Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

Чотири місяці потому…

— Доброго дня, Яно Олександрівно, Олегу Юрійовичу! Дякую, що так швидко приїхали! — біля класу нас зустрічає вчителька сина Тетяна Вадимівна.

Три місяці тому Олег перевів Тимура до приватної школи. Без мого відома. Просто поставив перед фактом, що стара школа за рівнем освіти погана, а в його сина має бути все тільки найкраще.

І якщо до знань сина у мене питань нуль, то ось з поведінкою у новій школі в нього відверто біда.

— Вітаю, Тетяно Вадимівно, — першою проходжу до кабінету.

— Добрий! — коротко вітається Олег. Він не любить довгих формальностей, тож одразу зазначає готовність переходити до суті. — Що цього разу зробив Тім?

— Сьогодні Тимур вдарив однокласника.

— Як? Цього не може бути, — протестую я. — Він добрий хлопчик і ніколи не б'ється. Що сталося?

— Ваш син мовчить про причини нападу, і мені довелося опитати цілий клас, щоб з'ясувати обставини бійки. Однокласник назвав Тимура всиновленим, і що його мати вкрала тата з іншої родини. Після цього Тимур, власне, і зробив те, що зробив.

Закочую очі від обурення та подумки передаю палкий привіт колишній дружині Олега. Марина давно підписала папери про розлучення, але пити нашу кров по цей день не перестала. Вона регулярно з’являється у телешоу, дає інтерв'ю жовтій пресі, де із задоволенням ділиться нескінченними вигадками про мої стосунки з Олегом. При кожній нагоді називає мене коханкою, яка звабила її чоловіка заради грошей та статусу.

Але я того не робила. Розлучення з Мариною Олег ініціював ще до нашої з ним зустрічі. Та й зараз ми продовжуємо жити окремо: я із сином в орендованій квартирі, Олег у власній. Жодних грошей чи аліментів я не вимагаю. Як працювала, так і працюю, забезпечуючи себе і дитину всім необхідним самотужки.

Проте людей не цікавить моя нудна правда. Їм потрібен гучний привід, будь-яка сенсація, яка дозволить їм залюбки перемити кістки незнайомій людині, покопатися в її брудній білизні.

По тактовному підбору слів вчительки стає зрозумілим, що розмова між дітьми була значно жорсткішою та грубішою.

— Де в цей момент були дорослі? Ви, зокрема? Чому першокласники були без нагляду? — Насідає Олег, бажаючи дізнатися всі подробиці того, що сталося.

— Діти перевдягалися після заняття фізкультурою, — спантеличено розводить руками Тетяна Вадимівна.

— Ми проведемо виховну бесіду із Тимуром. І прощу надати мені контакти батьків другої дитини. Їм теж не завадить нагадати про правильне виховання молодого покоління, щоб надалі їхнє чадо не ходило по школі й не переказувало, як бабця базарна, бульварні плітки. — Олег підводиться з маленького учнівського стільця і ​​прямує до виходу. — Дякуємо за зустріч. Ходімо, Яно.

Залишаюся сидіти на місці. Розгублено дивлюсь то на Тітова, то на вчительку.

Не розумію, де у вихованні сина стався промах. Тимур уже розбивав м'ячем вікно, йшов серед уроку та ховався у туалеті. Тепер ще й ця бійка. Жорстокі слова — не привід махати кулаками.

З Тимуром щось-таки відбувається, але з нами він не хоче говорити. Точніше — зі мною.

Після того, як я розповіла дитині, що Олег — його тато, Тім від мене закрився. Наче я вмить стала для нього чужою. Ми більше не дивимося разом мультики. Він не просить полежати з ним, коли йому погано. Все частіше закривається у своїй кімнаті та не виходить звідти, доки не приїде батько.

З Олегом теж досить напружені стосунки. Домовилися, що будемо вести розумний і зважений діалог щодо дитини, але найчастіше емоційно сперечаємося з будь-якого приводу: де зустрічатиме Тимур Новий рік, яку кашу їстиме, чи можна йому йти на заняття з карате, скільки тренувань з футболу на тиждень він може відвідувати та інше.

Іноді мені здається, що Олег навмисно налаштовує сина проти мене. Бо він завжди поводиться як добрий та лагідний татко на світі, дозволяючи Тімові робити, що заманеться. Я на його тлі виявляюся постійно незадоволеною і злою відьмою, яка завжди повторює «не можна», «завтра до школи», «у тебе горло болить».

— Заспокойтеся, Олегу Юрійовичу. Ще десять хвилин вашого часу. З вами двома дуже хотіла поговорити наш шкільний психолог.

Тітов закочує очі. Обговорення поведінки, поганих оцінок дитини виводять його із себе. Він таку поведінку розцінює як нормальне дорослішання хлопця: іноді дуріє, вчитися відрізняти, до чого лежить душа, а що йому не цікаво.

За сьогоднішню бійку, я впевнена, Олег ще й похвалить Тіма, бо той зміг постояти за себе та близьких.

— Без цього ніяк? — Тітов знову перевіряє час на годиннику. — У мене нарада за годину.

— Вона зараз підійде. Одну хвилину, — вчителька дістає мобільний телефон та просить шкільного психолога прийти до кабінету першого «Б».

— Олегу, якщо поспішаєш, я можу сама поговорити з психологом. Потім перекажу тобі все, що вона скаже, — намагаюся згладити конфлікт, що зріє.

— Ні, — безапеляційно карбує Тітов, не дивлячись на мене.

Підтискаю губи. Я намагаюся налагодити стосунки, але він все ще злиться. Звісно, ненавидіти ж простіше, аніж зрозуміти.