Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

– Гей, здоровила... – знову нагадав про себе хлопчина.

– Ще раз назвеш мене здоровилою, і я в тебе щось кину, – обірвала його на півслові.

– І що ж? – зацікавився цей причепа.

І справді, що? Хоч печера й величезна, метрів шістдесяти в найвужчому місці, з високими склепіннями й різноколірними сталактитами, що звисають зі стелі, підлога напрочуд чиста. Наче її щойно прибрали.

Ніде жодного камінчика, тільки сталагміти, що підіймаються вгору. «Нічого, – оптимістично подумала я, – знайду, що пожбурити», – і впевнено вхопилася за найнижче завислу "бурульку". Хлоп’як навіть нахилив голову вбік, чекаючи на результати моїх дій. Але, на жаль, у мене нічого не вийшло.

Я глянула на кам'яні "табурети", що вишикувалися по краю водойми. Напевно, такий "стільчик" важить кілограм триста. Навіть перевіряти немає сенсу. Тож вирішила на цьому діалог завершити.

– Знаєш що? Йди собі, куди тобі треба, – сказала я і знову попрямувала до озера.

– А ти гарна, – почувся голос позаду, – хоч і висока. Думаю, я залишу тебе собі. До повноліття мені лише рік залишився, а потім одружимося з тобою.

Оце так! На вигляд йому не більше тринадцяти, і то лише в обличчі. Зростом він навіть менший за сучасних підлітків-акселератів.

– Скільки ж тобі років? – питаю з цікавості, щоб дізнатися, коли у печерах настає повноліття.

– Дев'яносто дев'ять.

– Ну, годі тобі! – відрізала я, – Пожартували й досить. Я й зараз не збираюся за тебе заміж, і тим більше через рік.

Пацан розправив плечі (навіть здався трішки вищим) і суворо запитав:

– Як ти смієш, так зі мною говорити? Знаєш, хто я такий?

– І хто ж? – цікавлюся.

– Я троюрідний племінник вождя!

– Та невже? Я просто вся тремчу від захвату, – запевнила я.

– Це ти правильно робиш, – погодився неповнолітній гном. – Через рік одружимося, а поки коханкою моєю будеш.

Оце так!

– А що? – питаю з інтересу, – одружитися до ста не можна, а коханку заводити можна?

– Можна, – підтвердив нахаба, – тому сьогодні спатимеш зі мною.

– Вже сьогодні? – перепитую, дивлячись на нього зверху вниз.

– Ну так, – підтвердив пацан.

– А ти впевнений, що я вміщуся у твоєму ліжку?

Ой, леле, здається, я зараз отримаю нервовий зрив і істерику. Кандидат у коханці явно розгубився, мабуть, не подумав про це заздалегідь. А я вже ледь стримую сміх.

– Хлопче, цікаво, тут усі такі, чи ти – виняток?

Проте сміятися мені одразу розхотілося, коли за спиною пролунав глибокий бас:

– Ні, не всі, він єдиний у своєму роді, бо ще молодий.

Повільно повертаюся на звук голосу і завмираю. Потужний, широкоплечий чоловік, трохи нижчий за нахабного хлопця, непомітно підійшов ззаду й уважно розглядав мене.

Я, з відкритим від подиву ротом, витріщилася на нього. Кремезний, з великими руками, одягнений у сірий в'язаний светр, перетягнутий ременями. Густе темне волосся, заплетене у дві коси, спадає на плечі. Довга борода, майже до пояса, теж заплетена в косу.

– Дядьку, – хлопець звернувся до новоприбулого, очевидно, вождя, – я хочу залишити собі цю дівку.

– А нічого, що я вже одружена? – нарешті і я приходжу до тями, показуючи обручку на пальці.

– Нічого страшного, – підбадьорив молодший гном, – отже, будеш просто коханкою. Тут тебе ніхто не наважиться шукати.

На мить мене охопив страх, але я ще міцніше стиснула кристал у руці. Та вже ні, я тут не залишуся! Якщо хтось спробує мене затримати, я куди-небудь перенесуся.

– Регіт! – знову прогримів бас старшого гнома. – Ти, дійсно, єдиний у своєму роду дурень! Подивися на її шию. Перевертень навіть під землю полізе за своєю парою!

Дін

Кордевідіон Тарлійський напився, і це сталося вперше з того часу, коли в чотирнадцять років він поцупив у батьковій спальні пляшку горілки з бару. Тоді він сам її й випив. Від цього невдалого експерименту йому стало так зле, що здавалося, ніби настав останній день його життя.

На щастя, його врятувала Генія. Тоді вона була молодою, веселою жінкою, яка затягла його в комору за кухнею та почала відпоювати трав'яними настоянками, поки він не зміг відкрити очі. Лише після цього вона пішла до короля, щоб розповісти, що сталося.

Ох, і дістав він тоді на горіхи! Дивертон Тарлійський особисто відлупцював сина, хоча вже був нижчий за нього. Але головним у тому, що Дін більше не напивався, було не покарання, а відчуття безпорадності, як у безпомічного цуценяти.

Він не бажав повторювати цей досвід. До сьогоднішнього дня.

Його дружина, його істинна пара, втекла від нього прямо зі шлюбного ліжка. Ну, якщо це можна так назвати. Як же це вдарило по самолюбству Кордевідіона. Спочатку він був у люті, але потім, трохи заспокоївшись, намагався розібратися в ситуації. Він не міг зрозуміти, як можна було переплутати згоду дружини з її опором. Адже йому не наснилося й не здалося в гарячці, що Наталка спочатку перестала боротися, а потім, ніби даючи згоду продовжувати, ніжно доторкнулася кінчиками пальців до його руки.

Не могло йому таке привидітися! Тоді що ж, насправді, сталося? Відповідь була неймовірно проста: вона злякалася, що він поставив їй мітку перевертня.

Ось чому кохана звинуватила його в обмані. Він не зізнався вчасно, що в його тілі тече кров перевертня. Це була його помилка! Варто було заздалегідь підготувати її до цього. Але вже нічого не змінити, адже після бійки кулаками не махають.

Страждання не допоможе розв'язати проблему. Отже, треба починати пошуки зниклої. Спершу хоча б приблизно визначити, куди поділася його непередбачувана дружина.

Вже вкотре він за допомогою магічного трикутника відправляв пошукове заклинання, сподіваючись, що кольє на її шиї відгукнеться. Але у відповідь була цілковита тиша!

Це означало лише одне – Наталя знаходиться у Торських горах, або поблизу. Як вона туди потрапила, навіть не виникало питання. Кристал перенесення не знайшовся, отже, його забрала зникла дружина.