Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

І ось знову я опинилася невідомо де... Так само як у той дивовижний день, коли перенеслася через Браму Світу в будинок, що став тимчасовим прихистком родини Вертон. Тоді я хоча б була всередині приміщення. А зараз...

Затиснувши в руці кристал перенесення, я поправила імпровізоване сарі на плечах і повільно оглянулася навколо. Це було несподівано! Сподіваюся, кристал якось зрозумів, куди я хочу потрапити, а не просто виконав свою функцію перенесення.

І тепер я на деякий час недосяжна для свого чоловіка, який виявився зовсім не тим, за кого себе видавав: як казала Маняшка – небачений, злий та небезпечний, одним словом – класичний вихухол.

І що ж тепер робити? А що, взагалі, можна робити у печері? Адже саме тут я й опинилася. Хоча я завжди уявляла печери як щось зовсім інше: темне, лячне, з краплями води, що постійно падають, павуками й кажанами на стінах і стелях.

А місцина, куди я потрапила, більше схожа на печеру Алі-Баби, ту саму, яку відкривав сім-сім. І головне, тут майже світло! В скелі є темно-зелені мінеральні вкраплення, які дають рівне, тепле світіння. Яка краса, і електрика не потрібна!

Який же це мінерал, цікаво? Я так уважно вивчала стіну печери, що навіть шию витягла і несвідомо стиснула кулак, у якому тримала кристал.

А він раптово нагрівся. Здивувавшись, я розтиснула пальці й підняла руку, щоб подивитися, що сталося. Вау! Мій кристал засяяв так само як ті, що прикрашали стіни та стелю печери.

І тут я зрозуміла, де знаходжусь, бо пригадала, як Дін пояснював нам з Артуром, чому не може відправити нас до Олівії за допомогою кристала перенесення. Адже Олівія живе поруч з Торськими горами, які створюють сильне викривлення. Можна опинитися або далеко від її будинку, або просто вгору врізатися.

А чому таке викривлення виникає, мабуть, пояснюється тим, що я зараз бачу. Кристали перенесення явно пов’язані з цими мінеральними світлячками. Кристал обрав найкраще місце, де його тимчасова господиня може спокійно подумати про свої проблеми, і доставив мене, куди потрібно. Навряд чи неврівноважена величність мене тут знайде. Тож, думатиму про своє дівоче. Але спочатку треба озирнутися.

Прямо в центрі печери я побачила водойму з кришталево-чистою водою, діаметром близько десяти метрів. Навколо неї було розташоване каміння, схоже на велетенські кубики.

Може, це люди облаштували тут щось на кшталт імпровізованих стільців?

Про що я думаю? Які тут можуть бути люди?

З захопленням спостерігаю за блискучими у світлі печерних світлячків сталактитами та сталагмітами. Яка краса!

Ось тільки неочікувана екскурсія до печери – це, звісно, чудово. Але чи зрозуміє кристал, як доправити мене додому, якщо я вирішу повертатися? Насправді, зараз мені трохи страшно зустрічатися з чоловіком. Адже він той ще гризлі, одразу починає гарчати, як ведмідь шатун. Нехай поки що перебіситься, а я, як і планувала, поміркую на дозвіллі.

– Ух ти! – захоплений голос пролунав позаду мене так несподівано, що я аж здригнулася. – Дівка! Така велика, та ще й гола!

Здивовано повертаю голову, бо зовсім не очікувала тут нікого зустріти, і бачу малого хлопця, який розглядає мене примруженими очима, він десь мені по плече.

Цікаво, що дитина може робити в печері? Загубився під час екскурсії, чи як? Голос у нього тільки занадто дорослий, мабуть, застудився тут.

– Дівко, звідки ти взялася? – нахабно цікавиться хлопець, продовжуючи некультурно мене розглядати, – Ти дивися, як каланча довга!

Ось і за що мене ображати?!

– Послухай, недомірок дрібний, а звідки ти тут узявся? І хто тебе виховував, цікаво? Зовсім не вмієш з леді розмовляти?

– Це ти – леді, чи що? Та ти просто довготелеса дівка в простирадлі!

– Сам ти карлик недолугий, – огризаюся, бо він мене перший почав ображати. – Де ти тут простирадло бачиш? Це індійський національний народний прикид.

– Чого? – хлопчисько геть ошалів від опису моєї одежини.

– Одяг такий індійський для жінок, – поясню терпляче. – Сарі називається.

Очі у пацана стали круглішими за п'ятаки.

– Ти індичка? – вразився він.

– Тю на тебе, яка індичка?

Вочевидь, шкільні роки чудові пролітають повз, не залишаючи жодного позитивного результату в кудлатій голові підлітка. Бо бачу по очах, знову нічого не розуміє.

– Хочеться спробувати щось нове і незвичайне, – пояснюю для тих, хто не в курсі.

– Слухай, каланча... – починає пацан.

– Карлик недоросток, – відбиваю його образу.

– Я не карлик, – обурюється він, – я гном!

– А я не каланча тобі, а... ой! Що?

Тепер настала моя черга дивуватися. Здуріти! Може, я, крім того, що королева, ще й Білосніжка?

Хлопець набурмосився, дивлячись на мене з-під лоба.

– Послухай, дитино, – нарешті доходжу висновку, що мій співрозмовник вирішив пожартувати, – я так і повірила, що ти гном. Я не проти жартів, але ти переборщив. Гномів не існує.

– Ти що, з глузду з'їхала? – обличчя малого витягнулося, і підборіддя трохи відвисло. – А я тоді хто?

– Гадаю, ти просто загубився під час екскурсії, або вихід із печери занадто близько до твого житла, і ти з друзями тут розважаєшся.

– Від чого загубився? – здивовано запитує це патлате диво.

Якби я не знала точно, що гномів не існує, то могла б зараз повірити в його версію. Який акторський талант пропадає! А може, і ні, у хлопця ще все попереду, цілком може стати артистом. Здібності в нього неабиякі.

– Ну, ти даєш! – нарешті знаходить голос недомірок. – Гном я! Тобі зрозуміло?

– Звісно, зрозуміло. Що тут може бути незрозумілого? Як скажеш, гном, значить, гном. А тепер іди, куди збирався. Я, взагалі-то, сюди відпочити прийшла.

– Я тут живу, – підвищив голос маленький нахабник. – А от ти звідки з'явилася?

Мене наша розмова вже почала дратувати. Тому я повернулася до хлопця спиною та пішла до водойми. Хоча, може, це озеро? Я ніколи не замислювалася, як називаються водоймища в печерах.