Читати книгу - "Жовнір Ян Добровський, Степан Босий"

Сонце неквапливо опускалося за обрій, забарвлюючи небо у червоно-золоті тони. Ян Добровський їхав верхи, міцно тримаючись за вуздечку втомленого коня. Його шлях пролягав через безкраї українські степи, що розгорталися перед ним, мов велетенське море. Кінь важко дихав, а Ян час від часу озирався назад, наче боявся переслідувачів. Хоча війна з козаками, здавалося, скінчилася, тиша цих місць нагадувала йому поле бою після битви.

«Скільки землі! — думав Ян, вдивляючись у степ. — Ці чорноземи могли б прогодувати всю Польщу... Якби не кляті повстанці». Він відчував гордість за отриманий хутір, але й холодний страх: "Чи довго він залишатиметься моїм? Чи не прийдуть вони знову зі своїми шаблями й вилами?" Ян згадав спалені села, де колись ховався ворог. "Тепер це мої землі", — пробурмотів він сам до себе, наче намагаючись переконати власний страх.

*У далині з’явилася постать, що йшла назустріч дорогою. Ян насторожився, поклавши руку на руків’я шаблі. Під’їхавши ближче, він побачив простого селянина з мішком за плечима. Чоловік виглядав виснаженим, але його очі зловісно блищали.

— Пане, — мовив він, низько вклонившись. — Чи не чули ви нічого про козаків у цих краях?

Ян нахмурився.

— А що, вже знову балачки? — він спробував говорити спокійно, але його голос видав легкий відтінок тривоги.

— Та ні, пане, — відповів селянин, — люди кажуть різне. Але я чую, що на Запоріжжі щось вариться. Може, знову почнеться...*

Чоловік знизав плечима й пішов далі, залишивши Яна наодинці з думками. «Щось вариться...» — слова селянина застрягли в його голові. Він пришпорив коня, мріючи якнайшвидше досягти свого хутора.

Вечірнє світло розливалося над пагорбами, коли Ян побачив свій хутір. Невеликий, але охайний будинок під солом'яним дахом стояв на пагорбі. Навколо — кілька комор і стоги сіна. На перший погляд, усе було спокійно, але Ян відчував невидиму напругу. Він помітив кілька селян, що працювали на полі, але вони лише мовчки дивилися на нього. У їхніх очах він прочитав більше, ніж хотів би: недовіру, страх і приховану ненависть.

Злізаючи з коня, Ян відчув, як у нього трусяться руки. Він зробив крок уперед, але зупинився, обернувшись до горизонту. Там, за темними силуетами дерев, ховався безкрайній степ. «Чи справді це кінець? Чи лише початок нового повстання?» — подумав він, перш ніж зайти до дому.