Читати книгу - "За межею обов’язку, Alina Pero"

Леся швидко крокувала довгим коридором відділення поліції, де працювала. Гул голосів за зачиненими дверима кабінетів, ледь чутні звуки клацання по клавіатурі  і дзвінків змішувалися у знайому робочу какофонію.
Вона зупинилася перед дверима з табличкою:
«Майор Коршун Сергій Валерійович»
Зробила глибокий вдих, ніби намагалася зібратися з думками, а потім рішуче взялася за ручку й відчинила двері.
У кабінеті було тісно — біля великого столу сиділи її колеги, п’ятеро чоловіків, які на мить припинили розмову й синхронно повернулися до неї.
— Чого стоїш у дверях? — буркнув майор Коршун, відкинувшись у кріслі. — Проходь, сідай. Будемо починати.
Леся кивнула й сіла ближче до краю стола, звично схрестивши руки на грудях.
Коршун, кремезний чоловік років п’ятдесяти, з коротко стриженим сивуватим волоссям, кинув перед собою тонку справу й постукав пальцем по папці.
— Прийшов наказ зверху. Треба очистити місто від бандитів. І головна ціль — Соболь Максим Леонідович.
У кімнаті настала тиша.
Леся вже чула це ім’я. Соболь – людина, яка тримає в страху все місто, власник нічного клубу, що є прикриттям для куди більш серйозних справ. Його бізнес – це ігри з великими грошима, контрабанда, підпільні угоди, і… жодних доказів, які можна пришити.
Майор поклав долоні на стіл і нахилився вперед:
— Він розумний. Дуже розумний. Нам не вдалося підтвердити жодну справу. Його люди працюють чисто. Ніяких свідків, ніяких слідів.
— То що, арештувати його просто так? — скептично кинув Андрій, слідчий із відділу оперативної роботи.
Коршун криво всміхнувся:
— А хто ж нам дозволить? Потрібні докази, а не просто здогадки.
— Внедрити когось у його банду? — запропонував Петренко, молодий оперативник.
— Соболь не дурень, — різко відповів майор. — Він відчуває фальш за кілометр. Ніхто з вас не пройде перевірку.
Леся поглянула на фотокартку Соболя в досьє. Світлі очі, різкі риси обличчя, легка усмішка, яка говорила: «Я знаю, що я сильніший за вас».
І раптом сказала:
— Я можу піти під прикриттям.
Усі повернулися до неї.
— Що? — нахмурився Коршун.
— Я можу влаштуватися в його клуб, — повторила Леся, тримаючи погляд майора.
— Леся, це самогубство! — Андрій стиснув кулак на столі. — Ти розумієш, хто такий Соболь?
— Якщо він запідозрить хоч щось, то… — почав Петренко, але вона його перебила.
— Він не запідозрить. Я не буду працювати в його банді. Я стану частиною його світу з іншого боку.
Коршун прищурився:
— Що ти маєш на увазі?
Леся провела рукою по волоссю й пояснила:
— Клуб — його територія. Йому потрібні працівники: адміністратори, помічники, менеджери. Я можу отримати там роботу. Вийду на тих, хто займається грошима, дізнаюся, як усе працює.
Майор мовчав.
Колеги обмінялися поглядами.
— Це занадто ризиковано, — тихо сказав Андрій.
— У мене є навички, — Леся глянула на нього. — Я володію зброєю, можу постояти за себе. Ви ж самі знаєте, що шансів увійти в його оточення напряму немає. Якщо ми хочемо його зловити, потрібен хтось усередині.
Коршун задумливо постукав пальцями по столу.
— Чому ти?
— Бо він не підозрюватиме жінку, — Леся знизала плечима. — Його світ жорстокий, і він думає, що жінки в ньому слабкі. Це моя перевага.
— Він не пробачає зради, — тихо промовив майор.
Леся видихнула й стиснула кулак на коліні.
— Я готова.
Коршун ще кілька секунд вдивлявся в її очі, а потім нарешті сказав:
— Гаразд.
У кімнаті знову запанувала тиша.
— Ми підготуємо для тебе легенду, — майор підсунув їй папку. — Ти більше не Леся Соколенко. Ти Леся Литвиненко, переїхала з іншого міста, шукаєш роботу. У тебе немає родичів тут, немає минулого, яке можна перевірити. Ти просто дівчина, яка хоче заробити грошей.
Леся взяла документи й відчула, як серце почало битися швидше.
Все. Відступати вже немає куди.