Читати книгу - "Храм на горі, Еліза Донцова"

З давніх-давен існує легенда, що в далеких горах за океаном, на найвищій вершині, серед льоду, який не танув уже тисячі років, стоїть чарівний храм із білого каменю. Там живе відьма. Хтось казав, що її сила змушує сніг і кригу з цих вершин не танути під сонцем навіть у найспекотнішій пустелі. А інші вважали, що завдяки її силам долини цих гір були настільки зеленими та квітучими, що зима просто оминала їх, боячись втратити свою силу. Проте гори ці були настільки насичені магічною енергією, що жителі їх, навіть мало здібні до магії, могли творити чудеса. І навіть найстарші дракони цього світу, чию силу важко уявити, приходили до неї зі схиленими головами за артефактами, які тільки вона могла створити.

***

Він дістався сюди за допомогою спеціальних каменів телепортації, які можна було б віднести до рідкісних артефактів. Далі на гору довелося підійматися за допомогою магії вітру. Насправді, якби міг розкрити крила одразу після переміщення, усе було б набагато простіше, але ступивши на землю аж похитнувся. По тілу пройшла хвиля холоду, що посилився ближче до вершини. Дістав із кишені флакон із зіллям і зробив кілька ковтків. Тіло наповнило не найприємніше відчуття, зате сили почали повертатися за кілька митей, і стійкість до низьких температур також відновилася. Пара глибоких вдихів — і він рушив далі, ступаючи по добре знайомих сходах із мармуру та криги. Перед дверима на мить застиг, поправив довге чорне волосся, зав’язане у хвіст, і довгий плащ. Ще раз глибоко вдихнув і, постукавши величезною ручкою сім разів, потягнув двері на себе. Ті піддалися легко, відкриваючи широкий прохід, де міг би легко поміститися дракон. Він обвів поглядом залу з величними білими колонами й арабесками на замерзлих стінах. Побачивши там лише фігуру, що сиділа на троні з протилежного боку, розслабився.
— Бальтомире, любий, які гості! Я думала, що не побачу тебе ще сотню років! Зовсім про мене забув! — у жіночому голосі відчувалася образа, але приємні мурашки все одно пробігли по його шкірі.
— Привіт... — він тепло усміхнувся, зробивши кілька кроків уперед. — Ми не бачилися всього... еее... — він на мить замислився, рахуючи, — п’ятнадцять місяців? Трохи більше року. Це ж має бути небагато для відчуття часу прадавньої відьми...
— Але за моїми відчуттями часу це багато! — обурено вигукнула вона. — Але... я рада, що ти живий і здоровий.
— Я теж радий, не повіриш, наскільки. Три телепорти дорогою — хіба мої страждання не гідні твого прощення?
Жінка весело засміялася. Молода на вигляд, вона сиділа на троні, скутому льодом, у вкритому інієм світло-сірому плащі, скріпленому великою застібкою біля горла. Чорні пасма довгого розпущеного волосся були розкидані поверх плечей і разом із білими очима підсилювали відчуття надприродності, яке ніби огортало все навколо неї.
— Бачу, ти додала нових візерунків, — він кивнув на стіни.
— Так, — вона змахнула рукою, і пусте місце на колоні поруч засвітилося, покриваючись льодом і осипаючись шматками інію, що залишали по собі красиві геометричні візерунки. — Це частина моїх безцінних спогадів.
— Гарно...
— Думаєш? Я рада. Гарна була ідея перетворювати найвизначніші моменти пам’яті в магічні арабески.
— Дійсно... Навіює спогади про моє дитинство. Але місця на стінах залишилося не так уже й багато... Ти хочеш використати їх усі після переродження?
— Так, я думаю, що це тіло проживе ще не більше пів сотні років. А потім... — вона зітхнула. — Доведеться повторити цикл.
— Ні, навіть не згадуй! — він напружено на неї поглянув. — Не люблю я твої чудернацькі методи переродження, ти знаєш.
— Шкода. Мені стає радісно, якщо моє минуле переродження принесло тобі користь.
— Я... — чоловік зробив паузу, глибоко вдихнув, — не можу сперечатися. Але, — веселість повернулася в його голос, — маю сказати, що кілька тисяч років життя зробили тебе далекою від розуміння навіть драконячого... І... не могла б ти бути добрішою до моїх майже людських почуттів?
— Дракони, до слова, якраз ті, хто з живих істот найбільше мене розуміють! Адже переродження для мене — щось на кшталт того, як ви скидаєте стару згрубілу шкіру.
— Так, я знаю.
— Але мені цікаво, чому ти прийшов до мене. Не схоже, щоб ти скучив... Лишив мене тут одну, а сам вештався по світу... — вона встала з трону, кинувши на нього зацікавлений погляд.
— Неправда, я безмежно сумував за тобою і домом.
— Будь чесним!
— Це чесно. Абсолютно, — похитав головою, а потім додав: — Але ще дійсно є дещо.
— О! Цікаво, і що ж?
— Мені потрібні інформація і магічний смарагд для переміщення на великі відстані. Такий, який здатна створити лише відьма Фрея.
— О... — вона на мить нахмурилася, прикрила очі на кілька секунд, а потім розплющила їх і кивнула. — Вийдемо з цієї зали. Не думаю, що сьогодні прийдуть ще гості. Принаймні на горі зараз немає нікого. До речі, ти надовго?
— Я... Можливо, до завтра.
— Тобто ти знову буквально на мить? — вона зітхнула й глянула на нього.
— Вибач! Мені справді шкода! — підняв він руки в захисному жесті.
— Ні, нічого. Я розумію, — відьма похитала головою, а потім встала й попрямувала до бокових дверей, що вели з зали: — Йдемо вниз.
Вона торкнулася поверхні дверей, зачекала, доки ті почали світитися, а потім відкрила й махнула рукою.
— Після тебе.
Той кивнув, глибоко вдихнув і увійшов до біло-блакитного, покритого хвилями марева, схожого на скло, що було за дверима. За мить він уже ступив на доріжку вишуканого саду, посеред якої стояв фонтан, а довкола був ансамбль колон, обплетених ліанами барвистих квітів. Доріжки, вкриті світлими плитами, розходилися навсібіч, формуючи рівні фігури.
— Гарно у тебе тут стало, — видихнув він, обертаючись до жінки, що уважно за ним спостерігала.
— О, ти дійсно звик до переходів, майже не цікаво.
— Ось чому, попри все, мені часом важко з тобою. Ти ніколи не була співчутливою до мене в такі миті.
— Ти ж знаєш, що це неправда. Я дуже добра за мірками прадавніх відьм.
— Але для напівлюдини...
— Надто чутливий! Для напівдракона — занадто!
— Не кажи так. Я вже давно не те юне драконеня...
— І правда, — вона кивнула, відвівши погляд убік, а потім широко усміхнулася: — Але ти був такий милий карапуз! Серйозно, тебе підкинули в мої володіння такою дрібнотою, і я й справді не знала, що робити! Але від холоду ти змінився, тож я не одразу зрозуміла, що ти напівлюдина, і після багатьох спроб мені довелося спуститися до людей, щоб попросити допомоги. Думаю, у них досі складено чимало дивних історій про це. А ще ти навіть не уявляєш, скільки зілля я витратила, щоб воно стало заміною драконячому харчуванню! Ти точно маєш бути вдячний! Бо твої зуби тоді легко прокушували навіть піпетку з магічного скла, якою я намагалася тебе годувати!
— Добре, добре, добре! — замахав він руками. — Досить, благаю!
— Тоді... — вона розкинула руки в сторони.
Він хмикнув і, наблизившись до неї, міцно обійняв.
— Я вдома, матінко.
— Рада тебе бачити, синку, — вона притиснулася до його грудей і застигла на якийсь час. — Я дійсно за тебе переживала.
— Так. Я знаю.
— Ти егоїст. Міг би хоч писати частіше.
— У світі людей я постійно на виду, і мені важко часто слати магічні вісники на таку відстань. Якщо хтось побачить, то це буде підозріло.
— Заради матері міг би постаратися.
— Я... буду стараннішим наступного разу.
— Сподіваюсь це побачити, — тихо засміялася вона.