пам’ятаю, що у нас були постійні відвідувачі. І це було не аби як приємно бачити знайоме обличчя. Сподіваюсь бабуся перебільшила коли сказала, що дві-три людини приходять за день. Я чомусь думаю, що заходять більше.

Думаю, що завтра я піду туди та весь день проведу з бабусею у кав’ярні, бо сьогодні кав’ярня зачинена, а я виснажена дорогою, тож буду тільки відпочивати, лежачи на ліжку. Згадуючи приємні моменти дитинства, я не помітила як заснула. І мені почав снитись дивний сон. Ніби наша кав’ярня працює злагоджено, у ній багато відвідувачів, що не встигаємо всіх вчасно обслужити. Що у нас з’явилась літня тераса, якої ніколи не було. І раптом це все хороше обривається, коли у приміщення заходить один солідний чоловік. По ньому видно, що він заможній, бо речі всі стильні та дорогі. Він підходить саме до мене та замовляє каву. Я її йому роблю, а після він сідає у дальньому кутку в приміщенні оглядаючи кав’ярню, попиває каву. І його погляд мені не подобається взагалі. Як виявилось, що він власник якоїсь там фірми та прийшов аби поговорити про знесення будівлі. В якій не тільки є наша душа, але й інші різні заклади. От як, наприклад книгарня та магазин квітів біля нашої кав’ярні з правої сторони. З магазинчика віє запахом квітів та все так прекрасно, що не вистачить слів аби описати все. Чоловік видає нам цю новину і ми стоїмо з бабусею у шоку та й сказати нічого. У мене через це сльози покотились, я й справді відчула, що у мене сльози на обличчі з’явились, тому прокинулась. Та на щастя все це був сон та ніщо більше. Таких моментів у реальному житті я не допущу ніколи. Але в думках так і є сподівання на те, що цей сон не віщий. Хоча я в такі сни не вірю. А вірю в те, що мені за будь-яких обставин вдасться врятувати нашу теплу та затишну кав’ярню!