Читати книгу - "За крок до істини, Ірина Бондарчук"

Серпневе сонце ховалося за важкими хмарами, коли Анна Столяр підійшла до дверей скромного будинку в самому центрі міста. Запах дощу, що ось-ось мав розпочатися, змішувався з ароматом старого дерева, яким був наповнений цей куточок вулиці. У повітрі відчувалася дивна напруга — передчуття чогось невідомого.

Коли Анна переступила поріг будинку адвоката Сергія Лаврова, її погляд одразу привернули купи паперів, розкиданих по темному кабінеті. Поліція вже оглянула місце, але для детектива з її досвідом справжні докази завжди приховані на виду. На столі серед паперових хаосів лежав звичайний конверт — кремового кольору, без марок, без адресата. Лише одне слово, написане чорними літерами: “Обережно”.

Анна вдягла рукавички й обережно дістала лист із конверта. Папір був дивно грубий, ніби зроблений вручну. Текст написано друкарською машинкою — старий, але ефективний спосіб уникнути пізнання почерку.

— “Ваш час добігає кінця. Ви знаєте, за що”, — тихо прочитала Анна вголос. Її голос розчинився у важкому мовчанні кабінету.

Окрім цього тексту, на аркуші був дивний символ у нижньому кутку: переплетені кола з дрібними відгалуженнями, схожими на коріння дерева. Символ здався їй знайомим, але вона не могла пригадати, де бачила його раніше.

— Що це за знак? — пробурмотіла вона, примружившись. Її інтуїція підказувала, що цей символ — ключ до чогось набагато більшого.

На столі поруч лежала газета. Заголовок статті на першій сторінці виголошував: “Гучний процес закінчився перемогою адвоката Лаврова”. Стаття описувала справу про великий земельний скандал, у якому Сергій Лавров захищав впливову будівельну компанію. Багато хто вважав його перемогу спірною, а подекуди навіть підозрілою. У місті ходили чутки про те, що Лавров знав більше, ніж варто.

Анна переглянула щоденник, знайдений поруч із тілом. На останніх сторінках були згадки про якісь зустрічі, позначені лише ініціалами “А.К.” та “В.С.”. Один із записів був зроблений за день до смерті: “О 19:30. Важлива розмова. Символи і ризик.”

Поки Анна аналізувала знайдене, до кімнати зайшов капітан місцевої поліції Ігор Максименко. Його зморшкувате обличчя відображало втому, але в очах горів інтерес.

— Що думаєш про це? — запитав він, вказуючи на лист.

Анна склала аркуш паперу і простягнула йому конверт.

— Це попередження, але для чого? Хтось хотів налякати Лаврова, але не встиг. Або ж це частина гри, яка ще не закінчена, — сказала вона, вдивляючись у символ. — Хтось дуже хотів, щоб ми знайшли цей лист.

Ігор кивнув і взяв папір у руки. Анна тим часом зауважила, що за годинником на стіні помітна невелика щілина. Вона дістала ліхтарик і зазирнула туди. Виявилося, що там лежала ще одна записка, на цей раз з написаним від руки текстом: “Скоро ти зрозумієш. Але чи буде вже не пізно?”

Анна відчула, як по спині пробіг холод. Ця справа явно виходила за межі звичайного розслідування. Листи, символи, приховані записки — усе це було лише початком чогось значно більшого.

— Ми на порозі дуже темної історії, — сказала вона, обертаючись до Ігоря. — І хтось грає з нами в небезпечну гру.

І саме в цей момент за вікном почався дощ, ніби підкреслюючи важливість її слів. Таємниця щойно відкрила свої двері, але за ними ховалося набагато більше, ніж могла уявити Анна.

Вирішивши не зволікати, вона повернулася до стола й відкрила один із шухляд. Усередині були папери, що стосувалися останньої справи Лаврова, а також старовинна книга з потертими шкіряними обкладинками. На першій сторінці книги був той самий символ — переплетені кола з відгалуженнями.

— Що це може означати? — знову промовила Анна, звертаючись до капітана.

Ігор підняв брову і простягнув руку до книги. Він гортав сторінки, поки не натрапив на карту міста, намальовану від руки. На ній було позначено кілька місць, серед яких вирізнялася покинута будівля неподалік міста.

— Це виглядає як підказка, — сказав Ігор. — Можливо, ми повинні почати з цієї будівлі.

Анна уважно розглядала карту. Вона знала, що кожен крок у цій справі — це ризик, але водночас і наближення до правди. Їй залишалося лише вирішити, чи готова вона зробити цей перший крок у невідоме.

Анна відклала карту і знову повернулася до книги. На кількох сторінках були виписки старовинних текстів, написаних латиною. Серед них виділялася фраза: “Quod est veritas?” — “Що є істина?”.

Вона поглянула на Ігоря, який тепер задумливо вивчав карту.

— Думаю, відповідь на це питання криється не лише в цій книзі, — сказала Анна. — Це як шматки пазла. Ми повинні скласти їх разом, перш ніж рухатися далі.

— Тоді часу витрачати не варто, — відповів Ігор, киваючи в бік дверей. — Дощ чи ні, нам треба знайти ту будівлю.

Вона обернулася до вікна, спостерігаючи, як дощ стікає великими краплями по склу. Передчуття небезпеки змішувалося з цікавістю. Анна знала, що ця справа стане однією з найзаплутаніших у її кар’єрі.

Після декількох хвилин підготовки Анна і Ігор вирушили в дорогу. Машина повільно їхала вузькими вулицями, а дощ посилювався, створюючи атмосферу тривоги. Покинута будівля знаходилася на околиці міста, серед зарослих дерев і густих кущів.

Коли вони дісталися місця, перед ними постала стара кам'яна споруда з вибитими вікнами і обваленим дахом. Здавалося, що ця будівля давно покинута, але щось у її вигляді насторожувало.

Анна увімкнула ліхтарик і першою увійшла всередину. Усередині пахло сирістю, а відлуння кроків підкреслювало мертву тишу. На стіні в одному з кутів кімнати вона помітила символи, схожі на ті, що були в книзі.

— Подивись на це, — прошепотіла вона, вказуючи на написи.

Ігор підійшов ближче, уважно роздивляючись стіну.

— Це точно пов'язано, — сказав він. — Але що саме вони означають?

У цей момент почувся дивний звук — ніби хтось зачинив двері. Анна та Ігор обернулися одночасно, але нікого не побачили. Напруга в повітрі ставала нестерпною.